— Кінець кінцем — так, через це, — губи Калве скривились, він замовк. — Кінець кіпцем… —знову почав він по паузі. — Недостача кисню — це була сокира… А вдарили сокирою ми з тобою.
Коробов швидко підійшов, обійняв його за плечі. Калве шарпнувся, скинув його руку.
— Ні, я не збожеволів, — сказав він дуже спокійно. — Це не маячня… Не маячня, авжеж… — вінпростяг Коробову предметне скло з грудочкою сірої маси, що вже вкрилася зверху якоюсь дивною,брунатного кольору плівкою. — Я роздивився. Ти знаєш, що це?
— Ну, живильна речовина, чи що там… Ні? Тоді що ж?
— Ні, не живильна речовина. Це тканина, можна навіть сказати — жива тканина, якаскладається з клітин, що нагадують клітини головного мозку…
— А що нам до того?
— Ми знаємо, що тут має бути кібернетичний центр, — казав далі Калве. — Ми його знайшли,тільки не здогадались, бо все це було надто не схоже на наші земні кібернетичні установки. Отіпрозорі ящички і є машини, очевидно, дуже надійні… Замість наших мікромодулярних та молектроннихсхем у них працює органічна речовина, розумієш? Ми з тобою мимохіть ушкодили якусь частину схеми,ми…
— Штучний мозок, чи що?
— Ну, не мозок, звичайно. Все це набагато примітивніше. Не мозок, але велика кібернетичнамашина, розрахункова установка. А ми…
— А яке це має відношення до наших? — хмурячись, запитав Коробов.
— Ну як можна не розуміти! Тут, напевно, всією автоматикою керує центр. Це полегшує роботуі контроль. Про це я здогадувався й раніше. Ти зрозумів, чому в них ці машини розміщені секційно,по кімнатах? Напевно, весь супутник поділений на секції, мов апельсин. Кожною секцією керує своямашина. Так доцільно: супутник не втрачає життєздатності, навіть коли вийде з ладу одна чи кількасекцій… Так ось, ми зіпсували найближчий до виходу блок машини. Пам’ятаєш червоне світло? Воновказувало на несправність. Ми про це не знали. Та коли б і знали, полагодити не змогли б. Машинавідмовила, і весь комплекс її автоматів, вся секція вимкнулась. Це, очевидно, той випадок, колигосподарі супутника втручалися в роботу автоматів: машина сама себе ремонтувати, мабуть, не може.Ми не знали. Але треба було передбачити, треба! Ніби можливості техніки вичерпуються нашимиземними схемами! Дурниці, нісенітниця…
Калве замовк, сховав обличчя в долонях. Коробов знову поклав йому руку на плече.
— Давай одягайся. Доведеться тобі йти, без тебе я не розберуся. Подивимось на місці, щотам можна зробити. Хоч так…
Калве зрозумів, що він хотів сказати: хоч так ми їх знову побачимо, зможемо віддатиостанню шану.
Він мовчки підвівся, побачив — у дверях рубки стоїть Азаров.
— Куди ви зібрались? Калве зовсім хворий, та й ти… Що з тобою сталося? В такому стані йтине можна.
Коробов мовчки відштовхнув його. Азаров відскочив до стіни, схопився за маховичокаварійного задраювання, вигукнув:
— Не пущу, клянусь! Відпочиньте хоч з годину, півгодини!
Коробов зупинився і здивовано, ніби вперше бачив, подивився на Азарова; зрозумів — справдіне пустить.
— Гаразд… Відставити вихід, роздягнутись! Тридцять хвилин відпочинку.
Вже з каюти Коробов погрозливо сказав:
— Але щоб за півгодини… Азаров щільно причинив двері, ввімкнув електричний сон і,повернувшись на місце, став уважно дивитися в мікроскоп на крихітну часточку сірої речовини. Та,подивившись хвилину, не витримав, плечі його затремтіли…
Короткий гуркіт прокотився по залу. З корми ракети вирвався вогняний меч, вдарив у робота,що висів неподалік. Той миттю вкрився бульбашками, щупальця його безсило згорнулись. За секундупонівечений механізм перекинувся набік, шарпнувся, немовби з останніх сил, і впав, аж задвигтілапідлога.
Здавалось, покинутий людьми корабель вирішив оборонятися власними силами. Вражений цимвидовиськом, Коробов підстрибував на місці, стиснувши кулаки, кричав: “Дай їм ще… ще дай!” Іраптом із жахом зрозумів, що сталося: автомати зачепили своїми горілками баки з пальним. Пальнене могло спалахнути в інертній атмосфері, та, мабуть, якийсь надміру запопадливий робот розрізаві бак, наповнений окислювачем.
В будь-яку мить міг статися вибух, який розніс би увесь ангар! Коробов хотів уже крикнути,щоб товариші рятувалися…
Та в цю мить вогняний смерч погас. Решта роботів витягла по одному щупальцю в бікгогітливого полум’я. Здійнялась коричнева хмарка, і полум’я одразу вщухло.
Відтак знову почулися лункі удари: це майже одночасно в носовій і кормовій частинах ракетивпали на підлогу два вирізані шматки оболонки. І зразу ж, немов тільки цього вони й хотіли,роботи втягли щупальця і почали повільно віддалятися в бік відчинених люків, з яких такнесподівано недавно з’явилися,
Атака з незрозумілої причини обірвалась, та будь-якої хвилини можна було чекати, що вонаповториться. Треба було рятувати на кораблі все, що ще можна врятувати…
Коробов поквапливо відшукав аварійну кнопку. Люк і внутрішні двері розчинились навстіж.Калве, переборюючи опір повітря, яке виривалося з ракети (тепер було вже не до нього), кинувся увідсік, де зберігались переносні балони кисневого резерву, обхопив один, напружившись, підняв івузьким коридорчиком, чіпляючись за стіни то балоном, то скафандром, поволік до виходу. Коробовподався в акумуляторну: про всяк випадок слід було подумати про врятування хоч би частиниакумуляторів; залишитися без енергії було навряд чи краще, ніж без кисню чи продовольства,рятувати які тепер взявся Азаров.
Поставивши балон на підлогу, Калве кинувся по наступний, проте не міг не забігти по дорозів рубку — понад усе його турбували кібернетичні установки ракети, сховані за облицюванням стін…
Він пробув там не більше хвилини і вийшов з блідим обличчям, похитуючись: така жахливабула картина розгрому, яку він побачив. З люттю він вчепився в черговий балон, звалив його наплече, напружився і взяв ще один під пахву.
Ще не розуміючи, що ракету втрачено, вони рятували й далі з неї все, що можна було. Азароввикидав з люка резервні блоки рації, прозорі мішки з продуктами та аварійним запасом води — йоговезли з собою на випадок відмови регенераційної установки, і ось тепер він знадобився:регенераційні апарати витягти з ракети було неможливо. Коробов виніс з рубки бортовий журналразом з мікрофоном і сховищем магнітних стрічок. Обережно поклавши його на підлогу, він, передтим як знову вилізти на естакаду, спитав у Калве:
— А може, вони зовсім пішли? Може, нарешті, втрутяться ці?..
Калве підвів обличчя, по якому — видно було — збігали струмочки поту, на мить замислився,перш ніж відповісти, і завмер, побачивши, як повільно піднялась, поповзла вгору пластинка вхіднихдверей. Він впустив додолу коробку з плівкою, яку щойно виніс із ракети, вона покотилась попідлозі… Коробов закляк на місці.
На порозі з’явились дивні постаті. Приблизно такі ж на зріст, як і люди, вони повільно,непевними кроками боязко й обережно просувалися вперед. Вони тримались прямо, переступаючи, як ілюди, на двох кінцівках і незграбно вимахуючи руками. їх було тільки двоє.
Мовчки, широко розплющивши очі, Коробов і Азаров вдивлялися в постаті, що наближались, — учорних мішкуватих скафандрах. У циліндричних шоломах не було видно жодного прозорого віконця, якедавало б можливість розгледіти обличчя прибулих.
Коробов промимрив:
— Ось вони… господарі!
Азаров не витримав і тремтячим голосом закричав:
— Негайно… негайно припиніть! Ви ж розумні істоти! Що ви наробили?!
Він кричав, не думаючи, що господарі супутника можуть його й не почути, а навіть почувши,не зрозуміють…
Невідомі прискорили ходу. Вони рухались один трохи попереду іншого і, здавалося, зовсім незбиралися розпочинати переговори. Ось перша чорна постать, незграбно перевалюючись, побігла доракети, за нею, точно, тільки з деяким запізненням, повторюючи всі її дії, побігла й друга… Калвев заціпенінні стежив за майже людськими рухами цих представників невідомого світу. Вонипоспішали, очевидно, завершити роботу, яку розпочали їх слухняні автомати.
Азаров вихопив із затискача універсальний інструмент, і коли перша з постатей порівняласяз ним, різко ступив наперед. Калве в трагічному жесті підніс обидві руки, Коробов увесьнапружився, подався вперед: чи то відтягти Азарова назад, чи допомогти йому, якщо розгніванігосподарі почнуть з ним розправлятись, — він і сам як слід не встиг збагнути.
Сутички не сталося. Мабуть, господарі не були забіяками. Вони навіть не спробувализахищатись. Тільки одна з постатей — та, що була вищою на зріст, — пробігаючи мимо, на митьзупинилась, піднесла руку і цілком зрозумілим, зовсім людським, докірливим жестом постукала себепо шоломі. Азаров з несподіванки відскочив, нервово засміявся…
Чужі, чіпляючись за естакаду, лізли в ракету. Ось вони вже сховалися в люці. Тоді й людиопам’ятались, кинулись за ними: в тісній ракеті господарі не змогли б ухилитися від пояснень.Коробов вскочив у люк перший, важко переводячи дух, озирнувся. Нікого не було. Він кинувся врубку — і там порожньо. Тоді він помчав коридором в інший бік. За ним, гупаючи, бігли Азаров іКалве.
Прибулі виявились у кисневому відсіку. Вони поквапливо витягали з затискачів зарядженікисневі балони — ті самі, що підключалися до скафандрів. Потім заметушились, допомагаючи одинодному.
Земляни стояли нерухомо, погрозливо, заступаючи вихід з тісного приміщення. Азаров усе щестискав у руці універсальний інструмент. Калве гарячково мізкував, як зав’язати розмову, якзнайти спільну мову, спробувати пояснити, що сталося якесь непорозуміння, попрохати в господарівдопомоги, яку вони, звісно, могли подати…
В цей час обидві постаті випрямились. Чорні скафандри розстебнулись, упали — і підзнайомим прозорим шоломом Коробов побачив безмежно дороге розлючене обличчя Сенцова.
10
Обережно, щоб не зачепити чогось, не зрушити з місця, п’ятеро космонавтів повільнопробиралися коридором чужої ракети.
Свій корабель, який чесно служив від самої Землі, вирішили залишити — тимчасово, як вониказали, хоч у душі кожен розумів, що люба серцю ракета більше не злетить. Надто великимивиявились пошкодження, яких завдали оскаженілі роботи. В обшивці ракети прорізано два широкіотвори: один у носовій частині, другий неподалік від корми корабля. Ракету було розгерметизовано,а головне — повністю виведено з ладу кібернетичні пристрої, що виявилися саме на шляху розжаренихструменів горілок. Відновити їх, як сказав після поверхового огляду Калве, неможливо, а летітибез них нічого й думати.
Тому космонавти зробили те єдине, що їм лишалося: зняли з ракети все, що могло становитидля них якусь цінність, і перенесли в чужий корабель. Тут хоч можна було скинути скафандри йперепочити, подумати, що робити далі.
Вони розуміли: сталося непоправне. Та серце відмовлялось вірити, що будь-яку надіюповернутись на Землю відрізано і довгі роки — чи скільки ще залишилось жити — їм судилосяпровести на цьому супутнику. Мабуть, вираз “довгі роки” був надто оптимістичний: із своєї ракетиїм пощастило врятувати лише кисневий резерв. Демонтувати регенераційні установки за цих умов безспеціальних механізмів було неможливо. Щоправда, в чужій ракеті теж був кисень, але скільки йогоще лишалося в резервуарах, невідомо: подача могла припинитись у будь-яку мить.
А якщо й вистачить кисню, то попереду на них чигають ще голод і спрага: коли будевичерпано всі запаси, які є в ракеті і розраховані тільки на час рейсу, з невеликим аварійнимрезервом.