07.05.2009
Занепад філософії руйнує суспільство. Дійшло до того, що сьогодні філософію вже треба захищати. Дехто вважає, що вона вичерпала себе. Жалюгідне існування врешті народило жалюгідну вторинну свідомість. Такий великий філософ, як Кант, міг дозволити собі вільне ставлення до релігії, не знайшовши Бога поблизу. Насправді я маю на увазі дещо інше. Кант набагато випередив Просвітництво і наш час. Він намагався підвести людину з колін за допомогою думки, а не патетики чи бунту, іронії, а не висміювання. Ось що йому було потрібно. А він нам потрібен зараз як ніколи.
09.05.2009
Останні роки життя Канта. Він зробив усе, що задумав. Філософську систему завершує «Антропологія». Несподіване визначення людини: «Людина — це істота, яка створює культуру за допомогою сили власної уяви». Старенький філософ вважає, що якби світ перестав брехати, усе в ньому розвивалось би швидше. Однак брехали до нього і брешуть після нього. Аферисти взяли Канта в облогу, але у нього вистачає сили ще й іронізувати та відкидати домагання лже-родичів.
Жодної завершальної сповіді. Головний урок життя — працювати, отримуючи від цього втіху. Людина, що не зазнала цієї втіхи, переступає через поріг смерті з відчаєм і невдоволенням. Вона ніколи не промовить наостанок: «Усе добре».
11.05.2009
Пан Кант у вигляді хмаринки над Кенігсбергом. Усе важке залишилось в скринях, усе легке належить мешканцям цього славного міста, що з благоговінням дивляться зараз на небо. Одна мить — погляди важчають, опускаються з неба на бруківку. Життя продовжується. Кант пішов, і бог знає, що трапиться з його філософським спадком. Може, зануриться в Лету. Ніхто зараз не знає, що місто буде зруйноване, пограбоване і втратить ім’я. Навіть Кант, звільнений від фізичної оболонки.
12.05.2009
Невміння мислити, свобода мислити — про це у XVI столітті писав Монтень. Через два століття в епоху Просвітництва про це сміливо й відкрито заговорив Кант. Обидва філософи вважають уміння мислити найморальнішим вчинком. У наш час масової культури про це потрібно також заговорити, бо світ споживає чужі думки й геть розледачів. Але найсумніше, що високі думки висміюють. Тема призначення людини повторюється лише в творах на релігійну тематику.
Канта ховали без священика, і нікого в Кенігсберзі це не шокувало. Думка Канта літала надто високо, щоб ритуал мав якесь значення. Утім, в іншій, католицькій країні такого б не трапилось. Без протестантизму в його кращих проявах Просвітництво просто не змогло б виникнути.
Але думка, що віддається розпусті, не може бути вільною.
13.05.2009
Випадковість стає необхідністю. Потребою весь час думати про місто, де мене ніколи не було. І в той же час я там уже є, коли вимовляю три магічні «К»: Кенігсберг, Кант, Книга. Мене охоплює містичне почуття причетності до цього; все, що трапиться знайти, вплітається в тканину думок та образів, потрібних для відтворення загальної картини. Привиди Кенігсберга, його золото, срібло, янтар мене не цікавлять. Але вовк, що ховається в підземеллі від артилерійського обстрілу, крик ворона, що летить над сніговою рівниною, всіяною трупами корів та людей, — це я бачу дуже чітко.
17.05.2009
Колись мені вдалося зібрати докупи власні сни й побудувати сюжет. Але то були мої сни. Тепер я ставлюсь до снів у літературі більш критично.
Дівчинка-переселенка, яка б’є шибки в уцілілих будинках. Звідки в неї злість? Що вона пережила, перш ніж потрапила до Кенігсберга? Чи це примітивна ненависть, навіяна пропагандою? Утім, мене цікавить не ця дівчинка. А ненависть, образа, страх іншої. Це важче зрозуміти, адже ненависть схована під шаром провини.
Як у Біблії: одні сіяли, інші зібрали врожай. Чи почували себе ті інші мародерами? Чи, навпаки, господарями?
18.05.2009
Гарний сон — завжди цілющий. Особливо у важкі часи. Все менше надії, що мені вдасться цього року поїхати в Калінінград, але, можливо, саме це допоможе мені написати книгу. Чим більший тиск, тим більший опір. Хтось, чиї кості давно спочили в мирі, чи не в мирі, бажає, щоб я її написала. Годинник заведено. Справжній механічний годинник, а не електроніка, яка, впавши додолу, повертається на кілька років назад. Механічний годинник просто завмирає і чекає. І нам обом потрібно терпіння. Ще не прозвучала уві сні перша фраза.
19.05.2009
Розорення Кенігсберга. Після війни місто нагадувало звалище, звідки можна було цупити все, що завгодно: зброю, золото, меблі, цеглу. Виявляється, центр Мінська був відбудований з кенігсберзької цегли. Велика мародерня, та й зараз тут чимало шукачів скарбів.
Раніше найбільш цінувались харчі, сховані колишніми господарями, нині — предмети окультизму.
Але хіба нікому не спадало на думку, що не треба вивозити усе з міста? Не можна залишати його порожнім. Захланність і байдужість — ось що залишилось у колись славному місті, в’ївшись наче іржа й кіптява в те, що не можна винести.
20.05.2009
Хтось волів би бачити старі міста застиглими наче муху в бурштині. Любов до мертвого і зручна і пристойна, й навіть викликає заздрість у тих, хто не має любих небіжчиків. Я мешкаю в місті, яке відвідують натовпи туристів, але чиє серце повільно холоне. Утім, це не моє рідне місто. У мене немає рідного міста взагалі. Я мрію коли-небудь знайти собі більш тихий прихисток.
Однак я завжди буду спроможна оцінити красу живого міста, де все постійно змінюється. Міста зі зміщеним на околицю серцем.
21.05.2009
Доводиться йти по коліна в попелі, клапті сажі осідають на плечах. Може, це сніг, ні, сніг важчий. Усе просоталося димом. Повітря, здається, завжди було каламутним. Частинки зруйнованої світобудови, що називається Кенігсберг. Вавилонську вежу відбудують знову. Та що б не побудували на цьому місці, воно зберігатиме минуле, якого з часом ставатиме дедалі більше. Те, що прагнуть знищити, отримує величезний заряд енергії.
Це втішає. Втішання історією. Але зараз хотілося б стерильності білого поля, як хірургічного стола, на якому в тебе нарешті заберуть біль і страх.
22.05.2009
Біла стерильна чистота, в якій нема теперішнього — чи не це, власне, й потрібно? Навіщо воювати з минулим, лякатися майбутнього — якщо їх уже немає і ще нема? Так воно й було б, якби час був таким, яким ми його звикли уявляти. Але час — це вічне пекло, звідки один лиш вихід: біла стерильність порожнечі.
23.05.2009
Життя Кете Кольвіц, на очах якої відбулися дві світові війни. Її старість була затьмарена вигнанням з Берліна. Нацистам не сподобались картини художниці. Кольвіц народилась у Кенігсберзі, померла в Марбурзі. Небога поклала на свіжий горбик могили одну-єдину зелену гілочку. На похорон крім неї не прийшов ніхто.
24.05.2009
Травень — місяць руйнування і божевілля. Депортація, грабунки, страждання в травні 1945 року. Особисто для мене травень — найважчий і найтрагічніший місяць. Коли дивишся на розквіт природи і думаєш: навіщо воно мені? Розірваність буття, і в розриві жива кривава рана.
25.05.2009
Усі газетні вирізки прочитано й складено. Що далі? Тінь я знайшла, тепер потрібно відшукати тіло, що її відкидає. Жасмин. У Кенігсберзі було дуже багато жасмину. Цей запах привів мене до нього. Пам’ятаю, як у дитинстві нас везли вантажівкою на змагання, як ми їхали через місто, щойно омите дощем. Бузок, жасмин і магнолії, що височіли над садами. Дорогою йшов хлопчик, що належав цьому світу. Він належав світу Бруно Шульца та Мірча Еліаде. Досі не можу забути його зосереджене похмуре обличчя. І власну тугу за красою, і тим, що я не можу йти зараз вологою бруківкою. Світ так і непізнаний — він уже не існує.
26.05.2009
Мені доведеться прокласти власний шлях у двох містах: у цьому, що зараз, і в тому, яке було перед тим, як… Два фільми — про сучасний Калінінград і про руйнування Кенігсберга. Щоб віднайти щілину між часами.
Людина обіймає дерево і каже до нього: «Ми обоє чимало зазнали. Ми знаємо, що таке сягнути корінням пекла і продовжувати зеленіти всупереч отруйному полум’ю».
Русалонька з Кенігсберга, якій доведеться багато років ходити босоніж по гострому камінні людського світу.
27.05.2009
Учора прийшла звістка з Калінінграда — стаття про маєток друзів Канта — Капустігаль. Досить було лише глянути на понурі світлини того, чим стало нині найаристократичніше передмістя Кенігсберга. Та я раптом подумала — це минеться. Як минає все на світі. Ми так переконані в тривалості архітектури, бо прив’язуємо її до свого куцого віку й квартирного питання. Але ж дім, у якому я зараз мешкаю, не простоїть і ста років. Звісно ж, не простоїть. Напевно, люди, які жили в будинках XVII століття, по-іншому сприймали час і простір. Вони відчували вібрацію каменю й цегли. А що відчуває кенігсберзька цегла в Мінську?
28.05.2009
Сьогодні приснився сон про дім, який мені не належав. Перлини, зашиті в шторах, повно чужих речей. Я спершу зраділа, що зможу вижити. Але потім раптом почала думати, як би знайти власників чи хоча б спадкоємців й віддати їм усе. Уві сні я вибудувала логічний ланцюг пошуків і мені відразу стало легше на серці.
Це через те, що я читала про переселенців у Калінінграді. Цікаво, чи думав хтось з них, щоб повернути бодай деякі речі? Адже навіть зараз можна відшукати сліди депортованих.
30.05.2009
Передостанній день весни. Напевно, по всій Західній Європі так само холодно і вогко. І в Калінінграді також туман. Шукала в інтернеті додаткову інформацію, заходила все далі й далі, але знайшла те, що знаходила раніше. Ніби йдеш по довгому тунелю, яким їздять потяги, і весь час обертаєшся: чи нема чогось позаду. Є початок і кінець у всьому. Це не може не тішити.
Порожнеча останніх днів: надто багато незаповненого простору. Останній день весни сто, двісті років тому. Пошуки сенсу — наче порожня вулиця, що веде туди, де сходить сонце. Плюскіт води, різні залишки, іржа буття, дрібні боги рибалок і чайок розплющують очі, прокидаються. Невловимий порух повітря викликає тривогу в чутливих щурів, що вкладаються спати після нічних прогулянок. Ні, це не люди, можна спати спокійно.
02.06.2009
Місто — погане місце для творчості. Хочеться подихати жасмином, півниками і шипшиною. І тими простими ружами, що ростуть біля хвіртки.
06.06.2009
Справжні слова знайти дуже важко. Бува, здається, що ось воно — але раптом починає танути в пам’яті. Це не страшно, адже я ще не ступила на свій шлях. Це так ніби звільнюєш сад від високої літньої трави, щоб деревам дихалось вільніше, а кущі могли бачити сонце.
Тепер частіше згадую неповторного Марселя Пруста. Єдине, що мені в ньому не подобається, — це надто багато квітучих дерев і милування ними. Але відчуття часу в нього дивовижне. Пруст — це безкінечний сон.
07.06.2009
Зміни зараз відбуваються на очах одного покоління, і воно змушене до них пристосовуватися. Які ж бурі при цьому стрясають свідомість, і як все це відображається на реальності… Фолкнер писав, що найбільша трагедія людини, коли та не знає, хто вона і яке її місце в світі. А Пруст запевнив, що людина не дорослішає. Символом цього може стати аксолотль — личинка амбластоми. Ніхто не бачив її дорослою.
Основна ознака недорослості — те, що людина вважає себе об’єктом уваги світу. Насправді людина байдужа світові. Усі інші живі істоти знають про це, і в них немає ні фобій, ні депресій. Модель поведінки в кризових ситуаціях вивчена досить добре, але також з точки зору недорослої людини.
Що за роман я хочу написати? Виховання почуттів? Становлення? Шляху?
08.06.2009
Дивна любов Новаліса до римокатолицької церкви. Мені якось не спадало на думку, що романтизм прихильний до деспотії. Але через два століття розумієш, що світ не може існувати без ієрархії. Доросла людина повинна мати своє місце у вертикалі суспільства. Демони демократії, як висловився один грузинський поет, руйнують світ незгірше ніж війна. Не можна кожному заходити всюди. Тільки творча свідомість може рухатися по всіх світах як вертикально, так і горизонтально. Це розуміння свободи в дусі істинного романтизму.
10.06.2009
Світ дуже тісний — і це не перестає дивувати. Тому слід бути дуже обережними, щоб не наступити на маленьку істоту, яка, не відчуваючи небезпеки, блукає в траві. Кожне життя має вартість, але на війні вартості не має сама вартість. Тільки доля. Навіть Бог не може захистити, коли Парки встають з-за своїх прялок, і ненароком обривається чиясь нитка. Що це означає? Лише те, що ми не знаємо світу і світ не знає нас. Коли це починаєш розуміти, то враз стаєш дорослим.
Вночі за стіною крапала вода із зіпсутого крана. Було так темно, ніби в гроті. Усе залежить від того, хто зазирне в цей грот. Ось про це мій роман.
11.06.2009
Намагатися знову відтворити картину руйнації, повернути біль, роз’ятрити рани — мистецтво таке жорстоке. Ще гірше, коли це робиться в кіно. Стає неприємно від того, що все це несправжнє. Слова — інші. Без совісті в літературі не можна.
Русалочка, що перетворилась на Офелію, бо начиталась романів. Тупість і нерозвинутість юності, відсутність в ній співчуття. Потім людина дорослішає і набуває здатності співпереживати. Звідки в ній це з’являється?
12.06.2009
Вчора написала першу сторінку. Магічний театр поблизу Кенігсберга. А чи Парки справжні? Невідомо. На те він і магічний театр. Імені Германа Гессе. Ні, тут немає нічого легковажного. Театр чи щось схоже на нього — усього лише каталізатор вибуху, який станеться через сто років. Однак магія вже почала зі мною гру. На сторінці листів — реклама «живих столів». У Києві. Огидне видовище ці всі фото. Утім, я зразу здогадалась, що таке «живі столи». І це також каталізатор. Зрештою, цей світ уже давно підірвав сам себе, і тепер у повітрі літають клапті сажі і попелом засипає під’їзні алеї.
Для мене нормально жити в майбутньому чи минулому часі. Надто часто зустрічаюся з тим, про що вже написала. На побутовому рівні це майже непомітно, однак я переконана, що часи зливаються в єдиночасся. Думка — це інструмент, який допомагає увійти в майбутнє. Просто люди або не вміють користуватися цим інструментом, або вважають подорож у майбутнє співпадінням.
Поки я писатиму цей роман, зі мною будуть траплятися різні речі. Адже зв’язок з Кенігсбергом вже встановлено. Він знає про мене. Він присутній у моїй свідомості й підсвідомості.
14.06.2009
Літо промине швидко. В ньому схований механізм прискорення часу. А відтак влітку з моїми персонажами може багато чого трапитися. Зараз я дихаю цим загуслим повітрям, і сад Блейка переходить у сад Міхаеля Клейста. Класицизм — це зима. Просвітництво — весна. Романтизм — літо. Все інше — вічне безчасся. Збирати урожай нема кому, всі пішли воювати, окрім хлопчиків, хворих на сухоти.
15.06.2009
Ненаписане вдень тривожить мене серед ночі, хоч став коло ліжка диктофон. Я бачу жести, чую кожне слово, відчуваю кожен вигин інтонації. Готовий текст, який живе.
— Його звати Генріх. Бідний Генріх!
Ні, він не читав цієї старофранцузької поеми про хворого на проказу сюзерена і щиросерду дівчинку-селянку.