…Проте так чи інакше відстрочку вони одержали. Тепер Сенцов і Раїн, що вже побували втутешній ракеті, впевнено вели товаришів.
Космонавти проминули одну поперечну перегородку. За нею коридор одразу поширшав, підлогуйого було викладено дивними, неправильної форми плитками. Космонавти йшли, і весь час їхпереслідувало почуття незручності, яке охоплює людину, що випадково потрапила до чужої квартири увідсутність господарів, коли на кожному кроці відкриваються якісь несподівані, інтимні, милі длявузького кола, але нічого не значущі для сторонніх подробиці.
Поза ракетою цього почуття не було, як не було й самого відчуття домівки: надто вжепросторі, як для землянина, були і ангар, і весь супутник і занадто зрозумілим було суто технічнепризначення всіх його приміщень та установок. Тут же були інші масштаби, які можна було порівнятиз земними, й ті самі деталі та дрібниці, що тільки й роблять живим усяке житло, деталі, щовказують не лише на думку, але й на почуття розумної істоти: візерунок підлоги, дивне забарвленнястін, яке непомітно переходило одне в одне, — з різних точок зору те саме місце сприймалося тозеленим, то золотистим, а то раптом густо-синім, з якимись світлими прожилками. Освітлювальніплафони точно повторювали форму самого корабля; дзеркальні пластини біля дверей: невідомимгосподарям властиве було, очевидно, прагнення пишності, святкового блиску (а для справжньогозореплавця завжди був і лишається святом кожен політ). Все це робило їх істотами принаймнізрозумілими.
Перемовившись кількома фразами з цього приводу під час короткого перепочинку в коридорі,космонавти рушили далі.
— Далеко ви нас ведете? — спитав Коробов, крекчучи під вагою великого резервного балона зкиснем.
— Не знаю, так далеко ми з Раїном не заходили… — відказав Сенцов. — Гадаю, треба пройти всамий ніс, розміститись там, а вже потім… ой!
Стінка була прозора, і Сенцов, який ішов трохи попереду, не роздивившись, наскочив на неї.Хоч і прозора, вона, очевидно, мала міцність легованої сталі. Сенцов розлючено потирав забитийлікоть.
— Оце маєш… Що ж, далі й пройти не можна?
— А певно… — сказав Раїн, що нагодився. Він старанно обмацав стінку: в ній не було йнатяку на двері.
— Так… — зловісно промовив Сенцов. — Знову починаються загадки. Відверто кажучи, у менезникло всяке бажання їх розгадувати. Та доведеться пошукати, як її усунути…
— Тоді тільки без мене, — похмуро сказав Коробов, задкуючи. — Я тут щось натискати чивідчиняти категорично відмовляюсь. Досить з мене однієї халепи!
Сенцов усміхнувся, але про всяк випадок теж відступив подалі від стінки.
— Що ж, — спитав ззаду Азаров, — отак і будемо стояти в коридорі?
Тоді Сенцов, розгнівавшись, рішуче відчинив найближчі з бокових дверей. Вони плавновідповзли вбік, у стіну.
Перед ними була досить простора кімната. Вона справляла дивне враження: по двох стінках їїхитро перепліталися прозорі й непрозорі трубки, висів посуд чудернацької, небаченої на Земліформи; низькі шафочки — на їх дверцятах тьмяно голубіли вимішені екрани.
— Лабораторія якась, — сказав Сенцов.
— Комфортабельна лабораторія, — мовив Раїн, показуючи на низький стіл у формі літери “S”,який займав усю середину кімнати. Біля нього знаходились дві безформні, як здалося з першогопогляду, купи якоїсь світлої речовини. Раїн підійшов, торкнувсь рукою поверхні одного підвищення.Вона м’яко ввігнулась. Він всівся—частина безформного підвищення поповзла вгору, наче вінвитіснив її вагою власного тіла, утворила щось схоже на спинку. Раїн відкинувся на неї, поклавруки на коліна, вдоволено сказав:
— Зручно…
Не підводячись, він обдивився кольорові завіси, що висіли на одній із стін. Вони навіть ізземної точки зору гармонували з ніжним забарвленням стін.
Зайшовши до кімнати, решта космонавтів склали на підлозі свій вантаж і тепер теж зцікавістю обдивлялись. Азаров присів віддалік, у самому кутку, на ложе з такого ж, як крісло,загадкового матеріалу. Ложе опустилось під ним, охопило його з усіх боків… Сенцов підійшов, сівпоруч, промовив:
— Протиперевантажувальний пристрій, чи що? Сидиш на ньому — ваги своєї не відчуваєш.
Коробов роздивлявся стіни. На них де-не-де було видно неправильної форми виступи, схожі нарамки, але порожні — ні малюнків, ні фотографій, чиста біла поверхня.
Крім ложа й столика з двома кріслами, в цій частині каюти нічого не було, хоч місцялишалося стільки, що, як зауважив Азаров, могла б танцювати не одна пара. На стінах виднілисьякісь головки, кнопки. Натискати їх і взагалі що-небудь чіпати Сенцов одразу категоричнозаборонив, хоч і в самого свербіли руки.
— Не можна, — сказав він у відповідь на ображене заперечення Азарова. — Не кажучи вже проте, що тут у будь-яку мить можуть з’явитись господарі…
Щодо господарів він сказав трохи нарочито. Всі були пригнічені подіями, які набігали одназа одною. Варт було дати хлопцям можливість поговорити, відвести душу. А про господарів супутникаі цього корабля напевно захочуть поговорити всі.
Так воно й сталося.
— Щодо господарів — це стара пісня, — промовив Азаров. — Хто їх бачив? Ніхто. Хто бачивхоча б їхній слід? Теж ніхто. Вже коли жоден з них не знайшов за потрібне досі з’явитись — то навсьому супутнику нема жодної живої душі. Самі автомати.
— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тимпаче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.
— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як утебе…
Коробов пропустив закид повз вуха.
— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів.Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час відчасу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, дляналагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і заразїхня ракета вже не перебуває десь поблизу?
— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе, це здається малоймовірним.
— Чому?
— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такийпершокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, якоцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?
— Запитання не нове, — сказав Сенцов.
— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали настому, що їх тут давно нема.
— Як давно? — спитав Азаров.
— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…
— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?
— А чому обов’язково на планеті?
— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…
Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули,в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?
Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навітьне присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шоломскафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.
— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.
Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калвеповільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі впертоховалися під повіками.
— Та що з тобою?
— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.
— Так сядь хоч відпочинь…
— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…
Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцовподумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щобможна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.
— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.
— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. —Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалосявибратись.
— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивнуроль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і менеперетяг… Як йому це вдалося, не розумію.
— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.
— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисеньі чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніякихбалонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись довас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочутьвідчинятись…
Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.
— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами минатрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало надумку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.
— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подуматитільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…
— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово.Я відчинив ці дверцята…
— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.
Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрімскафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двоманижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.
— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…
Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал,приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовиничорного кольору.
— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.
— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам ізсобою. — Ану лишень…
Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.
— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий накомбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.
— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.
Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверторозсміявся.
— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як йогозастібають?
— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумеднийвигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де малабути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.
— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Вінслухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка”з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.
— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно.Ну, одягайся.
— Навіщо? — спитав Раїн.
— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечитьлогіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо доракети.
— А коли…
— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.
…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисеньу скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід уракету. Потім почав повільно втягуватись люк.
— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!
Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміливвімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсерединивсе було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немовзамість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…
Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів.Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..
І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкіхвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.
— Ну, — сказав він їй, — бувай…
Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакшевін, може, й не сказав би “бувай”.
— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, зваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?
Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, відутоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:
— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншусекцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.
— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсімз іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.
— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.
— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.
— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?
— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай…Ну, звичайно!
Він затис лічильник у руці, випростався.
— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?
— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, ненаш.
— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?
Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.
— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети.Тільки як він сюди потрапив?
— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тутпобувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?
— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.
— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.
— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціальнонатреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.
— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?
Ніхто не відповів.
— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш завсе досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…
Знову ніхто йому не відповів. Калве продовжував сидіти, поринувши в думки. Коробовпідвівся, почав ходити туди й назад по каюті, підходив то до однієї, то до другої стіни, уважнорозглядав посуд, кнопки, порожні рамки, щось мимрив чи наспівував собі під ніс. СпохмурнілийАзаров стежив за ним поглядом; нарешті, коли Коробов заспівав дуже голосно і надто фальшиво, невитримав:
— Ну, годі тобі, вгамуйся. Не крутись перед очима і не співай! Тут і без твоїх наспівівнудно.
Коробов, нітрохи не образившись, одразу ж затих. Сенцов сказав:
— Що ж, так і будемо мовчати? Становище наше, як кажуть, не дуже веселе. Ось ми з Раїним,наприклад, взагалі думали, що настав кінець! І все ж цього разу автомати нас не здолали.
— Але в майбутньому це не виключено! — докинув Азаров з нервовим смішком.