— Гаразд-то гаразд, — сказав Сенцов, — а от радіоактивність тут підвищена. Чи не йдемо микудись просто в диявольську кухню? До того ж не схоже, щоб тут часто ходили: надто вже багатопилюки…
Справді, тонкий шар пилюки лежав на підлозі, припорошив стіни.
— Що ж, — мовив Раїн. — Звернемо, як тільки випаде нагода. Повертати треба праворуч:ракета має перебувати саме в цьому напрямку.
— Цікаво, що там у них таке?..
— Очевидно, щось подібне до сховища або ангара.
— Ну, так уже й подібне… — насмішкувато сказав Сенцов. — Яка ж тут схожість? Тут усесправжнє, нам би ще повчитися. Ох, цей великопланетний шовінізм!..
Раїн захихикав, хотів щось відповісти — і в цю хвилину побачив таке, що змусило йогобігцем кинутися вперед.
— Ось! — Він зупинився перед нішею в правій стіні коридора. — Чи не тут хід убік?
Сенцов квапливо підійшов, обдивився. Таку ж нішу видно було і з протилежного бокукоридора. Але він рушив далі, в глибину супутника.
— А смуга ж веде туди… — пробурчав він. — Дуже цікаво, що там може бути?..
Хвилину вони стояли на місці, роздумуючи. Але так хотілося якнайбільше дізнатись — ужезараз, на самому початку — про сховані тут таємниці, що обидва разом рушили з місця — знову далі,вперед коридором — і вже через дві хвилини наткнулися на стінку, яка наглухо перегороджувалайого.
— Мусить відкритись, — впевнено промовив Сенцов, підійшовши до самої перепони.
В ту ж мить лампочка індикатора в його шоломі загорілася помітно яскравіше. Сенцоввідсахнувся, нервово провів рукою по скафандру, ніби обтрушуючись.
— Так і є, сатанинська кухня, — сказав Раїн. — Нічого, сюди ми ще заглянемо…
Повернулись до ніш. Раїн ввімкнув прожектор. Під шаром пилюки вгадувався невисокийсхідець.
Не роздумуючи, він ступив на нього ногою. Під підлогою щось ледве чутно клацнуло, стінабеззвучно, повільно піднялася, поповзла вгору. За нею виявились — на відстані двох метрів — другітакі ж двері.
— Ризикнемо! — сказав Сенцов.
Вони увійшли в цей своєрідний тамбур. Плита, що раніше піднялася, обережно, ніби боячисьїх зачепити, опустилась. І тільки-но торкнулася порога, як одразу ж піднялася внутрішня. За неюзнову був коридор, цього разу вужчий. Точнісінько так спалахували й гасли лампи…
Раїн пробубонів рядок із Багрицького: “Коридори в коридори, в коридорах — двері…”
— Саме дверей і немає, — промовив Сенцов. — Та дарма, розшукаємо… Згадай щось цікавіше.
— Це я так… — зніяковіло відповів Раїн. — А зверни увагу, цікаво: коридор вигинаєтьсяліворуч. Отже, наші міркування були правильні.
— Ну, ось і дійшли, — сказав Сенцов і зупинився перед нішею, вже знайомою на вигляд.Впевнено натиснув на східець.
І тут двері були з блокуванням — подвійні.
— Серйозно збудовано, — сказав Сенцов. — А де ж наші?
За дверима було темно. Та ось замиготіло — спочатку боязко, потім усе впевненіше. І,нарешті, сірувате мерехтливе світло — неначе світилося саме повітря — осяяло зсередини величезнийзал, переділений навпіл похилою естакадою.
На ній нічого не було.
Вони постояли кілька секунд, ховаючи розчарування. Потім Сенцов (він усе тривожнішепоглядав на годинник і на кисневий манометр) поквапив:
— Ходімо далі.
…Знову коридор, двері і зал, залитий сіруватим світлом, і посередині — естакада. Сенцоврадо промовив:
— А ось тут уже дещо цікавіше!
— Я ж казав, що вони перебувають поблизу… — пробубонів Раїн.
Широкими кроками обидва попрямували вперед, високо підлітаючи над підлогою, нарешті Сенцовсказав:
— Ну, а тепер чого нам так поспішати? На естакаді, ледь видніючись, наче крізь туман,лежала ракета. Вони підходили до неї неквапливо, немов повертаючись з дачної прогулянки.
Сенцов пробурмотів:
— Жодних робіт не ведуть… Що вони, сплять, чи що? Ну, дочекається в мене Коробові..
Раїн похитав головою: тут щось було не те, від Коробова важко було чекати такоїнеоперативності.
— І рацію вимкнено, не відповідають, — сказав він. — Може, захопились внутрішнім ремонтом?Мало що могло статися… А раптом хлопці постраждали?
— Або їх там уже нема, — похмуро сказав Сенцов, прискорюючи ходу. Раїн глянув на годинник.Кисню залишалось трохи більше як на двадцять хвилин.
Зненацька Сенцов так різко зупинився, що навіть подався наперед — якби не присоски напідошвах, він, напевне, впав би. Раїн з розгону ледве не налетів на нього. Сенцов неголоснопромовив:
— А подивись уважніше: це наша ракета?
Так, тепер вони бачили вже виразно, що ракета, яка лежала на естакаді, була створена не наЗемлі…
Немовби нічим особливим не відрізнялися обриси цієї чужої ракети; вони були навіть не дужекрасиві, та навряд чи й досвідчений рисувальник зміг би одразу відтворити їх на папері.
Цей корабель здавався породженням самого простору, в якому він ширяв вільно і радісно. Цеодразу відчувалось навіть при побіжному огляді його довгого тіла (воно було раза у півтора довшеза їхній корабель), хоч деякі лінії й виглядали незвичними для земного ока. Та вони булибезперечно обумовлені якимись вимогами простору, поки що незрозумілими для людей, як не були їмзрозумілі в тридцятих роках цього століття незвичайні закони дельтоподібного крила.
Сенцову подумалося, що такий корабель іде неухильно, ніби промінь світла, пронизуючи полягравітації, мов голка — мішковину.
— Це не наш корабель, — сказав Раїн, підтверджуючи тепер уже очевидну істину.
Сенцов трохи покашляв, глухо відповів:
— Еге ж, краса яка… Нічого не вдієш — доведеться повертатись. Тут порожньо, ніхто й незаходив; кожен слід відбився б у пилюці.
— Вони, напевно, в наступному відсіку, — сказав Раїн. — Ми йдемо правильно.
Обоє повернули до виходу. Раїн з тривогою помітив, що Сенцов рухався вже не так легко, якраніше, і важке дихання його відбивалося в навушниках грізним шумом. Ясно: силач Сенцов першиймав вичерпати запас кисню, йому вже важко дихати…
Немов прочитавши товаришеві думки, Сенцов глухо промовив: “Ну, тільки не відставати…” — із помітним зусиллям закрокував швидше.
Якраз коли до дверей лишалося кроків зо два, світло в залі зненацька погасло, непрогляднатемінь оточила їх. Інстинктивно обидва ввімкнули прожектори. Раїн перший натиснув на східець, —двері на це ніяк не реагували. Тоді за ним зі злістю тупнув по східцю і Сенцов. Відчувалося, якмайданчик вільно осідає під ногами, десь під ним ледве чутно в розрідженій атмосфері клацалиперемикачі, але двері не відчинялись.
Сенцов безсило опустився на підлогу, хрипло сказав:
— Ну, тепер, здається, влипли остаточно…
Помовчав. Потім, немов ці слова здалися йому недостатньо виразними, додав:
— Підвела автоматика… Правильно її критикував Азаров.
— Автомати автоматами, а ми — люди, нам належить бути мудрішими, — відгукнувся Раїн.
Що ж, — важко промовив Сенцов по довгій паузі, — лишається одне: оглянути ракету.
Раїн здивовано подивився на нього і раптом зрозумів: у ракеті може бути кисень, якщотільки вона не автоматична або телекерована. Якщо тільки в ній летіли живі істоти, то дихати вониповинні були киснем — в усякому разі, за це було дев’ять шансів із десяти. А раптом хоч аварійнийзапас його лишився в резервуарах!
Підтягти товариша до естакади, Раїн почав видряпуватися по слизьких прямовисних балках.Кілька разів він зривався і ледве не порвав скафандра. Та кінець кінцем все ж виліз наплатформу.
Тепер треба було знайти люк: адже повинен був екіпаж якось заходити в ракету. Вона немогла бути автоматичною. її досконалі форми переконували Раїна, що тільки для людей (так Раїн дляспрощення називав про себе будівничих супутника) вона мала бути створена.
Він повз і повз уздовж ракети, а люка все не було. Звичайно, вхід міг бути і з другогобоку. Чи встигне він дістатися до нього? Раїн і сам уже починав задихатись, а Сенцов, певне,зовсім слабий. Що він там бурчав про люк, доки Раїн примощував його біля підніжжя естакади?
Раїн повз і лапав рукою по обшивці корабля, а вона була все така ж гладенька — ніякихслідів від ударів мікрометеоритів, жодної подряпини — ідеально відполірована суцільна поверхня.Але ж люк має бути! І не може ж він зачинятися, входячи в пази з точністю до мікрона?
Він уже зовсім був дійшов висновку, що люка йому не знайти, як ослаблі пальці йогонамацали якусь нерівність, щілину чи тріщину. Люк? Він провів пальцями по цій ледь помітнійборозенці. Вона йшла вгору, потім, плавно вигинаючись, повернула праворуч. Сумнівів не було — це,звичайно, люк, тільки зачинений наглухо.
Раїн навалився на нього всім тілом, стукав по обшивці кулаками, топтався на платформі,намагаючись привести в дію автоматичний замок. Все було марно: люк не відчинявся!
Зовсім знесилівши, Раїн ліг біля нього і заплющив очі. В скафандрі тепло, кисень щепросочувався з балона — останні краплі, мабуть…
І тут він згадав про Сенцова: як той важко дихав і все закручував, закручував кран,намагаючись зберегти кисень.
Сенцов там, унизу, напевне, чекав. Треба було спуститись до нього — до кінця бути разом…
Він зібрався з останніми силами і поповз. Тільки не до Сенцова, а вперед, усе далі вздовжгладенького борту ракети.
Він згадав, про що саме сказав Сенцов: люк треба шукати в носовій частині. Потай длясамого Раїна десь у глибині його мозку весь час вівся підрахунок відстані, пройденої ним, ізатрачених на це хвилин. І цей підрахунок говорив, що люк, який трапився йому, був ледве не насамій кормі корабля, де могли розміщуватись тільки двигуни, запаси пального, енергетичніустановки.
Робочі ж приміщення, не кажучи вже про житлові, мали бути десь далі. Звичайно, вавтомобіля мотор можна встановити де завгодно — хоч попереду, хоч позаду; у міжпланетногокорабля, який неминуче мав бути ракетою, двигун міг розміщуватись лише в кормовій частині, хоч биякій там планеті належав корабель. Сенцов, бач, це зрозумів одразу. Як він там, Сенцов?..
Раїн повз, повз, майже втрачаючи свідомість, рука його більше не ковзала по борту ракети.Щось тягнуло Раїна, немов магніт, і йому довелося зібрати всі сили, щоб зрозуміти: черговийвогник, який невідомо коли спалахнув попереду, був тим магнітом, до нього й повз Раїн. Він навітьне здивувався вогникові, як і своїй впевненості, що люк має бути десь біля нього.
Люк був тут, де горів червоний вогник, а поруч з ним були три невеликих заглибини,розташовані трикутником. Немов заздалегідь знаючи, що саме слід робити, Раїн вклав у заглибинитри пальці — і окреслений ледь помітною борозенкою шматок обшивки почав втягуватися всерединукорабля. Засвітився неправильної форми чотирикутник з округлими кутами — вхід до ракети.
Раїн перевалився через поріг люка. Обличчя його скривила гримаса. Кожний удар серця болячевідбивався в скронях. Він вповз у просторе квадратне приміщення. Чотири зігнуті важелі,випрямляючись, знову втисли кришку люка в обшивку. На стінах частим, переривчатим блискомзакліпали вогники. Вони миготіли довго. Раїн зачаровано дивився на них, не знаючи, що робитидалі.
Почулося тихе шипіння. Раїн скосив очі на барометр — піднести руку до очей не було сили.Прилад показував, що тиск збільшується.
Стрілка барометра повзла все далі. Раїн почув чиєсь хрипле, згасаюче дихання, ледвезбагнув, що це так дихає він сам, і зірвав кришку шолома…
А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленогокоридора.
— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.
— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…
— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.
— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?
— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…
— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?
— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.
— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.
Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лишеколи Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.
На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.
— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.
— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щобдопомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони зцього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде,повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемообстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…