Звичайно, з Арнольдом я говорила — точніше, він говорив зі мною. Я взагалі була така приголомшена, що слова не могла вимовити. Арнольд зупинив таксі і одвіз мене додому. Доки ми їхали, він без кінця нашіптував мені на вухо, що наш порятунок тільки в одному: мовчати, що б там не було. Ми, мовляв, нічого не знаємо, і край. Я мушу сказати, що Арнольд теж був наляканий і дуже схвильований…
Так, я поїхала у Франкфурт тієї ж ночі першим же поїздом.
Сестра лежить у лікарні, і головний лікар каже, що її справи дуже погані… Ні, крім головного лікаря, я ні з ким не розмовляла. Він завжди буває, коли я приходжу в лікарню, сам проводить мене до сестри, а потім до воріт… Ні, в сестри хороший вигляд.
20
Зігмунд Лісовський призначив Посельській побачення в букіністичній крамничці, розміщеній у під’їзді розбитого під час війни будинку. Посельська навіть не одразу натрапила на неї. Вивіска на вузеньких дверях була не більшою за аркуш з учнівського зошита.
В крамниці тхнуло мишами і столярним клеєм. Усю ліву, скошену сходами стіну займали стелажі з книгами. В задній стіні були низенькі двері, завішені сукняною гардиною. Звідти вийшов, наче спеціально підібраний за розміром дверей, кругленький коротун у засмальцьованому синьому комбінезоні.
— Чого вам треба, мадам? — Коротун запобігливо втупився банькатими сльозавими очима в дівчину.
— Покажіть мені які-небудь французькі романи.
— Зараз! — Коротун виліз на драбинку, вихопив з полиці кілька потріпаних книжок і розсипав їх по прилавку.
— Французів у нас, вибачте, обмаль. Наслідок, так би мовити, суто історичного порядку. — Схиливши кулясту голову, букініст дивився, як Посельська перегортає книги.
Наташа дивувалася. Вона прийшла сюди з десяти-хвилинним запізненням, а Зігмунда Лісовського й досі не було.
— Мабуть, візьму ось цю… — нерішуче сказала Посельська. — Скільки коштує?
— Мадам, а може, не варто даремно витрачати гроші? — Впіймавши здивований погляд Наташі, букініст тихо промовив: — Пан Лісовський чекає вас там, — і вказав на задні двері.
За дверима була маленька кімнатка, в якій стояли ліжко, стіл і стілець. На ліжку сидів Зігмунд Лісовський. Коли Наташа заходила в кімнату, він поглянув на годинника.
— Любиш запізнюватися? — спитав він похмуро.
— Довелося пропустити два поїзди метро — люди їдуть з роботи.
— Сідай. — Лісовський вказав на стілець. — Побачення в нас не любовне, не гаятимемо часу. Я хочу поговорити про твого батька.
— А навіщо це? — спитала Посельська, гарячково міркуючи, як реагувати на таке несподіване бажання Лісовського.
— Та бачиш…
Наташа помітила, що король тренерів трохи знітився і не знає сам, як почати розмову. Він труснув головою і ніби скинув зніяковіння.
— Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!
Наташа помітила, що американців він не назвав.
— Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?
— Був, — уточнила Наташа.
— Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, — скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.
— Мій батько захопився своєю цивільною професією.
— Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.
— Так що ж ви від мене хочете? — спитала Наташа.
Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.
— Насамперед не забувай, що ти німкеня, — посміхнувся він.
— Я про це завжди пам’ятаю.
— В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.
— Дивлячись про що! — Посельська з викликом глянула на Лісовського.
— Все про те саме — про Німеччину. Він же не став червоним?
— Він був і лишився німцем…
— Червоні теж кричать, що вони німці.
— Знаєте, що я вам скажу… — Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. — Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт — я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець — я проводжу з ним час.
— Росіянин? — посміхнувся Лісовський.
— Сьогодні росіянин, завтра — єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!
— Але ж твій батько мужчина? — після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.
В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.
— Я поговорю з батьком, — сказала вона.
— Про що? — стрепенувся Лісовський.
— Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.
— Про які?
— Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.
— А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? — раптом спитав Лісовський.
— Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.
— Чим займається?
Наташа засміялась.
— Мені навіть на думку не спадало опитати його про це, а разом і про його зарплату. До заміжжя ще не дійшло. Казав, що він військовий інженер, щось тут у нас консультує…
— Що саме?
— Та я ж не знаю! — щиро обурилась Наташа. Помовчала і боязко спитала: — Мабуть, ви вже не будете тренувати мене з батерфляя? Мені дуже шкода.
— Правда? — Лісовський майже посміхнувся. — Ні, чому ж, ми попрацюємо. Ти ж обіцяла поговорити з батьком… — Він важко підвівся з ліжка. — Ти підеш звідси сама. Вибач, що не проводжаю.
— Це робить мій росіянин, — засміялася Наташа.
— Він що, знову чекає тебе? — не зумівши приховати свій переляк, спитав Лісовський.
— О, ні! Ще цього бракувало, щоб він проводжав мене на побачення з іншим!
Наташа вийшла на вулицю, задоволена собою. Здається, вона не зробила нічого такого, за що полковник Сьомін вичитував би їй на наступній нараді.
21
Щоранку Хауссон їздив на вулицю Хенель. Залишивши машину на площі Майбах, він переходив бульвар, вулицею Хенель добирався до п’ятиповерхового будинку дуже старої архітектури і зникав за пошарпаними масивними дверима.
На вулиці, по обидва боки дверей, висіло безліч табличок, з яких можна було дізнатись, хто живе в цьому будинку. Зубний лікар, протезист, адвокат, учитель музики і ще багато інших корисних людей. Не було тільки таблички, яка пояснювала б, що в цьому будинку на другому поверсі розмістився один з філіалів відомства майора Хауссона.
«Він людина скромна, не хоче афішувати свою фірму», — похмуро усміхнувся полковник Сьомін, коли Ричагов показав йому фотографію під’їзду цього будинку на вулиці Хенель.
…Зайшовши в парадні двері, майор Хауссон піднявся сходами на першу площадку, одімкнув своїм ключем двері і зайшов у прихожу, яскраво освітлену лампою денного світла. В самому кінці коридора, біля маленького столика, простягнувши ноги, сиділи два солдати. В одного на шиї висів автомат, у другого на поясі — кобура з пістолетом. На майора Хауссона солдати не звернули ніякої уваги; можна було подумати, що вони сплять.
Хауссон пройшов в одну з кімнат, де молодий чоловік, сівши на край стола, диктував щось стенографістці. Не припиняючи диктувати, він помахав майорові рукою і вказав на стіл, посеред якого лежала папка яскраво-жовтого кольору. Майор Хауссон сів за стіл і, відкривши папку, почав читати папери. Чоловік підійшов до Хауссона і роздратовано вигукнув:
— Я в нього був двічі — і все безуспішно.
— Терпіння, Жерард, — не відводячи од паперів погляду, сказав Хауссон. — А це ви читали?
Майор подав чоловікові вузеньку стрічку шифровки.
— Звичайно читав. Усього цього треба було чекати.
Майор Хауссон ударив кулаком по столу.
— Навіщо вони тримали його в Мюнхені? Ми ж їм казали, що цей росіянин просто дрібний злодій і втік до нас від неминучої тюрми. Попереджали ж ідіотів, що його треба запроторити якнайдалі і якнайшвидше. Була ж чергова відправка переміщених осіб в Австралію. Там би він спокійно дав дуба від пропасниці. А вони тримали його в Мюнхені, доки газетярі не дізналися, що він за цяця. Тепер скандал на всю Європу.
Чоловік усміхнувся.
— Хоч тепер його треба знешкодити. Автомобільна катастрофа, або серцевий припадок, або ще щось…
— Так, так… — неуважно пробурмотів Хауссон. — Сьогодні ж, Жерард, самі їдьте в Мюнхен і зробіть усе, що треба… А цей усе ще мовчить?
— Як папуга, повторює одне і те саме — вимагає негайно звільнити.
— Ну що ж, піду попрацюю з ним я.
Хауссон вийшов з кімнати і попрямував у кінець коридора, де сиділи солдати. Ті ліниво підтягли ноги і повільно підвелися. Один з них повернув ключ в оббитих залізом дверях. Хауссон зайшов у кімнату, в якій кілька днів тому опритомнів лейтенант Кованьков…
А в цей час Ричагов, кільканадцятий раз промандрувавши за Хауссоном від його квартири до будинку номер три, по вулиці Хенель, зайнявся ретельним дослідженням будинку. Він уже давно встановив, що в двір з вулиці Хенель в’їзду немає. В усіх сусідніх будинках ворота вели в двір.
Ричагов зайшов у двір сусіднього будинку з правого боку. Цей двір був обрізаний глухим брандмауером будинку номер три абсолютно глухою стіною. Тільки під самісіньким дахом блищало кругле вентиляційне віконце, зроблене, мабуть, для освітлення горища. Уважно обмацавши поглядом стіну, Ричагов ледве помітив, що раніше в ній на рівні другого поверху було вікно, тепер замуроване старою цеглою, яка за кольором зливалася з стіною.
Ричагов зайшов у двір будинку, що стояв ліворуч. І сюди від будинку номер три виходила така ж глуха стіна, але тут вікно на другому поверсі не було замуроване, і, судячи з усього, там була житлова квартира. На підвіконні стояли квіти.
Брандмауери будинку номер три, дуже витягнутого вглиб, були набагато довші від фронтону. Сусідні двори — непрохідні. Де ж тоді двір будинку номер три? Ричагов вийшов на вулицю Хенель, потім пройшов на паралельну вулицю Бенікен. Він припускав, що будинок номер три другим фасадом виходить на паралельну вулицю і що там може бути в’їзд у його двір. Але ще здаля Ричагов побачив, що будинок, який його цікавить, на паралельну вулицю не виходить. Тут порожніми западинами вікон дивився зруйнований чотириповерховий будинок. Розбита була й половина сусіднього будинку. Всі двері і нижні вікна зруйнованих будинків замуровані цеглою, і пробратися всередину неможливо.
Ричагов повільно проходив повз мертві будинки. Останній з них виходив на площу Майбах… Тут, за три кроки від рогу вулиці, Ричагов зупинився замислений: не може бути, щоб будинок номер три не мав під’їзду з двору… В усякому разі майорові Хауссону такий під’їзд потрібен.
Щоб знову вийти на вулицю Хенель, Ричагов звернув за ріг і завмер на місці. В глибині бічної стіни розбитого будинку він побачив масивні високі ворота, оковані залізними штабами. Ричагов і раніше бачив ці ворота, але йому й на думку не спадало, що вони, розташовані на такій відстані від будинку номер три, могли вести саме туди. У замкнених зсередини воротах не було жодної щілини.
Ричагов вийшов на бульвар, сів на лавочці, звідки добре було видно ворота, і почав чекати. Години через дві з вулиці Бенікен на всьому ходу вимчала машина — автобус без вікон. Машина стрімко розвернулась і вперлася фарами у ворота. В ту ж мить ворота розчинились і так само швидко зачинились. Але і в ці дві—три секунди Ричагов побачив усе, що йому було треба: серед руїн виднівся вузький проїзд до будинку номер три…
Уже понад годину майор Хауссон обробляв Кованькова, але все марно. Майор мав залізні нерви. З його обличчя не сходила доброзичлива усмішка, і він безперестану атакував лейтенанта. В душі Хауссон скаженів, що йому не вдається зламати цього хлопчиська, в якого за всіма зовнішніми ознаками має бути нестійкий, м’якосердий характер.
— Я закликаю вас, Кованьков, поглянути тверезими очима на все, що сталося з вами. Два наших світи стоять один проти одного… — Майор Хауссон стукнув кулаком об кулак. — І ви, і ми загалом мало віримо в рай на землі. І ми, і ви не хотіли б бути захопленими зненацька, і тому і у вас, і у нас діють інститути, завдання яких полягає в тому, щоб довідатися: а що саме потай думає друга сторона? І навіть коли наші дипломати розсипаються в компліментах один перед одним, ці інститути і далі ведуть свою, по можливості таємну роботу. І те, що зараз відбувається з вами, — зовсім рядовий епізод цієї вічної таємної війни. Місяць тому від нас до вас утік капітан американської армії Реджер. Він знав не дуже багато, але все-таки напевне згодився вам. Тепер ви послужите нам.
— Я вже сказав: ви від мене нічого не доб’єтесь. Я вимагаю негайно звільнити мене.
Кованьков чудово розумів: Хауссон хоче, щоб у нього притупилось відчуття незвичайності того, що відбувається. Не вийде! Війна так війна! Зціпивши зуби, Кованьков з гнівною посмішкою дивився на Хауссона, а той тільки доброзичливо посміхався.
— Ну-ну, лейтенанте, такі сильні емоції ні до чого! Тут, як бачите, немає радянських кінокамер, а мені й моїм колегам ваш безглуздий героїзм просто смішний. Давайте-но почнемо працювати. Ви служите у відділі, що здійснює зв’язок з німецькою адміністрацією північного району. Але ми чудово знаємо, що ваша поінформованість така ж вузька, як і смужка на ваших погонах. Батьківщину продавати вам не доведеться — така справа і непосильна для вас. Ми задамо вам елементарні питання. Де друкуються східні марки?.. В Берліні? В Лейпцігу?.. Чи, може, в Москві?
Кованьков мовчав, дивлячись убік, мимо Хауссона.
— Добре. Ще одне питання. Скільки продовольства щоденно надходить у Берлін з Радянського Союзу? Хоча б приблизно…
— Я не відповідатиму. Даремно гаєте час, — спокійно сказав Кованьков.
— Ну що ж, чудово, — недбало кинув Хауссон. — Оголошується перерва до завтра. Подумайте заразом ще й про таке: якщо ви не відповідатимете, ми видамо радянським властям вашу подругу Ренату Целлер як співучасницю викрадення. Хоч, можу вас запевнити, вона до цього зовсім не причетна. До побачення, лейтенанте, до завтра!
Виходячи з кімнати, майор зачепився за простягнені ноги вартового і зігнав на солдатові всю свою злість..
Хауссон повернувся в кабінет і сів за стіл. Безсила лють клекотіла в ньому, заважала дихати; він стискав у кулаки мокрі від поту руки. Але пальці, наче занімілі, не слухались його. Це не перший росіянин, з яким Хауссон має справу, і майор уже розуміє, що від цього хлопця нічого не доб’єшся. З усього видно, що лейтенанта пора відправити в зону «Ігрек» і піддати «гарячій обробці». В усякому разі тоді все швидше вирішиться: або цей росіянин заговорить, або перетвориться в труп, який не завдасть ніяких неприємностей… Але Хауссон зробити цього не міг. Учора ввечері він був у генерала: розмова була неприємною. Генерал спитав:
— Як справи з росіянином?
— Поки що мовчить, — відповів Хауссон.
— Можна дізнатися, на який термін розраховано ваше «поки що». — Хауссон промовчав. Генерал почав посмикувати плечем, а це нічого хорошого не віщувало. — Це погана робота, майоре. Ви неприпустимо довго готували операцію, вона обійшлася нам в добру копійку, а тепер, коли справа зроблена, ви повторюєте своє «поки що мовчить»!
— Ви ж не знаєте, генерале, що раніше… — почав було захищатися Хауссон, але генерал обірвав його.
— Що раніше? — закричав він. — Перебіжчик? Та мій ад’ютант краще поінформований у східних справах, ніж усі ваші перебіжчики, разом узяті! Може, і цей півроку мовчатиме, а потім повідомить сенсаційні дані про ціни на хліб у Східній зоні?