Вони підійшли до корми і знову були вражені строгими геометричними формами споруди, на якуспирався корабель. Поверхня планетки виблискувала в них під ногами, де-не-де в нійвіддзеркалювались навіть зірки. Та це був не метал, а швидше якась пластмаса чи навітькераміка.
Одначе вивчати її зараз не було часу. Сенцова дедалі більше непокоїли часті перервизв’язку з ракетою, хоч вони стояли поряд з нею — лише на кілька метрів нижче. Треба було швидшеповертатися до товаришів.
Але як потрапити знову в ракету? її корма нависала над ними, впираючись амортизаторами впологий виступ дивної естакади. Один з амортизаторів, здається, був добряче ушкоджений. Та це немало значення — однаково основний ступінь ракети доведеться відкинути, лишити тут.
Поки Сенцов ламав голову як по гладенькій, вертикальній поверхні дістатися нагору, доракети, а якщо просто стрибнути, то за що ж зачепитися, Раїн, очевидно, думав зовсім про інше.
— Тут би непогано поставити телескоп, — мрійно промовив він. — Хай навіть без магнітногообладнання: кращі умови для спостереження Марса годі й придумати.
Сенцов похмуро відповів:
— Доведеться почекати з телескопами… Схоже, що… — і раптом скрикнув, схопивши товариша заплече: — Дивись, дивися!..
Гладенька поверхня враз затремтіла під ногами. Ракета смикнулася і повільно поповзла поестакаді кормою вперед, ніби занурюючись у той самий виступ, па який щойно спиралася. Металевийборт корабля тьмяно блиснув у промені прожектора. Ще мить — і ракета зникла, провалилася кудисьвсередину планетки. Естакада спорожніла…
— І аптечку візьми… теж про всяк випадок, — відповів Коробов.
Калве в думці посміхнувся: видно, цілковитої впевненості щодо щасливого закінченнязустрічі в пілота все ж не було…
Вийшли в тамбур. Постояли, поки довкола них бушувало ультрафіолетове випромінювання: підтаким душем належало побути щоразу при виході і вході, щоб не винести і не занести в ракетужодного мікроба.
Люк відкривався повільно. Нарешті над їхніми головами засвітився, замиготів сірим м’якимсвітлом вихід. Вони не почули свисту, з яким повітря із тамбура мусило б рвучко вихопитися впорожнечу.
— Якась атмосфера тут, отже, є… — сказав Коробов. — Та воно й зрозуміло: раз є живі…
Він, не відриваючись, дивився на отвір люка, звідки повинні були з’явитися ці живі. Вонине поспішали. Минула хвилина, друга, третя, а жодна жива істота так і не з’являлася. Коробовусміхнувся, сказав:
— Так, сміливцями їх не назвеш… Ну що ж, подамо приклад…
Він виліз назовні, озирнувся. Ракета похило лежала на довгій, ледь ввігнутій платформі,один край її — той, де був люк, — вони могли роздивитися в усіх деталях. Двома вцілілимикормовими амортизаторами ракета, очевидно, у щось впиралася. Ті, що стукали в оболонку, кудисьзникли — нікого не було видно, але Калве, який виліз слідом за пілотом, весь час здавалося, щовін відчуває чийсь уважний, невідступний, важкий погляд.
— Що ж, стрибнемо? — запитав Коробов. — Невисоко, метрів зо три до підлоги…
— А назад?
— Назад нас буде четверо, — впораємось, підсадимо один одного, — промовив Коробовупевнено, наче не вперше доводилось йому розшукувати друзів на чужих штучних супутниках.
Обережно, притримуючись за люк, вони зіскочили на край платформи.
— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.
— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому бнавчитися…
Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живуістоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калвепоглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.
— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.
— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж мизрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?
Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в якувпиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька,здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стінипереходили у високу стелю.
Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл,височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана,точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутихповерхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункоїсистеми, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судитипро загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.
Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побілястін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілихгрибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючимивогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так іне захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостямизвідкись із схованки.
— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.
Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, начеце не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч іневідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато щодля них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили наЗемлі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тількичомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймавсятак за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.
Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру,в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.
— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід наповерхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є —там, де пройшла ракета.
— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.
Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому,от лихо!..
— Пошукаємо іншого, — сказав Калве. — Мені здається… по-моєму, в тому кінці залу — бачиш,не по вісі естакади, а правіше — якась ніша в стіні.
Обидва квапливо перейшли зал. Справді, це було схоже на вихід. Тільки, як його відкрити,було зовсім незрозуміло. На дверях — точніше, на пластині, що перегороджувала нішу, — не було йнатяку на ручку або на замкову щілину.
— Так, оці самі тутешні мешканці… — сердито почав Коробов.
— Ось вони! — обірвав його Калве.
Порадившись, вони вирішили розійтись і шукати вхід, роблячи кола, поступово захоплюючидедалі більшу площу. Сенцов одразу рушив праворуч. Раїн пішов в інший бік, обходячи естакаду.
Пролазячи під виступом платформи, він низько нагнувся, і в вічі йому впала якась світласмуга, неначе білилом нанесена на темнішу поверхню супутника. Раїн уважно оглянув смугу. Ні, цебула не фарба, це був метал — металева доріжка сантиметрів десять завширшки, прокладена пооболонці, точніше — в ній самій, і так, що вона ні на міліметр не випиналась над поверхнею. Металтьмяно відсвічував сріблом.
Раїну спало на думку, що ця металева стрічка, призначення якої було незрозуміле, моглапривести до входу всередину; в усякому разі йти по ній було певніше, аніж бродити навмання.
Раїн заморгав прожектором, кличучи Сенцова.
— Є? — запитав той, поспішивши до товариша.
Обидва рушили по металевій смузі. Не пройшли вони й тридцяти метрів, — смуга раптовоурвалася. Космонавти розгублено переглянулись.
І в що мить вони відчули, як майданчик під їхніми ногами починає повільно опускатися.Неначе ліфт, він ніс їх у надра штучної планети.
Та ось майданчик плавно зупинився. Одразу спалахнуло бліде світло. Друзям воно здалосясліпучим. Раїн не зміг приховати переможної усмішки: вибралися!.. Сенцов сказав збуджено:
— Чуєш, шипить? Повітря…
Люк над їхніми головами зачинився.
Невеличке квадратне приміщення, в якому вони опинились, на перший погляд не мало дверей.Та не встигли вони про це подумати, як одна із стін почала повільно, мов нехотя, підніматись.
— Запрошують… — сказав Сенцов.
— Що ж, погодимось… — у тон йому відповів Раїн.
Але запрошували хіба що самі двері. За ними нікого не виявилось. Просто відкрився оцейкоридор, по якому вони йшли вже кілька хвилин, простуючи по металевій смузі, що вела все далі йдалі.
…Пройшовши ще метрів двадцять, Сенцов сказав:
— Схоже, що він ніколи не скінчиться. Ти зорієнтувався, в який бік ми йдемо? Я, колиспускались, подивився: смуга йшла лівіше порівняно з напрямом на естакаду.
— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань міжсусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк,поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:
— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами,до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучноїгравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи.Отже, поки що все гаразд.