На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі тежбуло порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.
— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.
Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістювже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простягКоробову, що нагодився.
— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!
На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильникчастинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисокихенергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи зкорабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхніскафандри індикатори радіоактивності…
— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.
— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли,несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.
— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!
Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки закілька хвилин кинув:
— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?
— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що зтого?
— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?
Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже буловідомо, як відчиняти двері в цьому світі.
А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувататабличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілисякрізь пил. Калве голосно зітхнув.
— Ну от… — сказав він замислено.
— Що таке?
— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам непотрібні письмові інструкції,
— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.
Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу жзаграла яскравими барвами.
Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.
— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабопоблискуючи. — Дуже цікаво.
— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, —заквапив його Коробов.
Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони всевіддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.
Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.
— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?
Калве подивився йому через плече.
Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючиперспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики,вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товстіщупальця кабелів тяглися в усі боки від ящиків у прикритих прозорими кришками лотках і зникалидесь за задньою, найкоротшою стіною. Освітлення тут було інше — гаряче, фіолетового відтінку,зовсім не схоже на той сірий, мерехтливий напівморок, до якого Коробов і Калве вже почализвикати.
Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла.Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу,тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, авесь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну зкришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж переднюстінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягсяназад, червоне світло погасло.
— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чице щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… Авзагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати:господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.
— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неївигляд…
Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився,наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливопідніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала нашоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калвепобачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падінняліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійкарозряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню навсю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, колийому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся наноги.
— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, інемалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…
Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходомповз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цьогоневесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:
— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…
Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.
Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якогорозміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.
Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за йогоприпущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правивза космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і длярегенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встиглиоглянути лише незначну частину супутника.
Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова йРаїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…
Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками.Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно бувкільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки однідвері — ті, в які вони і ввійшли.
Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Теперстало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.
Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руцітендітний прилад.
— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.
— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тутробити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемомарнувати часу. Все це колись з’ясується.
…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, щоСенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекаютьна них.
Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу.Ніяких нових слідів не з’явилось.
Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.
Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленійпідлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.
Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лишетам, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.
Двері не відчинились
Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — нібичимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.
Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спробивідчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…
І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючискафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить ізразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витратікисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.
Вже не було рації стежити за секундною стрілкою, яка швидко бігала по циферблату, протеКалве не зводив з неї очей. Коробов сидів нахмурений, потупивши очі; прозорий шолом його стоявпоряд па підлозі; потирав чоло (нестерпно боліла голова) і слухав, що йому, вимахуючи руками,говорив Азаров.
Що він міг сказати? І навіщо тепер розмахувати руками?
— Зв’язок, зв’язок треба було тримати! — різко сказав Коробов. — Ми й то їх почули, а втебе рація!
— Спробуй! — відповів Азаров, вертячи ручку наладки. — Он послухай, яка вереміязакрутилась…
Справді, в діапазоні між десятьма й тридцятьма сімома сантиметрами в ефірі коїлося щосьнезрозуміле: нявкало, верещало, часом заходилось дзвінким щебетанням, чулися якісь завивання.Потім раптом усе замовкало, лише чутно було незрозумілі хрипкі звуки, а через невеликий проміжокчасу все починалося знову.
Послухавши цю какофонію хвилин п’ять, Коробов наказав вимкнути рацію, щоб не витрачатиенергію.
— А може, це тутешні мешканці нас викликають? — невпевнено сказав Азаров.
— Дурниці, — відповів Коробов. — Ми обнишпорили ледве не півсупутника — жодного слідуніде. Я, звісно, не знаю, що означає цей писк, але…
— Я, здається, знаю, — промовив Калве, не відриваючись від годинника.
Обоє подивились на нього: Коробов — з цікавістю, Азаров — осудливо. Калве відбирав у ньогоостанню надію на порятунок друзів, які (коли виявиться, що припущення Азарова правильне) могли бзнайти пристановище у господарів супутника…
— Ми просто не мали часу подумати, — сказав Калве. — Якщо ми перебуваємо в ангарі,призначеному для ракети (а ми, очевидно, перебуваємо саме в ангарі, призначеному для ракети), іякщо нас, точніше — ангар, обслуговують автомати (а його, виходячи з усього, обслуговують самеавтомати), то ці автоматичні пристрої мають звідкись одержувати команди…
— Чому? — сказав Азаров. — Вони можуть і самі мати…
— Логічні пристрої? Ні, не думаю, це суперечить принципові доцільності. Тисячаарифмометрів не замінить одної обчислювальної машини… Так от, усе це дає нам підставу припускатинаявність досить складних кібернетичних установок, які здійснюють керування автоматики і контрольза ними. Такий центр обов’язково десь є в супутнику. Автомати, як ми бачили з Коробовим, неодержують інформації по дротах. Немає в них контакту і з підлогою ангара. Отже, команди їмпередаються по радіо. Ось джерело цих сигналів.
— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…
— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженомудіапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тійсамій хвилі, одержували команди вибірково.
— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почутиСенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.
Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе:усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпларука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вухата ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим,що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і вінвпаде просто через брак сили.
Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:
— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?
— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам бине завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.
Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачалопосваритись.
— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадитинам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову(той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш урубці, згодом зміниш когось із нас.
— Поки що я спробую обчислити… — почав Калве. — Чекай, у чому це в тебе скафандр?
Він потяг Коробова за лікоть ближче до світла.
— Бруд якийсь. Мабуть, ота сіра маса. І коли це я встиг?
— Коли падав, — сказав Калве. — Я згадав: ти ліктем ударив прямо в лоток. — Він зшкріб зрукава Коробова темно-сірі грудочки незрозумілої речовини. — Роздивлюсь їх, спробую з’ясувати, щоце таке. Безперечно, органічна речовина. Часом із структури можна багато чого зрозуміти…
Калве ввімкнув рацію, кивнув товаришам. Вони одягли шоломи і зникли за дверима вихідноговідсіку. Калве лишився сам у ракеті. Тепер тут було незвично тихо. Не чутно було тонкогопотріскування телеустановок, не гула обчислювальна машина, що звіряла курс корабля з програмою,стрілки більшості приладів безсило схилилися на нульові обмежувачі. У Калве похололо за спиною:тиша була незвична, недобра; тільки легке гудіння рації нагадувало про те, що в світі є веселі,бадьорі звуки.
Калве вирішив мерщій взятися до діла, щоб не помічати цієї тиші. Зумисне гучно човгаючипідошвами, підійшов до маленької шафочки; в ній було вмонтовано портативний електронниймікроскоп.
Він відокремив грудочку сірої речовини і ввімкнув струм. Довго дивився на екран,обережними рухами пальців регулюючи фокусування, потім припав до віконечка. Без сумніву, речовинамала клітинну будову, і це була не колонія найпростіших, а якийсь багатоклітинний організм.Клітини витягнуті, з довгими відростками, Калве вдивлявся в них до болю в очах, забувши про всена світі…
Коробов і Азаров повернулись за півгодини. Обстеження не дало нічого втішного: значначастіша елементів сонячних батарей розбилась під час посадки. Вибув з ладу телеприймач задньогоогляду, відірвано два посадочні амортизатори. Доведеться попрацювати, щоб дати всьому лад…
Та це й потрібно було зараз кожному: працювати, працювати з усіх сил, щоб хоч трохизагасити глибоку скорботу від загибелі друзів і не впасти в апатію — першу ознаку приреченості.
Про це думав Коробов, чекаючи в тамбурі, доки вихор ультрафіолетових променів очистить наньому скафандр. Чому Калве не зустрічає? Поки Азаров стягував шолом, Коробов заглянув у рубку.
Калве сидів за столом, звісивши голову, навіть не повернувся на звук дверей, щовідчинилися.
— Що з тобою, може, захворів? — спитав Коробов. Голос його гулко прозвучав з динаміка: вінще не встиг скинути шолом і говорив через рацію. — Що сталося?
Калве розплющив очі, облизав губи.
— Знаєш, чому загинули Сенцов і Раїн?
— Через недостачу кисню, — відказав Коробов, зразу розгнівавшись на Калве за те, що вінзаговорив про речі, про які поки що говорити було не слід. — А ти що, маєш сумнів?