Костянтин Васильович тяжко зітхнув — заперечити нічим, логіка — не емоції.
— То кого ж ви можете порекомендувати?
— Олексія Маркова!
— Оце — діло. Якщо не помиляюся, він залучив Студентку до нашої роботи і двічі виходив на зв’язок із нею в тилу ворога?
— Так точно. Від початку війни — у генерала Роговцева. Підготувати виклик до Москви?
— Не поспішайте. Перед цим ми мусимо точно знати, що з Студенткою нічого не сталося. Подивіться, кому з наших людей у Берліні це зробити зручніше. Передамо прикмети, адресу житла.
— І тимчасову особливу прикмету, — додав Калина.
— Розумно. На якому вона місяці?
— На восьмому…
— Отже, їй необхідно якнайбільше бувати на свіжому повітрі. Це значно спрощує завдання берлінського товариша. Якщо одержимо позитивне повідомлення, почнемо готувати Маркова до подорожі в Берлін.
Була вже глибока ніч…
Розділ дев’ятий
«Я НЕ ПРОШУ ВАС — Я НАКАЗУЮ!»
Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.
Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.
Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї, радісно спираючись на її груди могутніми лапами.
— Розумняка ти, Віт! Просто на диво!
— Атож, чудовий пес, — підхопив Майєр.
Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.
Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до «Мисливського замку» в районі Вільмерсдорф.
Маршрут: «Шмаргендорф»—«Далемдорф»—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час — без змін…
Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.
— Що нового, Віллі? — почала вона розмову.
Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!
— Чого мовчите, Віллі?
— Просто замислився…
— Над чим?
— Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей — торба, з чого починати?..
Крістіна посміхнулася:
— Хоч це й тавтологія, але починають з початку.
— І викладають послідовно! — довершив Майєр.
— То я слухаю вас.
— Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.
— Хто саме?
— Султан-Гірей Клич.
— Таки втік…
— Тепер співробітничає з СД.
— Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, — мовила Крістіна. — Кажіть все, про що дізналися.
— Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.
— Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?
— Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану «народну партію горян Кавказу», яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до «партії» набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.
— Тобто як це?
— Там нові «партійці» власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.
— Виродки!
— Як на підбір… Він нам передав одинадцять отаких «партійців»-катів. Завітали ми також до «білого» генерала Шкуро[7].
— А цей що?
— О! Шкуро організував власну «козачу» шпигунсько-диверсійну школу «Отаман». Із неї він виділив нам для першого разу сім «козаків».
— Віллі, чи розумієте ви, як важливо…
— Ох, Крістіно! Я все чудово розумію. І ось вам доказ — докладний виклад усього, що я вам розповів. Також список нашого «контингенту», прізвища, псевдоніми, прикмети.
— Блискуче! Це все?
— Строк підготовки агентів скорочено до мінімуму. Чому? Бо мистецтву вбивати, шкодити, руйнувати їх уже навчили. Закид відбудеться з території Румунії та аеродромів Криму в різні райони Кавказу. Точніше про місце і час закиду зможу повідомити пізніше.
— Заповзявся Хейніш! — зазначила Крістіна.
Віллі мовив замислено:
— Взагалі-то, після виклику до Кальтенбруннера Хейніш був сам не свій. Тепер землю риє…
— А що трапилося, знаєте?
— Якась дивна і незрозуміла історія. Для мене самого цілковита загадка. Може, мав прочуханку? А все почалося з того, що Хейнішеві несподівано пощастило — він випадково затримав російського розвідника.
— Що? — рвучко повернулася до нього Крістіна. — Кого арештували?
— Прізвище — Астаф’єв. Більше нічого не відомо. Німецькі документи виявилися фальшивими. — Він раптом запитав: — Ви знали такого?
Але що могло сказати Крістіні прізвище невідомого розвідника, коли вона жила і діяла в світі вигаданих прізвищ і біографій, що так і звуться — «легенди»? Що важило для неї справжнє прізвище, коли дійовими були тільки паролі та розпізнавальні знаки? Здебільшого вона не знала навіть чужих псевдонімів. Приміром, радіограму, яку вона передала при особистій зустрічі, не зможе «прочитати» навіть той лейтенант з рудими вусиками, що взяв її для передачі до Центру. Чому? А тому, що її забезпечено власним шифром, ключ від якого знає в усьому Берліні вона одна… От вони зустрілися, але що знають одне про одного? Нічого. Тільки зовнішність, бо її не заховаєш до сумки з яблуками…
— Коли це сталося? — запитала втомлено.
— Саме напередодні нашого від’їзду. Тому я і не встиг вам розповісти.
Крістіна швидко підрахувала. Той самий день єдиної поки що її зустрічі у Берліні! Випадковий збіг?
— У який час? — розпитувала Майєра.
— Точно не пам’ятаю. Увечері, коли вже трохи сутеніло.
«Увечері, — все більший неспокій огортав Крістіну, — а ми зустрілися надвечір. Того ж дня…»
— Ви були присутні?
— Ні, не довелося.
— Бачили затриманого?
— Так, Хейніш викликав мене.
— Який же він із себе?
— Звичайний. Волосся таке світле, що брів і не видно. Маленькі очі, гострий ніс. Найцікавіше, що цей росіянин носить вусики «під фюрера». Руді вуса…
— Військовий?
— Хто зна. Але був одягнений у форму лейтенанта інженерних військ.
Серце у Крістіни ніби впало.
«Він!» Їй фізично боляче було в це повірити.
— Як же його викрили? — запитала глухо.
— Астаф’єва впізнав і виказав колишній ваш співвітчизник, фольксдойче з Волги. Хейніш схопив розвідника, заледве той вийшов з будиночка, де мешкала радистка.
— Її теж арештували?
— Ні, її не арештували… Астаф’єв устиг попередити її криком.
— Вона врятувалася? — зраділа Крістіна.
— На жаль, втекти було неможливо. Будиночок оточили. Тікати — марна справа. Але вона встигла спалити шифри і шифровки, які, напевне, приніс їй Астаф’єв.
«Чи встигла передати? Мабуть, ні… Усе сталося так швидко і несподівано…»
— Її катували? — ковтаючи сльози, запитала Крістіна.
Віллі м’яко відповів:
— Вона загинула, Крістіно. Відстрілювалася шалено — одного вбила, двох поранила. За це її буквально зрешетили з автоматів…
— Смілива дівчина…
— Надзвичайно! — погодився Віллі.
— Як вона виглядала?
— Знаєте що, фрейлейн, — розсердився Майєр, — давайте припинимо цю розмову. На вас лиця нема! Якби я знав, що ви такі вразливі… Розпитувати про таке у вашому делікатному стані!
— Ну, добре, — пересилюючи себе, змінила Крістіна тему. — Ви казали, що Хейніш… Словом, який зв’язок між затримкою розвідника і прочуханкою від шефа СД?
— Прямий. Прочуханка — наслідок цієї події. Хейніш сподівався на лаври, вже бачив себе з Рицарським хрестом… Я наважився запитати його, в чім річ. Він на мене нагримав і нічого не пояснив. Порадив узагалі забути всю цю історію, немовби її і не існувало.
— Астаф’єв у Хейніша?
— Ні. Того ж вечора, хоч було вже занадто пізно, — близько півночі, — штандартенфюрер особисто відвіз затриманого до в’язниці Плетцензеє, в якій верховодить зондеркоманда на чолі з штурмбанфюрером Патцігом, усі — досвідчені поліційні фахівці. І знаєте, Крістіно, там теж трапилася дивина.
— Іще щось? — це пролунало навіть лякливо.
— Заспокойтеся, фрейлейн, уже нічого лихого, без усяких страхіть… Дивне інше, але тільки для того, хто добре знає пиху, самозакоханість і честолюбність штандартенфюрера. Розумієте, Патціг, незважаючи на те, що Хейніш — старший нього за званням, обізвав нашого шефа ідіотом.
— Справді?
— Дослівно: «Якби я не знав, що на світі існують викінчені ідіоти, ви б мені це сьогодні блискуче довели».
— І що Хейніш?
— У тому й дивина: змовчав! Мов язик проковтнув… Тільки побуряковів од люті. Але ж змовчав!
«Отже, мандри до «Мисливського замку» не відбудуться. Пароль віднині скасовано… Я втратила зв’язок! Увесь час не щастить… Що я зараз можу, коли невдовзі пологи?.. Віллі згадував зрадника: впізнав, вислідив, виказав… Чи не бачив і мене на зустрічі з Астаф’євим? Хто зна! Хоча я нічого підозрілого не помітила… І він не помітив, бо підійшов… Проте обережність не зашкодить… До того ж зрадник може ще когось впізнати і виказати. Якщо не мене, то інших… А покарання цей гад повзучий давно заслужив!»
— Хто виказав Астаф’єва?
Віллі Майєр з подивом помітив, що очі Крістіни раптом зробилися сухі й суворі.
— Як звуть його? — перепитав. — Хорст Гейліген.
— Хто він за фахом?
— Фах! Агент гестапо…
— Ах, навіть так… Віллі, я б не хотіла, щоб він довго жив.
— Ро-зу-мію!..
Майєр стривожено поглянув на Крістіну.
— Вам загрожує небезпека?
— Можливо, — похмуро відповіла Крістіна. — Але з однією поправкою: якщо загрожує, то нам обом.
— Важко! Берлін — не прифронтова смуга.
Певно, згадав, як «прибрав» слідчого Кеслера, коли той вийшов на слід…
— Це наказ, Віллі! Я не прошу вас — я наказую!
Розділ десятий
ПОЛЮВАННЯ НА ЗВІРА, У ЯКОГО —«НЮХ»
— «Крафт дурх фройде!»[8] — замість вітання гукнув Віллі Майєр.
Хорст Гейліген у спортивному костюмі бігав на колишньому шкільному майданчику. Він робив уже котре коло, явно не маючи наміру вражати світ спринтерськими рекордами. З готовністю зупинився біля віконця машини з СД.
— Які там радощі, — махнув рукою, — де вони в мене?
«Зовсім не захекався», — зазначив Віллі, озираючи пружну, треновану фігуру гестапівця.
— Чого ж так похмуро? Весна, блакитне небо, ясне сонечко…
— І бомби з неба! — додав гестапівець. — У цій війні найліпша погода — хмарна. Істотно?
— Гм, у цьому розумінні ви маєте цілковиту рацію. З вами важко не погодитись.
— Ще б пак!
— Я теж надаю перевагу атмосферним опадам у вигляді дощу. І грім — воістину небесна музика в порівнянні з вибухами фугасок.
— Істотно! — вклинцював Гейліген своє улюблене слівце.
Майєр вийшов з машини, вийняв з кишені портсигар.
— Пригощайтеся…
— Не палю…
— Щоразу забуваю… Не палите, не вживаєте алкогольних напоїв, харчуєтесь виключно рослинною їжею…
— Мій приклад — великий фюрер третього рейху. Істотно?
— Так, — змушений був погодитись Майєр. — І жінок не кохаєте?
— Ну чому ж? Для статевої гігієни жінка необхідна. Жінка — дуже специфічний, але суттєвий компонент у системі оздоровчих заходів.
— І тільки?
— Звісно. Людина походить з тваринного світу.
— Мабуть, неодружені?
— Як і наш улюблений фюрер!
— Авжеж, у фюрера — Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?
— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.
— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.
— Не розумію. Поясніть.
— Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову «фюрер-принципу» СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.
— Це ж яку?
— «Фюрер думає за всіх нас…» А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!
Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.
— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.
— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?
— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.
«Гм, він почав звикати…»
Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.
Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.
Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він «примірявся» до виконання наказу Крістіни Бергер.
Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.
Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:
— Від кого тікаєте, пане?..
— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?
— Тепер згадав.
— А тікаю я від старості і хвороб!
— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?
— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…
— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.
— Отож!
Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.
Майєр запитав:
— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.
Гейліген відповів із цинічним вискалом:
— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.
— Брали участь в «особливих акціях»?
— Неоднораз!
— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?
— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.
— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?
— Не що, а кого…
— То кого ж, коли не секрет?
— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.
Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.
— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.
— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.
— Його.
— Що з ним?
— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.
— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…
— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.