— Вони можуть наздогнати.
— А тоді можна і в поліцію.
— Стережіться, Ані, в них дуже довгі руки! Якщо ви справді вирішите втекти від них, зробіть це обережно, не викликаючи в них бодай найменшої підозри. А то в них є один букініст, який миттю відправить вас на той світ.
— Гельмутштрасе, чотири? — швидко спитала Наташа.
Арнольд відсахнувся. В очах його з’явився жах.
— Ви знаєте?
— Якось Зігмунд призначив мені зустріч у цього букініста, — недбало пояснила Наташа. — Такий собі маленький чоловічок і зовсім не страшний — скоріше смішний.
— Професіональний убивця, ось хто цей букініст! — Арнольд, помовчавши, сказав: — Ви чули, нещодавно було викрадено російського офіцера? Цю справу організував букініст.
— Звідки це вам відомо?
— Якщо хочете знати все, — Арнольд хапнув повітря, наче перед стрибком у воду, — вони й мене зробили співучасником цієї брудної справи. Так, так, Ані! Тільки, повірте, я нічого не знав доти, доки все це не відбулося на моїх очах. Вони втягли мене в це діло, щоб збити з пантелику одну німецьку дівчину, з якою я був знайомий.
— Ну і що ж? — недбало спитала Наташа.
— Вам цього мало? — розсердився Арнольд. — Я вам… задля вас… тому що люблю вас… я розповідаю все… А ви… — Арнольд раптом втупився в Наташу округленими очима. — Здається, я справжнісінький ідіот, — поспішно промовив він. — Ви, мабуть, з ними заодно? Так? Ну що ж…
— Не кажіть дурниць, Арнольд! Велике вам спасибі за все. Я втечу від цих бандитів, даю вам слово!
— Але я благаю вас про одне… — На лобі в Арнольда виступили краплинки поту. — Не робіть нічого, не порадившись зі мною. Пам’ятайте, я ваш найвірніший друг, я для вас зробив те, чого не зробив би ні для кого в світі. Невже ви цього не бачите?
— Бачу.
Арнольд рвучко схопив Наташину руку і поцілував її.
Наташа встала.
— А тепер мені пора додому. Батько, напевно, вже хвилюється.
24
Рената не знала, що сталося з її сестрою насправді, їй сказали тільки, що стан здоров’я сестри різко погіршав, і тому до неї в палату тимчасово не можна заходити.
Рената щоранку приходила в лікарню і чула одне й те саме:
— Ніяких змін немає, ваша сестра, як і раніше, почуває себе погано.
А насправді сталося от що…
Німецьким товаришам з місцевого управління безпеки не важко було встановити, що сестра Ренати Целлер цілком здорова. Викриття мнимої хвороби було проведено хитро і так, щоб люди, зв’язані з нею, не запідозріли, що хтось догадується про справжню причину дивного захворювання Аліси Целлер.
Місцевий відділ охорони здоров’я одержав листа від медсестри, в якому вона звертала увагу на безгосподарське використання приміщення лікарні. Серед інших фактів вона наводила й такий, що в окремій палаті лежить, мабуть, близька знайома головного лікаря, хоч за станом здоров’я ця хвора могла б перебувати в загальній палаті.
Для розслідування заяви відділ охорони здоров’я створив спеціальну комісію. Якось вранці комісія несподівано з’явилась у лікарні, почала оглядати палати й опитувати хворих. Комісія приступила до роботи близько десятої години ранку, а о пів на дванадцяту головний лікар зник. Він зумів піти з лікарні, не помічений працівниками німецької держбезпеки.
За півгодини консиліум лікарів установив симуляцію хворої Аліси Целлер, і вона прямо з лікарні була перевезена в місцеве управління держбезпеки. Аліса Целлер розуміла, що її справа провалилася, але, мабуть, ще сподівалася на щось, бо відмовилася відповідати на запитання. Вже три дні працівники держбезпеки марно добивалися від неї зізнання. Аліса Целлер затято мовчала. Очевидно, вона хотіла виграти час для того, щоб її співучасники встигли допомогти їй або хоча б зникнути. Тому за квартирою Аліси Целлер і її сестри Ренати було встановлено пильний нагляд.
А Рената, нічого не підозрюючи, щоранку приходила в лікарню, потім поверталася додому, на квартиру сестри.
В цей день погода зранку була погана. Низько над самими будинками клубочилися брудні рвані хмари. На кілька секунд несподівано проглядало сонце, а потім знову місто надовго оповивали похмурі сутінки, і сипав, сипав дрібний мокрий сніг.
Піднявши комір пальта, Рената йшла з лікарні додому.
«Що це з сестрою?» — занепокоєно думала вона. Останнім часом Рената все частіше згадувала дивне запитання слідчого, яке явно свідчило про його сумнів у тому, що Аліса хвора. Справді дивно. Хвороба в Аліси тяжка, а виглядає сестра добре. І чому, нарешті, головний лікар виявляв до неї і Ренати таку посилену увагу, таке піклування про них? Якось під час відвідин, коли Рената розмовляла з сестрою віч-на-віч, Аліса висловила припущення, що головний лікар закоханий у неї. Але Рената чомусь не повірила цьому. Просто не повірила, і край, хоч сестрі нічого й не сказала.
Думки про сестру одразу ж викликали в Ренати тривожну згадку про пережите за останній час. про головне і найстрашніше, що сталося тоді увечері в Берліні, біля Варшавського моста. А все почалося з того, що до неї прибув чоловік з листом від Аліси. Отже, Аліса теж знала, що їхній батько живий. Але чому в такому разі, коли Рената якось уже тут, у лікарні, спитала в неї про це, сестра раптом рознервувала і, пославшись на сердечний приступ, ухилилася від прямої відповіді? Нарешті, чому Аліса згодом жодного разу не згадала про це?..
Рената підійшла до перехрестя, де вона звичайно переходила вулицю, щоб зайти в бакалейну крамницю. Дівчина вже так звикла до цього одноманітного маршруту, що цілком машинально зійшла з тротуару на асфальт. Усе, що відбулося в наступну мить, було схоже на кошмарний сон.
Рената почула зліва наростаючий гул мотора. Вона озирнулася. Прямо на неї з величезною швидкістю мчала низенька чорна машина, а друга, велика темно-зелена, наздоганяла цю чорну… Чиясь сильна рука схопила Ренату за плече і відкинула назад, до стіни будинку. Дівчина впала. Обидві машини промчали понад самісінькою бровкою тротуару. Велика зелена почала обганяти чорну і притискувати її до краю вулиці. Чорна машина правими колесами вже зачіпала бровку тротуару і в ту ж мить врізалася в чавунну тумбу. Машину відкинуло на тротуар, і вона перевернулася. Несамовито завищали гальма, зупинилася і зелена машина, проскочивши трохи далі…
З дверей перекинутої машини, мов з люка, видерся високий плечистий чоловік у короткій чорній куртці. Він звівся на ноги, похитнувся і раптом з несподіваною спритністю стрибнув на тротуар і зник у воротах… Чоловіки, що вискочили з зеленої машини — їх було четверо, з пістолетами в руках підбігли до перекинутої машини. Один з них погнався за чоловіком, який зник у воротах…
Усе це сталося за кілька секунд. Рената Целлер навіть не встигла ще підвестися. Біля неї стояв юнак, котрий, як і вона, стежив за всім, що відбувалося. Але от він нахилився до Ренати.
— Вас не зачепило?
— Ні.
— Виходить, вчасно я вас підхопив. Давайте руку, вставайте.
25
Покупець був надзвичайно нудним і в’їдливим. Букініст ніяк не міг зрозуміти, що, кінець кінцем, хоче цей пан з пісним, як у священика, обличчям.
— Покажіть мені що-небудь з історії.
— Будь ласка, от вам історія, ціла купа історії.
З півгодини покупець порпався у цій купі, ялозив кожну книжку, а потім з’ясувалося, що йому потрібна всього-на-всього історія музики.
— Чудово! От вам книги з історії музики.
Виявляється, йому потрібні ще й історичні романи, в яких описано життя великих музикантів, скажімо Бетховена або Моцарта, а найкраще Вагнера.
— Цього, вибачте, немає, — товстунові починав уриватися терпець.
Він стояв, спершись ліктем на стелажі, склавши руки на кругленькому животі, і з ненавистю позирав на покупця, що короткозоро нюхав книги. Але як тільки покупець відводив од очей книгу, на круглому рожевому обличчі букініста вмить з’являлася люб’язна посмішка.
— А ви не можете прийняти замовлення на такі книги? — скрипучим голосом спитав покупець.
Букініст нервово повів плечем.
— Прийняти замовлення не важко, а виконати його неможливо. Після цієї жахливої війни славнозвісний німецький букінізм залежить від випадковості. Ви тільки уявіть собі: я можу виконати ваше замовлення лише при умові, що в якогось німця «ікс» згоріло все, крім роману про Вагнера, і що цьому німцеві потрібна не дана книга, а ті десять марок, які я заплачу за неї. Бачите, який ланцюг випадковостей!
— А що коли цей німець все-таки принесе потрібну мені книгу? — спокійно спитав покупець.
— Дай боже, дай боже, — крізь зуби процідив букініст.
— І на цей випадок запишіть, будь ласка, мою адресу і, коли знайдеться книга, повідомте мене листівкою.
— З задоволенням! — Букініст зрозумів, що покупець, нарешті, піде, кулькою підкотився до конторки і дістав звідти брудний пошарпаний зошит.
— Слухаю вас.
Покупець сказав адресу і знову почав порпатися в книгах. Ніби навмисне, він вибрав найтоншу і подав її букіністові.
— Загорніть, будь ласка, недаремно ж я вас турбував. — Вперше на обличчі покупця промайнуло щось схоже на посмішку. — Скільки це коштує?
— П’ять марок, — проричав букініст.
— Будь ласка. Дякую. Я все-таки чекатиму вашу листівку, я дуже вірю в щасливий випадок. — Покупець педантично замотав шию шарфом, застебнув пальто на всі гудзики, підняв комір і вийшов з крамниці.
Букініст люто стукнув кулаком по прилавку і шмигнув за штори.
У кімнаті, де в свій час Зігмунд Лісовський зустрічався з Посельською, тепер сидів худорлявий чоловік років тридцяти. Він був у поношеній кожанці, на столі перед ним лежав кашкет-тельманка. Букініст шпурнув на стіл тільки-но одержані від покупця п’ять марок.
— От ціна моєї витримки! Ще хвилина, і я б застрілив його.
Чоловік узяв зім’яті гроші і акуратно розгладив їх долонею.
— Не пізнаю вас, Курт. Невже ваші нерви так здешевіли? І ми, виходить, переплачуємо вам? — Чоловік говорив німецькою мовою досить добре, але з тією старанністю, яка виказувала в ньому іноземця.
— Нерви не з заліза, — пробурчав, сідаючи, букініст.
— А не може бути так, що цей покупець спеціально заходив, щоб перевірити, з чого зроблені ваші нерви?
— Пусте! Я вже знаю цих божевільних. Гітлер знищував євреїв, а треба було душити інтелігенцію. Саме вони і штовхнули нас у безодню. — Товстун сплеснув руками. — І цим ідіотам хоч би що: дістань і дай роман про Вагнера.
Чоловік підсунув гроші букіністові.
— Добре сказано! Одержуйте!
Букініст змахнув гроші на підлогу.
Очі у чоловіка злобно блиснули.
— Пане Крамер, покупець явно переплатив за ваші нерви. Я вас просто не пізнаю.
— А я вас не розумію! — обурився букініст. — Чого ви вдаєте надлюдину і мелете дурниці? «Нерви, нерви…» Ви ж просто не знаєте, що сталося у Франкфурті. Зігмунд Лісовський буквально вистрибнув з петлі, і, нарешті, просто щастя, що Карл розбився на смерть. Він надто любив себе і продав би нас, як баранів, поштучно.
— Ви впевнені, що він справді мертвий?
— Так повідомлено в газетній хроніці.
— А що коли це повідомлення надруковано навмисне, щоб зберегти залишки ваших нервів?
— Не може бути! — букініст перелякано глянув на співбесідника.
В цей час десь під ліжком почувся звук, схожий на приглушений дзвінок. Хазяїн і його гість здригнулися, поглянули один на одного.
— Хто це? — тихо спитав чоловік.
— Не знаю… Всі були попереджені: входити через крамницю відкрито. — Букініст замислився і раптом полегшено зітхнув: — Це може бути тільки Зігмунд. Він один не знає умов сьогоднішньої явки.
Під ліжком почулися чотири глухих удари. Букініст і чоловік відсунули ліжко, відігнули ріжок лінолеуму, то покривав підлогу, і відкрили майстерно закамуфльований люк. Із чорноти підземного ходу висунулася голова Зігмунда Лісовського. Мовчки він виліз з люка, підсів до стола і похмурим поглядом втупився в букініста.
— Твій Карл, — почав він, нарешті, сиплим шепотом, — боягуз і паскуда!
— Гаразд, гаразд… — букініст махнув рукою. — Він мертвий і вже не може бути іншим…
— Як усе це сталося? — сухо спитав чоловік.
— По-перше, була погана погода… — розповідав Лісовський.
Але чоловік нетерпляче підняв руку.
— Без лірики, якщо можна.
— До цього дня ми двічі могли покінчити з нею, але Карлові, бачите, здавалося, що на вулиці багато перехожих.
— А чому ви самі не сіли за кермо? — швидко опитав молодий чоловік.
— Я звик робити те, що мені наказано, — злобно огризнувся Лісовський.
— Розумію. Це вже мій недогляд, — чоловік дивився на Зігмунда примруженими очима. — Я забув, що в німців дисципліна — друга релігія. Але чи завжди ви так додержуєте цієї релігії?
— Завжди.
— А моє завдання щодо батька Анни Лорх?
— Надмірна настирливість могла б відштовхнути… — Лісовський знизав плечима.
— Гаразд, припустімо. Так що все-таки сталося?
Лісовський розповідав далі.
— Друга помилка полягала в тому, що ми послухали вас і на своїй машині почепили франкфуртський номер. Там не так уже багато машин, щоб поліція не помітила появи нової. До того ж ми кілька днів або стояли, або крутилися біля того місця, де ходила Рената Целлер. Нарешті, того дня, буквально у вирішальну мить, щось трапилось з запальником, ми відстали, а потім на шаленій швидкості почали надолужувати прогаяне і звернули на себе увагу поліції. Так чи інакше, коли ми були за десяток метрів од Целлер, ми помітили погоню. Карл почав нервувати і збільшив швидкість. Внаслідок цього ми наблизилися до Целлер, коли вона зробила від тротуару перший крок, а за метр од неї була купа снігу. Карл почав об’їжджати купу, і через це ми пролетіли мимо Целлер і зіткнулись з машиною поліції. Ударом нас відкинуло на тротуар, і ми врізалися в тумбу.
— Карл загинув?
— Так. Він ударився грудьми об кермо. Я почув такий звук, наче зламали суху дошку. З рота в нього одразу хлинула кров. Від цього звичайно вмирають, — ледве посміхнувся Зігмунд.
Чоловік насмішкувато глянув на нього.
— Можна сказати тільки одно: для суду над вами ви зберегли чудового свідка звинувачення. Я маю на увазі Ренату Целлер. Вона засадить вас у тюрму років на двадцять.
Зігмунд мовчав.
Незабаром через крамницю в кімнату за гардиною прийшли ще два чоловіки, після чого букініст замкнув вхідні двері і повісив на них табличку: «Обід».
26
Уже кілька днів німецькі товариші вели пильне і. треба сказати, по-німецьки ретельно організоване спостереження за крамницею букініста. Робити це було нелегко. Будинок, в якому містилась крамниця, з усіх боків був оточений руїнами. Двері крамниці виходили на мертву вулицю. Якщо на ній з’являлася людина і не заходила до крамниці, вона одразу викликала підозру в букініста.
Один із спостережних постів улаштували метрів за двісті від крамниці. Для того щоб замаскувати його, імітували розбирання руїн і вивезення цегли. За допомогою потужної оптичної апаратури звідти добре було видно вхід у крамницю. Фотографували кожного відвідувача. Цей пост називався «Каменяр». Другий пост спостереження — «Піраміда» — розмістився в глибині зруйнованого кварталу, позаду крамниці букініста, на величезній купі битої цегли. На цій купі обладнали бліндаж з круговим спостереженням. Тут безперервно чергували два співробітники органів держбезпеки. Пости спостереження були зв’язані радіотелефоном з двома оперативними пунктами, розташованими на значній відстані. Там стояли напоготові автомашини.
Пост «Каменяр».
Черговий, припавши до оптичного приладу, підняв руку.
— Увага! Відчиняються двері крамниці.
Другий співробітник поклав руку на пусковий важіль кіноапарата, але товариш зупинив його.
— Не треба, це вийшов Йоганн Ремке.
Йоганн Ремке, він же і надокучливий покупець, неквапливо попрямував у бік оперативного пункту номер два.
— Ну, як справи, Ремке?
— Нічого. З нервами у нього не все гаразд, він ладен був мене живцем з’їсти!