Тим часом сонце сіло, всі речі прибрали одного й того ж кольору і багато людей, потомлених пережитим днем, не маючи більше бажання теревенити поночі, стали розходитися по домівках. Наш юнак, який допомагав кареті посуватися, поки в цьому була потреба, і ніби з тріумфом пробрався слідом за нею між шеренгами солдатів, зрадів, побачивши, що карета покотила вільно й опинилась поза всякою небезпекою. Він пройшов трохи крізь юрбу й вибрався з неї на першому ж повороті, щоб і собі вільно дихнути на просторі. Ступивши кілька кроків, схвильований такою розмаїтістю почувань і образів, таких несподіваних і неясних, він відчув велику потребу попоїсти та перепочити і став поглядати на обидва боки вулиці, шукаючи очима вивіску якого-небудь шинку, бо йти до монастиря капуцинів однаково було вже запізно. Крокуючи отак із задертою головою, він підійшов до якогось гурту. Прислухавшись, він зрозумів, що йшло обговорення пропозицій та планів на завтрашній день. Трошки послухавши, він не міг утриматися, щоб не висловити своєї думки: йому здавалося, що для чоловіка, який брав таку діяльну участь у подіях, не соромно внести й свою пропозицію. Все бачене ним упродовж дня переконало його, що віднині для успішного здійснення якоїсь справи досить здобути співчуття тих, хто розгулює по вулицях.
— Шановні синьйори! — вигукнув він задля вступу.— Дозвольте й мені висловити мою скромну думку. А моя скромна думка така, що не тільки в питанні про хліб чиняться всілякі несправедливості. Сьогодні всі ми побачили, що коли примусити вислухати себе, то справедливості можна домогтися,— отже, треба діяти далі, доки буде усунено всі інші лиходійства і всі люди заживуть по-християнськи. Хіба вам не відомо, синьйори, що є зграя тиранів, котрі чинять усе супроти десяти заповідей і глумляться з чесних людей, які не мають до них жодного стосунку? Вони чинять над ними насильства і завжди виявляються правими. І навіть учинивши страшне лиходійство, вони походжають, задерши голову ще вище, неначе зробили комусь добро. Напевно, і в Мілані їх досить.
— І навіть аж надто,— зачувся чийсь голос.
— Отож я й кажу,— провадив Ренцо,— у нас також розповідають усякі історії. Та й справи промовляють самі за себе. Скажімо, задля прикладу, хтось із тих, про кого я мовлю, живе в селі, але має будинок і в Мілані; коли він диявол там, то не захоче ж він бути ангелом тут,— така моя думка. От і скажіть мені, синьйори мої, чи вам будь-коли траплялося бачити бодай одну таку пику за ґратами? І що набагато гірше (оце вже я знаю напевне), існують і надруковані укази, що погрожують їм покарами, і не якісь там дріб'язкові укази, ні, пречудово складені, що краще годі й бажати. Там ясно записано всі оті шахрайства, саме так, як вони чиняться, і за кожне визначено кару. Адже так і сказано: хоч би хто там був, знатні люди чи простолюд і так далі, звідки мені знати. А тепер підіть і скажіть ученим людям — отцям книжникам і святенникам, щоб вони примусили розсудити вас за указом,— вас послухають не більше, ніж папа шахраїв, голова піде обертом у всякого порядного чоловіка. Отже, ясно, що королю і всім, хто стоїть при владі, хотілось би, щоб негідників було покарано,— тільки ж нічого з цього не виходить, бо усе це — одна шатія. Значить, треба їх розєднати: треба завтра ж піти до Феррера, бо ж він порядна людина, чесний синьйор. Ось сьогодні ми бачили, як йому було приємно серед бідного люду. Він намагався прислухатися до доказів, які йому наводили, й охоче відповідав на них. Треба йти до Феррера й усе пояснити йому, і я, наприклад, зможу розповісти йому дещо, бо ж сам, на власні очі, бачив один указ, із різними гербами вгорі, складений тими трьома, що нині при владі. Під указом стояло ім'я кожного з них, так гарно видрукуване, і одне з цих імен — Феррер, я сам бачив, своїми очима. Так от, оцей указ захищав саме таких, як я, але один учений, якому я сказав, щоб він поклопотався за мене задля правосуддя, як того й хотіли оті три синьйори, а серед них — знов-таки Феррер, отож цей синьйор учений, який мені сам же й показав цей указ,— в цьому й уся заковика! — вдав, ніби я мелю казна-що. Я певен, коли шановний Феррер дізнається про всі отакі штуки,— адже він не може знати про всі, а надто про ті, що чиняться поза Міланом,— він не захоче, щоб на світі були такі порядки, й знайде проти них хороший засіб. І знов-таки, якщо синьйори видають укази, то тільки для того, щоб їх слухались; адже ж це зухвальство — епітафію[90] з їхнім іменем мати за ніщо. А коли насильники не хочуть схилити голови й бешкетують, то наше діло прийти Феррерові на допомогу, як це було сьогодні. Я не кажу, що він сам має їздити в кареті й ловити негідників, насильників і тиранів,— куди там, для цього, либонь, був би замалий і Ноїв ковчег. Треба, щоб він наказав тим, кого це стосується, і не тільки в Мілані, а й усюди, щоб вони діяли відповідно до указів і судили всіх, хто вчинить злочин; де сказано «в'язниця», треба садовити до в'язниці, а де сказано «каторга», відправляти на каторгу, і всім подеста наказати, щоб робили як належить, а не захочуть — гнати їх у три шиї й садовити на їхні місця інших, а ми зі свого боку допоможемо. Та й ученим наказати, щоб вони вислуховували бідних і захищали правду. То що, правильно я говорю, синьйори?
Ренцо промовляв з такою щирістю, що з самого початку значна частина присутніх, припинивши всякі інші розмови, повернулася до нього, і потроху всі почали слухати молодого горця. Змішаний схвальний гомін і вигуки: «Молодець! Звичайно!», «Він каже правду!», «Усе це так»,— були ніби відповіддю його слухачів. Однак знайшлися й критики. Один сказав: «Навіщо слухати горців? Усі вони — балакуни»,— і, повертаючись, ішов геть. Другий бурчав: «Нині всякий голодранець хоче вкинути своє слівце; та хоч скільки підкидай дров у вогонь, хліб від цього не подешевшає, а ми ж заворушились тільки через це». Але Ренцо чув лише схвальні вигуки. Хто тиснув йому одну руку, хто — другу: «До побачення, до завтра»,— «Де?» — «На Соборній площі. Згода?» — «Згода. Щось та придумаємо!»
— А чи не покаже мені хто-небудь із шановних синьйорів шинок, де б бідакові можна було попоїсти й переночувати? — спитав Ренцо.
— Я до ваших послуг, юначе,— озвався один, що уважно слухав промову Ренцо, але досі мовчав.— Я знаю шинок саме для вас і відрекомендую вас хазяїнові, він мій приятель і чесний чоловік.
— А це близько звідси? — запитав Ренцо.
— Та неподалік,— відповів той.
Натовп став розходитись, і Ренцо після численних рукостискань з боку своїх слухачів вирушив із незнайомцем, висловлюючи йому вдячність за його люб'язність.
— Дурниці, за що? — відповідав той.— Рука руку миє, а обидві миють обличчя. Хіба ми не зобов'язані допомагати ближньому?
Дорогою він, ніби ведучи розмову, ставив Ренцо різні запитання.
— Я питаю не з цікавості, але у вас такий стомлений вигляд, мабуть, ви прийшли здалеку?
— Хто, я? — відповів Ренцо.— Я прийшов із Лекко.
— З Лекко? То ви й самі з Лекко?
— З Лекко, тобто з його околу.
— Бідний юнак! Скільки я міг зрозуміти з вашої промови, вас там, напевно, тяжко скривдили?
— Ой, чоловіче добрий! Адже мені довелося говорити натяками, щоб не проговоритися привселюдно про свої справи; але годі про це... Колись усе стане відомо... А онде, здається, й вивіска шинку; але мені щось не хочеться йти далі.
— Та ні, ходімо, куди я вам сказав, це недалеко,—відказав проводир,— а тут вам буде не зовсім добре.
— Та нічого,— відповів юнак,— я ж не панич, звиклий до розкошів, мені б добре попоїсти, вкластися на солом'яник — оце й усе. Швидше б знайти те й те. До зустрічі! — і він штовхнув перекошені двері, над якими висіла вивіска з зображенням місяця вповні.
— Гаразд, зайдімо сюди, коли ви так зволите,— мовив незнайомець і пішов за ним.
— Навіщо ж вам іще клопотатися,— відказав Ренцо.— А втім,— докинув він,— випийте зі мною склянку вина — мені буде дуже приємно.
— Охоче приймаю ваше запрошення,— відповів той.
Як людина, знайома з місцевими порядками, він перетнув попереду Ренцо невеличкий дворик до входу на кухню, підняв клямку й, відчинивши двері, зайшов туди зі своїм супутником. Два ручні ліхтарі на прив'язаних до сволока жердинах тьмяно освітлювали приміщення. Чимало всякого люду, зайнятого хто чим, сиділо на лавах пообабіч довгого вузького столу, який займав майже півкімнати; подекуди стіл був накритий скатертинами й заставлений стравами, подекуди на ньому йшла гра; відвідувачі здавали й відкривали карти, кидали й збирали гральні кості, і всюди видніли винні пляшки та склянки. Мелькали, ходячи з рук у руки, берлінги, реали[91] та парпальйоли, які, коли б уміли говорити, то розповіли б приблизно таке: сьогодні вранці лежали ми в чашці в одного пекаря або в кишені якого-небудь свідка безпорядків, котрий, охоплений бажанням подивитися, як ідуть громадські справи, перестав стежити за своїми особистими справами.
Шум стояв неймовірний. Молодий хлопець, геть упрівши, мотався туди й сюди, обслуговуючи гравців і тих, хто вечеряв. Хазяїн, сидячи на ослінчику під ковпаком вогнища, був нібито зайнятий тим, що виводив щипцями в попелі й тут же стирав якісь фігури; насправді ж він уважно стежив за всім, що відбувалося довкола. Коли брязнула клямка, він підвівся й пішов назустріч новоприбулим. Забачивши проводиря, він сказав собі: «От клятий! І чого ти завжди плутаєшся під ногами, коли тебе найменше хочеться бачити!» Швидко окинувши поглядом Ренцо, він промимрив: «Тебе я не знаю, але якщо ти прийшов із таким мисливцем, то, видно, ти або собака, або заєць: після двох слів усе стане ясно». Однак ці міркування аніскільки не відбились на хазяїновому обличчі: воно залишилося незворушним, ніби портрет,— досить повне, лиснюче, з густою рудуватою борідкою й невеличкими зіркими очицями.
— Чого хочуть синьйори? — голосно спитав він.
— Насамперед пляшку гарного вина,— сказав Ренцо,— а потім чогось і закусити.
Мовивши це, він важко опустився на лаву з самого краю столу й голосно крякнув, ніби кажучи: «Добре посидіти, коли так довго довелося пробути на ногах та все в клопотах». Нараз Ренцо згадав лаву й стіл у будинку, де він востаннє сидів з Лючією й Аньєзе, важко зітхнув. Мотнувши головою, ніби намагаючись відігнати ці сумні думки, він побачив хазяїна, що ніс вино. Незнайомець сів навпроти Ренцо, який відразу влив йому вина, мовивши:
— Промочіть горло.
Наповнивши свою склянку, Ренцо вихилив її за один дух.
— А що ви дасте мені попоїсти? — спитав він у хазяїна.
— Є в мене тушковане м'ясо, якщо зволите,— відповів той.
— Чудово, несіть сюди тушковане м'ясо.
— Хвилиночку,— відповів хазяїн і, підкликавши служника, загадав йому: — Накрийте стіл для цього гостя,— а сам попрямував до вогнища.— Тільки ось що,— докинув він, звертаючись до Ренцо,— хліба в мене сьогодні немає.
— Щодо хліба,— відповів Ренцо, голосно засміявшись,— то про нього потурбувалося саме провидіння.
І, діставши третій — останній — буханець, з підібраних ним біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі, він підняв його догори, мовивши:
— Осьде цей хліб божий!
Багато хто, зачувши вигук, повернув голову, а один, побачивши високо піднятий трофей, крикнув:
— Хай живе дешевий хліб!
— Атож, дешевий,— підтвердив Ренцо,— gratis et amore[92].
— Тим краще!
— Але мені не хотілось би, щоб синьйори подумали про мене погано,— тут же докинув Ренцо.— Не те щоб я його, як ото кажуть, поцупив. Він валявся на землі, і, якби мені трапився його власник, я готовий заплатити.
— Молодець, молодець! — іще дужче загиготіли довкола: нікому й на думку не спадало сприйняти ці слова серйозно.
— Може, вони думають, що я жартую? Але це насправді так,— сказав Ренцо своєму проводиреві й, покрутивши хліб у руці, додав: — Бачите, що з нього зробили,— коржа; але ж народу була тьма-тьмуща! Якщо в цю тисняву потрапили ті, в кого кості ніжніші, то їм, треба гадати, добре дісталося.— І, куснувши разів три-чотири, він швидко запив хліб другою склянкою вина.
— Щось цей хліб сам не лізе в горлянку. Школи ще в мене не було так сухо в роті. Багато довелося кричати.
— Приготуйте цьому молодому чоловікові хорошу постіль,— сказав проводир,— він збирається тут переночувати.
— То ви хочете тут ночувати? — спитав хазяїн у Ренцо, підходячи до столу.
— Певна річ,— відповів юнак,— постіль — без витребеньок; аби тільки простирадла випрані, бо я, дарма що бідак, звик до чистоти.
— Про це вже не турбуйтеся! — сказав хазяїн і підійшов до стойки в кутку на кухні. Звідти він повернувся з чорнильницею й аркушем білого паперу в одній руці й з пером — у другій.
— Що це значить? — вигукнув Ренцо, ковтаючи шматок тушкованого м'яса, принесеного служником, потім, здивовано всміхаючись, докинув: — То це що — свіжовипрані простирадла?
Хазяїн мовчки поставив на стіл чорнильницю, розстелив папір і, спершись на стіл правим ліктем, тримаючи перо в руці, звів очі на Ренцо:
— Будьте такі ласкаві сказати мені ваше ім'я, прізвище та звідки ви родом.
— Що таке? — мовив Ренцо.— Яке відношення має все це до постелі?
— Я виконую свій обов'язок,— відповів хазяїн, дивлячись в обличчя проводиреві,— ми повинні давати відомості про кожного нового постояльця, а саме: ім'я та прізвище, звідки родом, у якій справі прибув, чи має при собі зброю, як довго збирається пробути в місті. Так написано в указі.
Перш ніж відповісти, Ренцо спорожнив склянку — це була вже третя. А далі, боюся, нам їх не перелічити. Потім сказав:
— Ага! У вас указ. А я, може, хороший правовик і чудово тямлю в указах.
— Я кажу серйозно,— вів далі хазяїн, знай поглядаючи на мовчазного супутника Ренцо, й знову пішов до стойки. Він дістав з шухляди великий аркуш — повний текст указу — й розіклав перед Ренцо.
— А-а, то ось він! — вигукнув юнак, піднявши повну склянку й вихиливши її за один дух, а пальцем показуючи на указ перед собою.— Ось він, цей чудовий аркуш із требника. Я дуже радий знов бачити його. Мені цей герб знайомий; я знаю, що означає оця особа єретика з мотузкою на шиї (в ті часи в заголовку указів поміщався герб губернатора, а в гербі дона Гонсало Фернандеса ді Кордова чітко вирізнявся маврітанський цар, прив'язаний ланцюгом за шию). Ця особа промовляє: «Наказує, хто може, й слухається, хто хоче». Коли ця особа відправить на каторгу синьйора дона... ет, гаразд, я вже знаю кого... і, як говориться в другому аркуші з требника, до пари цьому,— коли ця особа зробить так, щоб чесний хлопець міг одружитися з чесною дівчиною, яка згодна піти за нього, тоді я скажу своє ім'я цій особі і навіть поцілую її на додачу. У мене можуть бути вагомі підстави не називати свого ймення. Ач, чого захотіли! Ну, а якщо якийсь негідник, який має в своєму розпорядженні цілу ватагу таких самих негідників,— бо ж якби він був сам...— тут він скінчив свою фразу виразним жестом,— якби цей негідник захотів дізнатися, де я, щоб зробити мені якусь капость,— то я питаю, чи ворухнула б ця особа бодай пальцем, щоб допомогти мені? Я, бачте, повинен давати відомості про себе! Оце так новина! Припустімо, я прийшов до Мілана сповідатися і бажаю, щоб мене сповідав чернець-капуцин, якщо вже на те пішло, а не хазяїн шинку.
Хазяїн мовчав і не зводив очей з проводиря, який аж ніяк себе не виявляв. Ренцо — доводиться з жалем відзначити це — вихилив іще склянку й провадив далі:
— Я тобі наведу таку підставу, любий мій хазяїне, яка переконає тебе. Якщо укази, які промовляють розумно, на користь добрих християн, не мають сили, то тим більше не повинні мати сили ті, які промовляють дурниці. Отож кинь ти всі оці підступи й принеси мені натомість іще одну пляшечку, бо ця вже порожня.— Кажучи це, він легенько постукав по ній кісточками пальців і додав: — Чуєш, хазяїне, чуєш, як вона бряжчить?
І цього разу Ренцо потроху привернув до себе увагу присутніх, і знов аудиторія схвалила його.