Усі в юрті слухали тепер Дармена, затамувавши подих, боячись ворухнутись. Іноді було чути уривчасті зітхання Айгерім та Зліхи. Люди і події цієї незвичайної поеми були близькі і знайомі слухачам — ще так недавно все це хвилювало їх у самому житті. Тепер талановитий поет розповідав про це словами, гострими, наче кинджали, що проникали в самісіньке серце, покоряв людей почуттям, що палало вогнем.
Нечувану відвагу виявив Іса, улюблений брат, неоцінений син. Але навіщо, заради кого? Заради нелюдських, зажерливих хазяїв? Захищаючи їхнє багатство? За кого боровся з вовком відважний батир, за вовків з людським обличчям? Навіщо ти це зробив, рідний?
І от Іса хворий. Недуга все посилюється. Принишкли діти. Стогнуть у муках дружина і мати. А в хаті злидні, в сім’ї голод. Гірке лихо разом з хворобою розриває груди їси. Сиротами залишаються малюки, жебраками — стара мати і вдова, що тане на очах. Не з людьми, а з вовками залишає він їх…
Айгерім не змогла стримати ридання. Сльози виступили на очах Абая. Дармен співав далі, не помічаючи, що плаче й сам.
…Передсмертне марення. Останні проблиски думки. Знову йде боротьба з вовком. Ні, не з вовком — з Азимбаєм схопився Іса. І в цій останній сутичці з одвічним ворогом гине Іса. Загасло жарке полум’я могутнього серця. Безцільно зникла велика сила. Людина померла.
Пойняті жахом, плачуть Асан і Усен. Недитяча скорбота в їхніх чистих очах. Їхні благаючі погляди звернені до людей, до тих, в кого є людське серце, людська совість… Люди, допоможіть їм!..
Дармен не зміг дочитати кінця своєї поеми. Закривши очі хусткою, він замовк. У кімнаті стояла глибока тиша. Здавалося, наче всі щойно навіки попрощалися з Ісою, померлим тут, на очах у них.
Абай теж низько схилив голову, не піднімаючи сповнених сльозами очей. Дихання його переривалось, плечі здригалися. По довгій мовчанці віп опанував нарешті себе і сказав коротко і уривчасто:
— Некрасов… Голос Некрасова… Він так само правдиво розкривав душу знедоленого російського селянина… Нехай не я, нехай інший першим з нас став на його шлях… Будь щасливий на цьому шляху, брате мій Дармен!..— схвильовано закінчив він, здивувавши всіх таким зверненням до юнака.
Абай вірно вгадав джерело останньої поеми Дармена. Цієї осені, перебравшись на зимовище в Акшоки, Абай часто і багато читав Некрасова. Бували дні, коли, захоплений російським поетом, Абай переказував його поеми Дарменові, рядок за рядком перекладав деякі його вірші. Він пояснював юнакові, що найбільш правдиві і хвилюючі слова про гірку долю російських селян знайшов тільки цей акин. Слухаючи некрасовські вірші, Дармен знову пригадав свої думки, з якими він голубив маленьких сиріт їси. А в ці ж дні він почав свою поему.
Замріяно дивлячись на Дармена, Абай полинув думкою далеко. Його поетичний погляд бачив перед собою голу вершину високої відокремленої скелі. На такій вершині кладе свої яйця могутня і дужа орлиця. У народі кажуть, що, поклавши їх узимку, вона залишає їх на морозі до весни. Крижаний вітер обвіває яйця, що лежать на голій скелі. Не витримуючи моррзу, лопається одне, потім друге, третє. Але четверте іноді витримує це випробування холодом, і тоді теплої весняної днини орлиця починає гріти своїм тілом вціліле яйце. Бувають роки, каже народ, коли у орлиці не залишається в гнізді жодного яйця, і вона літає до осені, самотня, безплідна.
Чи не так і з ним, з Абаєм? Чи багато з його пташенят витримали випробування суворим холодом життя? Хіба мало яєць лопнуло? Ось Шубар: з цього яйця, що лопнуло, поповзли гидкі хробаки, породження гнилі і розкладу, що несли духовну заразу іншим. Чи не таким буде і Кокпай, який пішов зараз із самолюбною образою, не вислухавши навіть віршів Дармена? Хто з юнаків, що тут сидять, стануть такими орлятами, про яких мріялось усе життя? Може, й вони рано або пізно не витримають гніту життя? Єдина мрія: хоч би один залишився. Мрія пристрасна, самозабутня, як мрія матері-орлиці.
«Чи не Дармен це? Чи не він? Може, тобі судилося долетіти до меж, до яких доносили мене мої слабіючі крила. Може, судилося тобі промчати далі, в заповітні краї, яких я сам не знаю… Лети ж далі, лети вперед, у безкрайню далину. Пізнай більше, ніж осяг я. Пізнай для того, щоб повести в ті країни народ твій, нащадків твоїх. Ти на вірному шляху. Ти сам відчув його своїм правдивим серцем. Бажаю тобі досягти тих меж. Лети, Дармен!»
КНИГА ДРУГА
В ПІТЬМІ
1
Ситі вороні коні понесли. Відкинувшись назад, кучер щосили натягав віжки. Легка парокінна бричка так швидко котилася край крутого яру, навислого над Іртишем, так стрімко, що, здавалося, ось-ось шубовсне у воду. Та ріка була ще далеко. Попереду сіріла широка галявина. Тільки поступово кучерові вдалося стримати коней, і вони спокійно риссю попрямували рівним шляхом уздовж високого берега.
Річка дихала вечірньою прохолодою, особливо приємною після денної червневої спеки. Стомлений жарою, відпочивав безгомінний степ. Виблискуючи зорями, покоївся у лінивій дрімоті широкий Іртиш.
Незабаром подорожні побачили густий чорний ліс Полковничого острова, що, наче мур, заступав вогні Семипалатинська. Але вже виразно долинав віддалений собачий гавкіт, і незабаром можна було відрізнити хрипкий бас сторожового пса від заливистого скавучання маленької дворняжки.
Ось уже замаячили й перші привітні вогники степового міста. Проїхавши вулицею повз саманні хати з пласкими покрівлями, кучер спинив коней біля воріт низького критого двору, спритно сплигнув з козел і затарабанив пужалном у замкнену хвіртку. Виліз з брички і подорожній — високий опасистий чоловік.
На стукіт вийшла жінка. Крізь вузеньку щілину в воротях вона намагалася розглядіти приїжджих. Але поночі важко було щось розібрати.
— Хто там? — гукнула жінка.
Кучер опустив пужално:
— Це я, Баймагамбет! Абай-ага приїхав!
Тим часом Абай, знявши легкий чапан[59], витрушував з нього дорожній пил.
— Оппирмай![60] Абай-ага!
Жінка миттю відчинила ворота, і темні силуети двох постатей виринули перед нею на тлі зоряного неба.
— Здрастуй, Дамежан! — дочувся знайомий гучний голос Абая.— Як живеш? Діти здорові?
— Так, так! — відповіла Дамежан і собі спитала про родину Абая.
Вона вибачилася, що зустрічає гостя в темноті і побігла брукованим двором по світник, вистукуючи низькими каблуками кебісів[61].
За хвилину вона повернулася разом із своїм чоловіком Жабикеном, який накульгував на ліву ногу, а за ними вийшов їхній старший син Жумаш, витрішкуватий парубійко з довгою, тонкою шиєю.
При тьмяному світлі світника Абай розгледів побудований не по-міському, критий, утеплений двір. Рятуючись від суворої зими і морозних вітрів, господарі перегородили його саманними стінами, обладнавши вузькі переходи і тісні закутки. В дальньому кутку виднілися двері, що вели в дім.
— Хазр, хазр…[62] — стиха примовляв Баймагамбет, заспокоюючи коней, що нетерпляче гризли вудила, били копитами об землю.
Пропустивши Абая вперед, він завів коней у двір. Ліворуч од воріт стояв широкий віз. На ньому спали якісь люди — певно, гості з степу. В глибині двору двоє коней уткнули морди в низькі саманні ясла і, гучно хрумкаючи, жували соковиту зелену траву.
Йдучи до хати, Абай привітався з тими, що лежали на возі. Йому ніхто не відповів.
— Посвіти лишень сюди! — попросин він Дамежан.
Дамежан підняла світиик. Двоє чоловіків простяглися пліч-о-пліч, задерши кудлаті сивуваті бороди; в одного борода кучерявилась, у другого стирчала, мов лопата. Третій примостився поперек воза. На мить він розплющив очі, сонно озирнувся, мружачись на світло, й одразу повернувся на другий бік. Він був набагато молодший за своїх супутників, але борода в нього була така само густа й кудлата.
Абай посміхнувся й одійшов від воза.
Баймагамбет з допомогою господаря швидко розпряг коней, і всі пішли слідом за Дамежан вузьким проходом.
Біля дверей хати жінка пропустила Абая вперед, щоб він перший переступив поріг.
На карнизі невисокої печі яскраво світила велика лампа. Дамежан спритно розстелила на підлозі курпе[63], накидала подушок, щоб гостям було зручніше сидіти, поставила перед ними низький круглий стіл, перенесла на нього лампу. У кімнаті одразу стало затишно.
Вмостившись ближче до дверей, Дамежан спитала, чому так пізно приїхав дорогий гість.
— Затримався в дорозі! — сказав Абай.— Твій будинок скраю, от я і вирішив спинитися у тебе. Тільки ти даремно клопочешся. Нам досить чаю. Ми стомилися і краще ляжемо спати.
Але Дамежан з усмішкою кивнула головою, показавши рівний ряд великих білих зубів.
— Уже коли ви приїхали до моєї оселі, Абай-ага, то дозвольте мені самій порядкувати.
Абай замилувався блиском темних очей Дамежан з чистими, ясними білками, бездонною глибиною її зіниць. Очі верблюденяти такі само великі, оксамитні, чисті.
Балакуча Дамежан легко сходилася з людьми — не так, як її мовчазний чоловік,— і вміла поговорити з кожним гостем. Главою сім’ї була вона, а не чоловік. Сівши до столу, вона звеліла синові поставити самовар, а чоловіка попросила наколоти дров для казана.
Абаю подобалася хазяйновитість Дамежан. Посміхаючись, він спитав:
— А що це за бородаї, якими ти навантажила віз? Почім думаєш продавати їх на базарі?
Дамежан весело засміялася, і зуби її знову блиснули, матове обличчя трохи зашарілося. Засміявся і Баймагамбет, трясучи рудою бородою. Пирхнув і витрішкуватий Жумаш, що порався в сінях коло самовара.
— Задивився на бороди,— додав Абай,— а чиї вони, й не розібрав. І чого це такий врожай на бороди, Дамежан? Справді, хто це до тебе нагодився?
Слобода, у якій вирішив заночувати Абай, називалася Бержак. Той край її, де був двір Дамежан, був розташований вище міста і через те мав назву Бас-Жатак — Верхні Жатаки[64]. Тут оселилися казахи кочових аулів, які тікали до Семипалатинська шукати щастя. У всьому місті не було людей, менш пристосованих до міського життя, аніж жителі Бас-Жатаку. Ставши городянами, вони вперто дотримувалися старовинних степових звичаїв.
Після дороги Абай спав на зручній постелі міцно і прокинувся пізно. Як слід відпочивши, він почував себе добре і сів снідати охоче. Одразу ж у кімнаті з’явилися ті бороди, про яких уночі йшла мова.
Статечно привітавшись, бородані зайняли мало не весь круглий стіл, за яким сидів Абай.
Дамежан у сліпучо-білому кімешеку[65] і шарші[66] поралася біля великого блискучого самовара. Спритно і швидко розливала густий міцний чай. Великі срібні сережки погойдувалися в її вухах. Напечені для Абая оладки рум’яною гіркою височіли на тарелі серед великої купи баурсаків.
Не дочекавшись, коли почне їсти Абай, бородані почали уминати оладки. Дамежан занепокоїлась і стала пригощати жаданого гостя:
— Абай-ага! Їжте оладки, поки гарячі!
Бородані виявилися земляками Абая: відомий балакун Жуман з роду Іргизбай і крикун Мака з аулу Усер. Прислужував їм старший син Жумана, сіроокий Мухаметжан, з такою самою, як у батька, кучерявою темно-каштановою бородою. Як і його брати, Мухаметжан схожий був на батька не тільки зовні, але й балакучістю. Недарма мати відрізняла синів Жумана, як коней, за віком: Стригун-балакун, Триліток-балакун, П’ятиліток-балакун. За Мухаметжаном укріпилося останнє прізвисько, і він чесно його справджував.
Довідавшись про приїзд Абая, він аж палав з нетерпіння, так хотілося йому розповісти землякові про останню міську новину. І хоч не годилося починати розмову, перше ніж заговорять старші, Мухаметжан не витримав. Поклавши до рота двома заходами півдюжини оладок і запивши їх запашним, трохи рожевим від густих вершків чаєм, він звернувся до Абая.
— Ви кажете, що в аулах народ живе добре. Чули, яке лихо в місті?
Дамежан сердито глянула на Мухаметжапа.
— Яке лихо? — занепокоївся Абай.— Про що він каже?
— Правду каже! — промимрив Мака.— Лихо прийшло.
Абай запитливо глянув на Дамежан — він вважав її розумнішою за цих чоловіків.
— Що він каже?
Але чоловіки перешкодили Дамежан відповісти і заговорили, перебиваючи один одного:
— Страшна пошесть уразила місто!
— Люди хворіють на шлунок!
— На обох берегах Іртиша люди мруть, як мухи!
— Це ще гірше за коров’ячу чуму!
— Такої напасті ще ніколи не бувало!
— Люди тікають з Семипалатинська.
Мака, більш стриманий, сказав, звертаючись до Абая:
— Коли ми довідалися, що ти приїхав, то здивувалися, що привело тебе сюди у такий час.
Баймагамбет здивовано звів брови і, дивлячись на бороданів, спитав:
— А ви самі чого тут?
— Ось поїмо і зараз поїдемо. Подалі від цієї зарази!
І бородані, перебиваючи один одного, заговорили про лихо, яке спіткало місто.
Мака і Жуман були старші, а значить, на їхню думку, і розсудливіші за Абая. Вони наполегливо радили йому поки не пізно якнайшвидше їхати з Семипалатинська.
Абай пропустив повз вуха пораду земляків і запитливо глянув на Дамежан. Їй не хотілося лякати шановного гостя.
За останній тиждень у місті справді повмирали від шлункової хвороби кілька людей, але Дамежан висміювала перебільшені страхи гостей.
— Що за пошесть? Де це люди, як мухи, гинуть? Відростили бороди, а теревените, як малі діти. Навіщо даремно людей лякаєте?
— Я правду кажу, нащо мені людей обманювати,— ображено заперечив Мухаметжан.— Міські жатаки у кожній хаті приховують хворого. Та хворого можна приховати, а як з покійником, його ховати треба… Краще сказала б Абаю усю правду, коли він приїхав. Навіщо було до ранку зволікати?
У красивих очах Дамежан блиснув сердитий вогник, на губах заграла недобра усмішка: видно, балакуни дошкулили їй.
— Бог дав вашому родові Іргизбай не тільки мудреців, але й дурнів, таких як ти. Гість приїхав опівночі, стомлений, а я б його зустріла біля воріт; «Повертайте голоблі, в місті пошесть». Виходить, я жадібна собака: для дорогого гостя самовар чаю та шматка м’яса пошкодувала!
Абай, слухаючи Дамежан, схвально кивав головою, поглядом підбадьорюючи її. Мухаметжан хотів був заперечити, але Абай різко перебив його:
— Недарма прозвали тебе П’ятилітком-балакуном. Мелеш. коли вже й молоти нічого!..
Абай вперше спостерігав Дамежан у суперечці з земляками, і йому сподобалась її сміливість. Трималася вона незалежно. Вдалася в батька, Ізгутти. Чи не ця сміливість штовхнула колись Дамежан в обійми її безталанного чоловіка? Важко було зрозуміти, чому вона, красива дівчина, захопилась кривоногим, низькорослим крамарем, який привіз в аул на старенькому возику свій немудрий крам: дзеркальця, гребінці, нитки, голки. Як би там не було, але одної темної ночі Дамежан втекла з ним до міста. Відтоді й жила вона з своїм мовчазним чоловіком, терпляче зносила нестатки, ростила дітей. Їхній скромний дворик стояв край Бас-Жатаку, на місцині, зручній для зупинки караванів, що йдуть із степу в Семипалатинськ. Заїжджі люди швидко примітили, що опорою в домі була Дамежан. Вона вміла постояти і за себе, і за своїх домочадців, нікого з них не давала скривдити. Це було відомо і всім сусідам, а через те у Бас-Жатаку до Дамежан ставилися з великою повагою.
Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…
Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.
— Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.