— Але ви ж знаєте, що цей офіцер з штабу і з відділу, який нас дуже цікавить. І саме тому, що він попав до нас недобровільно, потрібен час, щоб він отямився і почав давати показання.
— Дурниця! — генерал смикнув плечем і шпурнув олівець на стіл. — У свій час я питав вас: чому ви спинилися саме на цьому офіцерові? Ви сказали: по-перше, тому що він молодий; по-друге, порушуючи інструкцію, завів знайомство з німкенею. Ви говорили це? Чудово! Отже, я ще не хворий на склероз, і пам’ять у мене хороша. А виходить, що ви схопили росіянина, для якого вмерти за червоні ідеали — задоволення! В такому разі я поздоровляю вас, майоре, ви зробите для росіян ще одного героя…
— Постараюся не зробити цього, — похмуро промимрив Хауссон.
— Можливо, ви, майоре, не зовсім чітко усвідомлюєте тутешню обстановку? Ми робимо в Західній Німеччині те, що потрібно Америці. А росіяни дедалі більше розв’язують руки німцям і вимагають об’єднання країни. Цю вимогу підтримує весь народ. А якщо німці почнуть займатися об’єднанням, вони зірвуть і наші плани. Це ж ясно, як день! Нам треба спішно підірвати російські позиції в Німеччині. Лейтенант тільки в тому разі виправдає затрачені на нього зусилля, коли він, штабний радянський офіцер, спокійно і чітко скаже німцям те, що потрібно нам. А інакше… — Генерал смикнув плечем, помовчав і додав: — А взагалі довго чекати я не маю наміру…
На цьому розмова з генералом скінчилася. Ні-ні, не міг Хауссон поспішати з відправкою Кованькова в останню «гарячу обробку». Росіянин повинен заговорити тут. Повинен!
22
Наступна нарада оперативної групи у полковника Сьоміна була дуже бурхливою. Зіткнулися два варіанти операції: один, активніший, що мав уже реальні наслідки, другий, на перший погляд, пасивний. Подав його Ричагов.
І Суботін, і особливо Посельська вважали тепер, що вони напевне натрапили на слід. Вони вимагали, щоб і Ричагов менше стежив за Хауссоном і більше допомагав їм. Адже дуже багато розкрилося після зізнання Ренати Целлер.
— Так чи інакше, ми повернемося до Хауссона! — гаряче і схвильовано сказала Посельська, звертаючись до Ричагова і скоса позираючи на полковника Сьоміна. — Але повернемося, знаючи все, що зв’язано безпосередньо з викраденням лейтенанта. А це ж набагато полегшить і нашу атаку на Хауссона… Товаришу полковник, хіба це не так?
Сьомін підняв повіки, але нічого не відповів, поволі записав щось у своєму величезному блокноті.
Ричагов не обізвався на слова Посельської. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, і дивився на люстру.
— Послухаємо Ричагова, — тихо промовив полковник.
Ричагов підвівся, пригладив долонею своє біляве волосся і сказав:
— Усі знають хід моєї роботи. Відомо те, що зробили Посельська і Суботін. На мою думку, зараз ще небезпечно квапитися з радикальними висновками. Треба ще й ще раз проаналізувати хід операції… — Ричагов говорив спокійно, переконливо, переводячи погляд з одного учасника наради на іншого. Ось його погляд зупинився на Посельській. — Думаю, як і досі, всю свою роботу ми повинні оцінювати тільки з однієї точки зору — чи наближаємося ми до мети? А наша мета — лейтенант Кованьков. Він перебуває в Західній Німеччині. В цьому розумінні навряд чи Посельська, навіть вивчивши в Лісовського батерфляй, допливе до лейтенанта Кованькова…
— Демагогія, — тихо, але виразно промовила Наташа.
Тільки тепер полковник Сьомін підняв важкі повіки і докірливо глянув на Посельську.
— Говоріть далі, Ричагов.
Ричагов визнавав, що Суботін і Посельська знайшли дуже цікавих людей. Немає сумніву, що ці люди об’єднані в нелегальну ворожу організацію, і викриття її — велика і важлива справа. Але, визнавши все це, Ричагов знову спитав:
— Скажіть мені: викривши цю організацію, ми хоч на один крок наблизимося до лейтенанта Кованькова?.. Ні. Ми тільки точніше встановимо обставини викрадення і зможемо покарати його учасників. Але ж Кованькову від цього легше не буде! Невже ви не можете зрозуміти такої простої істини?
Посельська і Суботін мовчали. Полковник Сьомін спитав, що ж пропонує Ричагов.
— Ми повинні проникнути в господарство майора Хауссона, — твердо сказав Ричагов. — Мій план щодо цього такий…
Все, що потім розповів Ричагов, було дуже цікавим, і навіть Посельська і Суботін, забувши про свої образи, слухали, не приховуючи хвилювання.
Полковник Сьомін усією своєю огрядною фігурою наліг на стіл, не зводячи погляду з Ричагова, його очі враз пожвавішали, а обличчя ніби помолодшало.
Ричагов усе це бачив і чудово розумів, що його план подобається і полковникові, і всім співробітникам групи.
Справді, це був цікавий, сміливий, багато в чому рискований план. У ньому було стільки великих і малих складностей, стільки небезпечних підводних каменів. Не дивно, що після виступу Ричагова запанувала тиша.
Посипалися запитання. Здавалося, що їм не буде кінця-краю. Ричагов відповідав швидко, впевнено. Свій план він підготував старанно. Особливо багато питань задавав полковник. Нарешті, Ричагов не витримав і, втупившись у стіл, стомлено сказав:
— Якщо ви, товаришу полковник, проти мого плану, то так і скалить.
Сталося несподіване. Сьомін важко підвівся з крісла, глянув на годинника і сердито промовив:
— Нарада закінчена. Завтра о дев’ятій нуль-нуль усім бути тут. До побачення.
Здивовано перезирнувшись, Ричагов, Посольська і Суботін вийшли в прийомну. Вони ще не встигли й словом обмінятись, як двері відчинились, і на порозі з’явився полковник.
— Я до генерала, — на ходу кинув він секретареві…
Генерал Соколов був значно молодший за полковника Сьоміна. Він це завжди розумів, як розумів і те, що за плечима полковника Сьоміна багаторічний досвід розвідника, добре знання Німеччини. Проте генерал знав, що полковник хворий, що йому потрібен відпочинок і серйозне лікування.
Побачивши Сьоміна, генерал підвівся йому назустріч.
— Як почуваєте себе?
— Чудово, — заклопотано відповів Сьомін і квапливо сказав: — Хочу доповісти вам про дуже цікавий план, який запропонувала група Ричагова.
Генерал миттю зрозумів суть плану і схвалив його. Слухаючи полковника, Соколов вдивлявся в його обличчя і думав: «Як же він любить свою нелегку справу, якщо, говорячи про неї, враз ніби скидає з себе роки і стає таким, яким він, напевне, був років десять тому, тоді, коли зумів пробратися в лігво Гітлера і працювати там майже до самої війни…»
Полковник Сьомін закінчив розповідь і насторожено глянув на генерала. В очах його застигло питання: «Ну, що скажете, генерале? Є ще порох у порохівницях?»
— План схвалюю! — весело промовив генерал. — Хороших хлопців ви, полковнику, виростили! Цікаво, що в плані ваше?
— Тільки уточнення окремих місць.
— Молодчина Ричагов! — Генерал замислився, потім швидко спитав: — А які новини з Франкфурте?
— Завтра наші німецькі колеги збираються викрити мниму хвору. Сама Рената Целлер, як і раніше, там.
— А як поводяться спортсмени?
— Поки що без змін. Зігмунд Лісовський все настійливіше вимагає в Посельської влаштувати йому побачення з її батьком.
— Обміркуйте це. Можливо, влаштувати йому це побачення? А може, пора вже Посельській піти звідти?.. Як наші німецькі товариші?
— Дуже старанні… І працюють акуратно.
— Допомагайте їм якнайбільше, Володимире Івановичу! Може, через рік — два ми з вами поїдемо звідси додому… — Генерал усміхнувся. — Є у нас іще й дома діла! Так, здається, в пісні співається?.. Тоді вже німецьким товаришам ні з ким буде порадитись.
— Розумію, розумію… — задушевно промовив Сьомін. — Вони це теж розуміють.
— От і добре… Ну що ж, Володимире Івановичу, план групи Ричагова мені подобається. Сміливо і рисковано. Добре й те, що цей важкий і небезпечний план Ричагов придумав не для когось, а для себе.
— Вся опергрупа запалилася цією ідеєю, — усміхнувся Сьомін.
— Ось вона, наша рушійна сила: в ім’я порятунку товариша себе не пошкодувати! Ну, а якщо ми і Кованькова вирвемо, і здійснимо другу частину плану, тоді цією операцією можна буде пишатися…
Сьомін кивнув головою.
— Не забігатимемо вперед.
Генерал задоволено потер руки і сказав:
— Так, рискований хід робимо, хай йому чорт! Попередьте всіх: діяти спокійно, обдумано! Адже найменша помилка або нерозумна поспішність може провалити всю операцію.
23
У Посельської в її взаєминах з спортсменами виникло зовсім не передбачене ускладнення. Арнольд Шок-ман, судячи з усього, серйозно закохався в неї. Саме тепер, коли Наташа почала готуватися до того, щоб непомітно зникнути з спортивного середовища, він, ніби передчуваючи це, буквально не відходив од неї ні на крок: підстерігав на вулиці, біля басейну, набивався провести її і вже не один раз заводив туманну розмову з різними натяками.
Цього вечора Наташа йшла на тренування неохоче. Дужий поривчастий вітер кружляв на вулиці смуги дощу і снігу. Ліхтарі оповила сітчаста імла заметілі, що скаженіла з кожною хвилиною, невиразний тунель вулиці ледве світився.
Збираючись у басейн, Наташа навіть здригнулася, згадавши, що їй треба буде роздягатись і лізти у воду, але зараз дівчині вже хотілось якнайшвидше опинитися в гомінкому теплому залі.
На наступному перехресті треба повернути за ріг, а там уже буде вулиця, на якій стоїть будинок спортивного клубу. Наташа прискорила ходу.
За рогом її чекав Арнольд Шокман. Він з’явився перед нею несподівано, Наташа аж відсахнулась.
— Вибачте, Ані, це я, — промимрив він, беручи Наташу під руку. — Не йдіть туди, там нікого немає. Тренування відмінили. Там тільки Зігмунд з своєю Альмою… ждуть вас.
— Лісовський хотів зі мною попрацювати! — сердито сказала Наташа, з цікавістю вдивляючись в Арнольда. Вона відразу помітила, що він дуже схвильований.
— Якщо не хочете, Ані, скалічити собі життя, не йдіть! — раптом рішуче промовив Арнольд.
— Боже, як таємниче, як страшно! — Наташа засміялась. — Останнім часом, Арнольд, ви буквально закидали мене таємничими попередженнями. Чи не час уже розповісти про все відверто і ясно?
— Так, Ані, нам треба поговорити. Ходімте куди хочете, тільки не до них…
Шокман і Посельська йшли проти вітру, розмовляти було неможливо. Коли вони порівнялися з кафе, Наташа сама запропонувала зайти туди. Зовсім несподівано Арнольд відмовився іти в кафе і в ту ж мить кинувся через вулицю, щоб перехопити таксі.
Посельська насторожилась. А що коли вся ця спортивна братія розкусила обман і тепер хоче зробити з нею те саме, що з Кованьковим?
Сідаючи в таксі, Наташа засунула руку в кишеню пальта і відвела на пістолеті запобіжник.
— Фрідріхштрасе, двадцять сім, — звелів Арнольд шоферові.
— Куди ми їдемо? — недбало спитала Посельська.
— Там є маленьке затисне кафе. — Арнольд взяв Наташу за руку і тихо сказав: — Не бійтесь, я вам нічого поганого не зроблю. Не можу зробити.
Кафе виявилось справді дуже затишним. І, видно, його любили, коли в таку погоду тут не було жодного вільного столика. Але Арнольда тут знали. Одразу ж винесли і накрили запасний столик.
— Чого бажає ваша дама? — спитав офіціант.
— Чорного кофе, — строго сказала Наташа.
— Мені теж, — трохи ніяково промовив Арнольд.
— Вам тільки кофе? — здивовано вигукнув офіціант і нахабно підморгнув Наташі.
— Два чорних кофе, — сердито звелів Арнольд.
— Слухаюсь. — Офіціант зник.
Наташа засміялась.
— Не соромтеся мене, Арнольд, замовляйте все те, що завжди.
— А я й кофе не хочу… Взагалі нічого не хочу. Мені треба сказати вам… дуже важливе.
Офіціант приніс кофе, і як тільки він відійшов од стола, Арнольд нахилився до Наташі і почав швидко розповідати, спочатку плутано і весь час боязко озираючись:
— Ані, ви можете думати про мене все що завгодно… Я кращий, ніж думають ваш Зігмунд і його намальована відьма Альма. Слово честі, кращий… їм тільки один раз пощастило втягнути мене в свої брудні справи. Досить! — Арнольд стукнув долонею по столу, і в його очах спалахнула рішучість. — Ані, ви можете, звичайно, сміятися…. але я люблю вас! Так-так, посміхайтесь!.. Я знав багатьох дівчат… Але ви — зовсім інше.
— А ви непогано, Арнольд, придумали, — тихо засміялась Наташа. — Залякати мене Лісовським і затягти сюди, щоб освідчитись в коханні.
— Кажіть і думайте що хочете! — Арнольд вперто хитнув головою. — Але сьогодні я вам розповім усе. Запам’ятайте: Зігмунд Лісовський і Альма Гуц — небезпечні люди. Спорт їм потрібен як ширма для брудних, чорних справ. Вони, просто кажучи, бандити…
Наташа поклала руку на руку Арнольда і, дивлячись йому в очі, тихо промовила:
— Слухайте, Арнольд, ви, напевне, думаєте, що Зігмунд…
— Ні, — рішуче заперечив Арнольд. — Я все знаю. В Зігмунда є Альма, а у вас якийсь росіянин. Звичайно, я був би радий, якби цього росіянина не було, але, коли він є, то можу покладатися тільки на долю… на те, що ви вже сьогодні зрозумієте, на що я готовий ради вас.
— Ну, добре! — Наташа посміхнулась. — Отже, Зігмунд і Альма бандити. Далі що?
— Так, вони бандити. Більше того, вони очолюють цілу зграю бандитів.
— На мій погляд, про це вам треба сказати не мені, а тому, хто цікавиться бандитами.
— Ні, ніколи! Я донощиком не був і не буду. Я вам кажу про це тільки для того, щоб ви, особисто ви, знали, з ким маєте справу. Тим більше, мені відомо, що вам, і вашому батькові, і навіть вашому росіянинові загрожує велика небезпека.
— Та невже? — насмішкувато вигукнула Наташа.
— Так, саме так. Я це точно знаю… — Арнольд замовк і, відкинувшись на спинку стільця, повільно обвів кафе поглядом.
Наташа злякалася, що вона поводилася неправильно і Арнольд більше нічого не скаже. Дівчина подала йому знак очима, щоб він підсунувся до неї.
— Скажіть мені, Арнольд, правду: навіщо ви це говорите про своїх друзів?
— Друзів?! Які вони мені друзі? — Він махнув рукою. — Ви ж не знаєте, хто такий я і хто вони! — Очі в Арнольда затуманилися, він довго мовчав. — Мій батько загинув у Франції, мати вмерла після війни. Я лишився один у цьому страшному Берліні… Квартира згоріла… Мені двадцять років. Нема нічого дивного, що моєю ареною став чорний ринок! Продавав сигарети, які випрошував у янкі. Не було сигарет — крав! Було, Ані, й це. Поїш мене взяли розсильним у профспілку. Потім став сторожем на стадіоні. Я дуже люблю спорт, і мені хотілося стати чемпіоном. Але одного бажання мало, тим більше, що я пристрастився до горілки і розваг. Та мене запримітила Альма Гуц і сказала: «Ти будеш чемпіоном». Разом з Зігмундом вони почали мене тренувати, і рік тому я встановив берлінський рекорд. Мою фотографію надрукували в газеті. Це були найщасливіші дні в моєму житті! А нещодавно Зігмунд і Альма заявили, що мій рекорд зробили вони. Зігмунд підкупив двох суддів — і все. Сволота!
— І ви думаєте, цього досить, щоб вважати їх бандитами? — серйозно спитала Наташа.
— Ні, Ані, історія мого рекорду — дрібниця! Було дещо й інше.
— Що саме? Розкажіть мені, Арнольд, усе. Можливо, я зможу допомогти вам? — тихо промовила Наташа.
— Ні, я ще хочу жити… — Арнольд криво посміхнувся.
— Ви схожі на Альму. Вона теж завжди безжально чорнить людей і при цьому не хоче пояснити, за що вона їх ненавидить.
Обличчя в Арнольда вмить почервоніло, і Наташа зрозуміла, що вона зробила правильний хід.
— А що б ви сказали, якби дізнались, що Альма і Зігмунд служать Заходу? — Арнольд втупився в Наташу злим рішучим поглядом. — Так, Заходу! Вони спекулюють валютою. Поширюють провокаційні листівки. Шпигують. Вони здатні на будь-який розбій… аби добре платили.
— Наприклад? — швидко спитала Наташа.
— Наприклад, взяти участь у викраденні росіянина.
— Якого росіянина?
— Скажімо, вашого друга. А якщо хочете, й вашого батька заодно. Швидше навіть вашого батька. Він дуже цікавить Зігмунда.
— Ви, Арнольд, говорите надто серйозні речі, щоб я могла вам повірити на слово.
— Ви збираєтесь заявити в поліцію?
— Ні, я хочу втекти від Альми і Зігмунда.