— Ще під час тренування, — розповідала вона, — я помітила, що він чекає мене і явно нервує. Коли я вилізла з басейну, Альма Гуц зробила мені похапцем кілька зауважень і, озирнувшись, сказала, що сьогодні ввечері я повинна зустрітися з Зігмундом Лісовським. Вона назвала годину і місце зустрічі. Я відповіла, що в цей час буду зайнята. Альма Гуц помітно знітилась, а потім дуже суворо і багатозначно сказала: «Анно, ти повинна з ним зустрітись. Це побачення не любовне, але для тебе може мати дуже велике значення. Розумієш?» Я удала, що зважую, як мені бути, а потім сказала, що постараюся. У вестибюлі я побачила Арнольда. Він чекав мене. На вулиці він опитав, куди я йду. Я відповіла: в інститут. Шокман пішов мене проводжати. Цілий квартал ми йшли мовчки, потім він спитав, чи можемо ми зустрітися ввечері… Я відповіла, що не можу. Шокман якось чудно засміявся і сказав «Розумію… Зустріч з королем батерфляя Лісовським!» — «Хоч би й так», — відповіла я. Арнольд помовчав і раптом промовив: «Анно, ви мені страшенно подобаєтесь, і тому я скажу вам: обережніше з Лісовським. Крім батерфляя, він може вам дати старт на такі справи, де недовго і в’язи собі скрутити. Я попросила його говорити ясніше і підохотила зауваженням, що не поважаю чоловіків, які з-за ревнощів обмовляють навіть своїх мнимих суперників. Шокман довго мовчав, а біля інститутського під’їзду, коли я з ним почала прощатися, сказав: «Анно, я повідомив вам те, що вважав за потрібне, і більше не скажу ні слова». В мене все… — Закінчивши розповідати, Посельська не зводила очей з полковника. Але марною була надія вгадати, що він думає про її справи…
У кімнаті кілька хвилин панувала тиша. Чути було тільки, як Сьомін розминав цигарку.
— Почнемо з матеріалу Ричагова, — порушив нарешті мовчанку Сьомін. — Добре, що він зустрівся з Хауссоном. Цінно те, що встановлено маршрути поїздок майора по місту, оскільки ми маємо підстави думати, що Хауссон займається лейтенантом Кованьковим. Стало відомо, наприклад, що Хауссон щодня їздить не тільки в зону «Ігрек», але й ще за однією адресою, про яку ми раніше не знали. Це дуже важливо. Подумайте, Ричагов, як точніше розвідати цю адресу. З Стіссеном більше зустрічатися не треба, і в клуб преси не ходіть. Стіссен зробив для вас усе, що міг, і нехай надалі займається своїм безнадійним бізнесом без нашої участі…
Полковник струсив у попільничку тютюн, що висипався, і взяв нову цигарку.
— Головне зараз — якомога швидше знайти шлях, який приведе нас до мети, і відмовитись од усього, що відводить од неї. У цьому розумінні повчальна невдача комерційної афери Суботіна. Теоретично ми могли, звичайно, розраховувати на те, що серед американських офіцерів, які займаються спекуляцією, знайдеться корисний для нас екземпляр. Але не так просто його знайти. Перший риночний знайомий Суботіна явно був дрібнотою, і, певне, дрібну торгівлю з ним ми налагодили б, але без користі для нашої справи. А от Купер — це птах зовсім іншого польоту. Радянськими грошима там цікавляться вже не комерсанти. Ви, Суботін, зробили добре. Купер, очевидно, повірив, що ви спекулянт, і тільки, але він усе-таки чомусь вирішив, що ви особа ненадійна. І справа тут була в гарантії не стільки матеріальній, скільки політичній.
— Може, мені треба було підпустити політики? — спитав Суботін.
— Підпустити? — Повіки полковника ворухнулися, і він невдоволено глянув на Суботіна. — Вважати їх дурнями — найнебезпечніша для нас помилка.
— Геніїв серед них я поки що не бачив, — буркнув Суботін.
— Але й ви не геній! — сердито сказав полковник. — Звичайно, вони помилки робили й роблять, — помовчавши, вів далі полковник, — але зауважу: все менше. На помилках вони теж учаться. Не треба про це забувати. Ще рік тому Купер стрімголов кинувся б в аферу, а зараз — вибачайте. Спробував би, наприклад, Ричагов запропонувати Хауссону операцію з годинниками — і в ту ж мить вилетів би за двері. Ми маємо справу з противником недурним, досвідченим, який добре розуміє недоліки своїх людей. Ось чому все те, що дається легко, завжди має бути для нас підозрілим. А послухати Посельську, так можна подумати, що вона завтра принесе нам ключ від будинку, в якому заховано Кованькова. Не поспішайте, товаришко Посельська! Ще раз — не поспішайте! Може, випадково ви і натрапили на людей, які об’єктивно можуть нас зацікавити, але не мають ніякого відношення до викрадення Кованькова. І може статися, що ви все віддалятиметеся од мети, яка стоїть перед оперативною групою. Крім того, що Рената Целлер тренувалася в групі Альми Гуц, у нас немає ніяких інших даних. Факт співучасті самої Ренати у викраденні все ще не встановлено. Отже, головне для вас, товариші Посельська і Суботін, наблизитися до мети. Один з вас повинен негайно виїхати у Франкфурт-на-Одері і зв’язатися там з німецькими товаришами. Треба організувати спостереження за Ренатою Целлер і з’ясувати вірогідність версії про причину її від’їзду з Берліна.
18
У Франкфурт Суботін поїхав не сам. У вагоні напроти нього сидів капітан Радчук, який помітно нервував. його попросили теж поїхати, бо тільки він один серед співробітників Кованькова знав Ренату Целлер. У Франкфурті він мав, якщо буде потрібно, допомогти Суботіну познайомитися з Ренатою.
Одного незатишного осіннього ранку під гучні склепіння франкфуртського вокзалу з поїзда зійшло пасажирів десять. Разом з ними, намагаючись не привертати до себе уваги, вийшли Радчук з Суботіним.
Лікарню, в якій лежала сестра Ренати, вони знайшли швидко. Суботін пішов у місцеве управління державної безпеки, а Радчук чекав на нього в маленькому кафе проти лікарні. Крім Радчука, в кафе відвідувачів не було. Дві дівчини-офіціантки в кутку за прилавком щебетали про щось своє. Вони насторожено поглядали на похмурого юнака, що сидів за чашкою непочатого кофе.
Радчук неуважно спостерігав крізь вікно життя вулиці. І небо, і вулиця були заштриховані сірою імлою дрібного дощу. Коли проходив трамвай, чутливий дзвінок на дверях кафе тихенько деренчав.
«Невже Рената Целлер — ворог?» — багато разів запитував себе Радчук. Вірити в це не хотілося. Тим часом усе, що розповів йому Суботін, було більш ніж підозріле.
Дзвінок дзвякнув гучно і рішуче. В кафе зайшла дівчина в дощовику. Вона відкинула на спину капюшон… Радчук завмер. Це була Рената Целлер. Назустріч їй з-за прилавка вибігла офіціантка.
— Здрастуйте! А ми думали, ви сьогодні вже не прийдете. Вирішили, що ваша сестра одужала, — весело щебетала офіціантка. — Ви ж завжди заходите рівно о дев’ятій… Як здоров’я сестри? Ви візьмете як завжди?
— Так-так, — нетерпляче відповіла Рената. — Термос кофе і три свіжі булочки. Сестрі дуже подобаються ваші булочки.
— Можете почекати п’ять хвилин?.. Буде готове свіже кофе. Сядьте.
Рената поклала сумку на прилавок і сіла за столик.
Радчук не знав, що йому робити. Суботін, як на зло, ніби крізь землю провалився.
Рената подивилась у люстерко, попудрила ніс, потім глянула на свій годинник і перевела погляд на великий електричний годинник, який висів біля входу. Радчук бачив усе це краєчком ока. Потім вона окинула кафе невидющим поглядом. Раптом очі її розширились, і дівчина зробила мимовільний рух, ніби хотіла тікати. Вона побачила і впізнала Радчука. Метушливо застебнувши гудзики, дівчина підвелася і повільно підійшла до Радчука.
— Здрастуйте. Я не помилилась?
— Ні, ви не помилились, — неприязно відповів Радчук. Він не вмів приховувати свої почуття.
— Здрастуйте, капітане.
Радчук мовчав і, не підводячись, впритул, зло дивився на Ренату.
Обличчя її помітно зблідло; незграбно, боком вона знову сіла на стілець.
— Я знаю, що ви думаєте, — тихо сказала Рената і після довгої паузи додала: — Але ви не знаєте… нічого не знаєте.
Радчук мовчав.
У цю мить задзеленчав дзвоник, і в кафе ввійшов Суботін. Він швидко підійшов до столу.
— Це Рената Целлер, — голосно сказав Радчук. На обличчі Суботіна не здригнувся жоден мускул.
— Твоя знайома? — весело спитав він і подав руку Ренаті. — Сергій. Дозвольте сісти?
Суботін сів і втупився в Ренату. Вона сиділа в тій самій позі, опустивши очі.
— Ви що, посварилися? — швидко спитав Суботін.
Радчук і Рената мовчали. Дівчата-офіціантки з цікавістю спостерігали те, що відбувалося за столиком.
— Товариші, я не винна, — тихо промовила Рената. — Майже не винна…
Веселість враз злетіла з обличчя Суботіна. Він зрозумів, що гра не потрібна.
— Я все розповім вам, усе…
Рената вперше глянула на Суботіна. їх погляди зустрілись.
— Ви йдете до сестри? — діловито спитав Суботін.
— Так.
— Ідіть. А коли звільнитеся, зайдіть у міське управління державної безпеки і розкажіть там усе, що ви знаєте про подію, яка нас цікавить. Зайдете?
— Зайду, — твердо відповіла Рената.
Вона підвелася, розплатилася з офіціанткою і вийшла.
Суботін і Радчук крізь вікно бачили, як вона повільно перетнула вулицю і зникла у воротах лікарні.
— Вона зайде, — ніби сам до себе сказав Суботін. — Повинна зайти. Ну й в халепу вскочили! Влетить мені від Сьоміна, ой, як влетить.
19
Ось що розповіла Рената Целлер.
— Коли скінчилася війна, мені було шістнадцять років, а старшій моїй сестрі, Алісі, що лежить у міській лікарні, минуло двадцять три роки. Всю війну ми прожили в Берліні. Наша мати і молодший брат загинули під час бомбардування в сорок четвертому році. Батько був націстом і займав відповідальну посаду в рейхсканцелярії Гітлера. Востаннє я бачила його на початку березня сорок п’ятого року. Трохи пізніше його товариш по службі, зайшовши до нас, повідомив, що батько загинув як герой, вручив нам його ордени і велику суму грошей. Кінець війни ми зустріли вдвох з сестрою. Її чоловік, військовий льотчик, пропав безвісти на Східному фронті…
Рената замовкла, окинула всіх, хто був у кімнаті, затуманеним поглядом, ковтнула води і розповідала далі:
— Сестра була для мене і матір’ю, і другом. Зрозуміло, я її любила і вірила їй у всьому, хоч зовсім не знала, що в неї на думці. Вона взагалі дуже скритна людина. Я часто бачила, що вона нерухомо сидить в глибокій задумі. Сестра могла так сидіти годинами. Я підходила до неї, обнімала, зазирала в очі: мені хотілося, щоб вона посміхнулася. Але це вдавалося рідко. Частіше сестра грубо проганяла мене. «Не заважай мені, Ренато, твоя справа швидше рости». До минулого року сестра жила в Берліні, працювала продавцем газет на аеродромі Шенефельд, а потім переїхала сюди, у Франкфурт. Тоді ще жива була мати її чоловіка, в якої вона й оселилась.
Чому вона переїхала? Після смерті матері й брата ми жили в своїх далеких родичів. Сестра не дуже мирилася з ними. Там сім’я трудова, демократично настроєна і має всі підстави ненавидіти націстське минуле Німеччини. А сестра, навпаки, вся в цьому минулому. Сидіти в газетному кіоску після того, як вона була дружиною блискучого офіцера авіації, сина багатих і знатних батьків, було для неї справжньою мукою. її теж можна зрозуміти. Взагалі я майже завжди була на боці сестри. Закінчивши школу, я вступила на курси бібліотекарів. Потім почала працювати в бібліотеці. Сестра виїхала. Родичі намагалися перевиховати мене, і те, що я зараз сиджу тут і про все чесно розповідаю, саме їх заслуга. Але коли ви в них спитаєте про мене, вони скажуть вам тільки погане. Це тому, що всі їхні розмови і поради я зустрічала в штики, говорила грубощі і на зло їм робила все, що хотіла. Візьму піду з дому і не повертаюся до пізньої ночі. Вони хотіли, щоб я вступила у вечірній інститут, а я навмисне вечорами почала займатися водним спортом.
Місяців чотири тому я познайомилася з Кованьковим. Познайомилися ми випадково — просто сиділи поруч у кіно. Це знайомство відіграло в моєму житті величезну роль. Цікаво, Кованьков говорив мені те саме, що й родичі, але говорив спокійно, без крику і погроз, просто і весело, по-дружньому, його словам я вірила більше, і мені дуже хотілося, щоб він у мені не помилився.
Тепер я переходжу до найстрашнішої події в моєму житті. Якось вранці, коли я вийшла з дому, біля дверей мене зупинив добре одягнений чоловік років п’ятдесяти. «Ви, — питає, — Рената Целлер? Ось вам лист від сестри. Я хочу з вами поговорити». Я відповіла, що запізнюсь на роботу. Тоді він сказав: «Прочитайте листа в бібліотеці, а я чекатиму вас увечері. Прийдете — добре, не прийдете — ваша справа!» Назвав місце, де він мене чекатиме, і пішов.
Сестрин лист був дуже короткий. Вона писала, що чоловік, який вручив мені листа, великий друг нашої сім’ї і що він має сказати мені якусь дуже важливу правду. Тільки правду. Ці два слова були підкреслені. Свій лист вона просила знищити…
Все це мене заінтригувало, і після роботи я зустрілася з тим чоловіком. Серце говорило: не йди, а я все-таки пішла. Вже перше, що сказав цей чоловік, вразило мене до глибини душі, в мене буквально потьмарилося в очах. Він сказав, що наш батько живий, що він перебуває недалеко, в Західній Німеччині, і передав мені подарунок від нього. Це був конверт з грошима. Чоловік сказав, що батько живе єдиною мрією — побачити своїх дочок, що йому дуже хочеться приїхати в Східну зону, хоч це й нелегко і небезпечно. Потім чоловік попросив мене написати батькові кілька слів, дав папір і ручку. Я довго думала, а потім написала, що рада за батька, що люблю його і дуже хочу бачити. Чоловік сказав: «Подякуйте йому за подарунок, — і додав: — Ваша подяка буде доказом, що гроші вам передано». Я написала: «Спасибі, таточку, за гроші, вони мені, звичайно, згодяться». Після цього ми розсталися.
З цієї миті все моє життя ніби перевернулося. Я весь час думала про батька, мріяла, що ми житимемо разом: я сестра і він. Ці думки не давали мені спокою ні вдень ні вночі. А незабаром до мене прийшов ще один чоловік від батька. Він приніс його фотографію і знову гроші. Тепер я написала батькові довгого листа. Незабаром третій чоловік приніс мені відповідь од батька. Я впізнала його почерк. Таким самим почерком були написані всі його давні листи до мами. Ці листи я берегла і знала напам’ять. Батько писав, що найближчим часом ми побачимося.
І от якось біля бібліотеки мене зустрічає той чоловік, який приходив першого разу, і розповідає таке: батько вирішив остаточно порвати з Заходом і оселитися в Східній зоні. Але він боїться, що його тут запроторять у в’язницю, тому хоче спочатку довести тутешнім властям свою лояльність… Він думає зробити це за допомогою радянського офіцера, з яким я дружу. Так-так, батько знає про цю дружбу… Звідки? Невідомо.
В листі батько писав, що поки він може довіритися тільки цьому офіцерові. Він сподівається, що в ім’я дружби зі мною офіцер допоможе йому або відверто скаже, що допомога неможлива. Одним словом, батько просив зробити все, щоб він міг зустрітися з російським офіцером у моїй присутності. Я повірила в це.
Чоловік мене квапив, але весь час виходило так, що я була зайнята, а частіше зайнятий був Кованьков… Ні-ні! Про те, що така зустріч готується, Кованьков не знав. Не знав він цього і в той вечір, коли я запросила його погуляти по місту, хоч під час розмови по телефону поряд зі мною стояв новий посланець від батька.
Кованьков згодився погуляти. Посланець сказав: «Приходьте до Варшавського моста, там ви сядете в машину, яка відвезе вас на побачення з батьком». Мене і здивувало, і обрадувало, що в машині, яка до нас під’їхала, коли ми з Кованьковим стояли біля моста, з двох пасажирів один виявився моїм знайомим по спорту. Це був Арнольд Шокман. Я згадала, що останнім часом Арнольд, і особливо мій тренер Альма Гуц, весь час робили якісь таємничі натяки, ніби їм доведеться брати участь в улаштуванні мого щастя… Ні, другого чоловіка, який був у машині, я не знала. Я помітила тільки, що німецькою мовою він говорить погано…
Ми поїхали набережною. Коли від’їхали од моста метрів на п’ятсот, я раптом побачила, що Кованьков сповзає з сидіння. Відразу ж незнайомий чоловік накрив його попоною і звелів шоферові зупинитися. «Виходьте!» — гукнув він мені й Арнольду. Ми вилізли з машини. Незнайомий теж виліз, одвів нас убік і, звертаючись до мене, сказав: «Російський офіцер готував арешт твого батька. Ми вчасно це рознюхали. Ми, і твій батько особливо, рекомендуємо тобі мовчати. В нас досить твоїх листів з подяками за гроші, які ти одержала. Найкраще — сьогодні ж їдь у Франкфурт до сестри. Вона, до речі, дуже хвора». Потім він сказав Арнольдові кілька слів, яких я не розчула, сів у машину, і вона помчала назад до Варшавського моста. От і все, що я знаю…