подарувати їй одну, щоб вона ходила з нею па прогулянки. Йоланта питала, коли ж
маестро почне вчити їх музики.
Яків кутався на все це глибше в шалик.
4.
Дорогою від озера Богус узяв його під руку і сказав:
— Я старий чоловік. Яків мовчав.
— Мої очі йдуть вперед, на шоломи іспанських завойовників, — тихо додав Богус.
5.
Яків повернувся у свою кімнату і зрозумів, що, виходячи, забув замкнути її на ключ. У
кімнаті не було нікого. Було тільки враження, що речі не на своїх місцях.
У роті пересохло.
6.
«Піди скажи братові».
«Ні, він скаже це ввечері. І взагалі. Увечері він їм скаже все, що думає».
«Розвалити все. Не залишити каменя на камені».
«Так. Розвали все». «Зараз, заспокоюся трохи». Яків поліз на «Фейсбук», відкрив сторінку
Йоланти і прочитав свіжий допис. Користувачу «Яна Стрейнджлав» це подобалось.
«Пам'ятаєш буддійську притчу про колісницю? Монах Нагасена розповідав її цареві
Мілінді, щоб проілюструвати велике очевидне. Він попросив царя привезти колісницю, запряжену кіньми. Нагасена розпряг колісницю і спитав:
— Чи коні — це колісниця?
— Ні, достойний, коні — не колісниця.
Тоді монах зняв із колісниці колесо і спитав:
— Чи це колісниця?
— Ні, достойний, це не колісниця, — відповідав правитель.
Так монах знімав деталь за деталлю, запитуючи в царя, чи є ця деталь колісницею.
Щоразу правитель змушений був казати, що це не колісниця.
Коли від колісниці залишилося саме дишло, монах спитав:
— Чи це колісниця?
— І це не колісниця, достойний! — сказав правитель.
— Де ж тоді колісниця? — спитав монах». У чаті вискочило послання від Йоланти.
«Шановний композиторе!
Ми внизу з вашим братом весело проводимо час, розповідаємо історії. Чи не хочете
долучитися до нас, коли ви вже не пишете, а лазите по Інтернету?:))»
7.
Увечері за чаєм зібралася вся компанія. За шибами виднілась гола земля. До землі
примерзло все, що на ній було: вода, листя, повалені дерева, жаби, миші, їжаки. Матвій
розказав, що за ніч у Львові замерзли четверо безпритульних.
Небо залишалось прозорим. Захід мав колір гнилої вишні. На сніг, що прикрив би звірства
морозу, годі було надіятись.
Яків, набравшись нахабства, пішов униз.
Він збирався висказати їм усе, що думає.
І покінчити з цим раз і назавжди.
І хай буде, що буде.
У
Йому байдуже.
8.
— Якове, Матвій сказав нам, що ти соліпсист? — спитала Йоланта, як тільки Яків спустився
у сад. Вона прийшла з душу, з вологим волоссям, загорнута у мокрий перламутр, який у
деталях стікав її грудьми.
Яків глянув на Матвія.
Матвій знизав плечима і розвів руками.
— Я "їм пояснив, що людина, яка не вважає інших людей реально існуючими,
називається соліпсистом. Тому я їм сказав, що ти — соліпсист. Ти ж іґноруєш замовника, ігноруєш представника замовника, навіть мене, свого брата, ігноруєш. Напевне, думаєш, що можеш так чинити із замовленням?
— Ти лазив до мене в кімнату.
— Ти нічого не написав. Ти навіть не сідав.
— Ти лазив у мій комп'ютер, Матвію! Якщо чесно, ти вже заграв мене...
— Якове, тут дами, ну що ти...
— Так. Я соліпсист. Я — соліпсист. Ідіть всі н сад. І я не збираюся писати вашого
дурного замовлення.
— Ти що, мученицької смерті хочеш? — Матвій нахилився вперед до Якова. — Хочеш
як ранні християни? На хрест хочеш? У клітку до бультер'єрів хочеш?
— Мене не повідомили, що за проект ми робимо.
— Я ж тобі сказав: симфонія до відкриття Євро дві тисячі дванадцять.
— Я не знав, які цілі переслідуються.
— Ти — не знав?.. Не вірю. Та і який на хер тобі інтерес, що за цілі? Я ж тобі сказав: не
твого ума діло, розберуться без тебе. Ти — ремісник. Твоє діло — робити товар в означені
терміни. Опустись, Якове! —• Матвій грюкнув долонею по столу. Він розчервонівся. —
Соліпсист він, курва.
— Ви мене не змусите.
— Ой, а шо тут у вас таке робиться? — промуркотіла 5Іна, впливаючи у камінну. —
Йолка, що за двіжуха? Ти їм що, «Бехерівки» не налила?
— Вони такі швидкі, як діти! Яків тільки зайшов, а вони вже посварилися. Матвій
назвав Якова соліпсистом, а той сказав, що симфонію писати не буде.
— Симфонію писати не буде? Типу, образився? Масічка, не ображайся, Матвій не мав
на увазі нічого поганого. Як він назвав Якова?!.
— Соліпсистом.
— А це шо таке? А, це тіпа коли інших не помічаєш? Та, Якове? Ти соліпсист?
— Так, я — соліпсист.
— І шо, симфонію через це писати не будеш?
— Не буду.
Яна сіла і замислилась.
А Матвій звернувся до Богуса; той тихо пихкав люлькою біля каміна.
— Пане Богусе, ви тільки не гнівайтесь, вам не доведеться нічого робити. Я розумію, ви — куратор, але дозвольте, я сам все владнаю. Я знаю його як облупленого, він зовсім
не це мав на увазі. Яків — він же талантище. Геній! Тронутий, але ж геній, не
посперечаєшся. Як шкода, що батька немає — він би його швидко до симфонії посадив...
— Ніні, що ви, я розумію, це ваше сімейне життя, я тут втручатися навіть гадки не маю.
Он як, соліпсист! Але я справді погоджуюся, симфонії це але ніяк не стосується...
— Так і я ж йому про те саме. Пане Богусе, ви тільки не хвилюйтеся, я сам все
владнаю...
— А я от що хотіла спитати, — озвалась раптом Яна. — А соліпсист може бути
гоміком?
— Яна, ну що ти таке питаєш? — обурилась Йоланта.
— Ну, йому ж не взападло мало бути... Я в цьому смислі питаю...
Повисла гнітюча тиша.
У комині завивав вітер.
Богус розкурив люльку з вишневим тютюном. Яків озирнувся, не знаючи, куди тепер себе
діти.
— Богусе, можна глянути на ваш портсигар?
— Звісно. — Богус передав бляшанку Якову.
— Це Дарвін? — поцікавився він.
Цікава річ — цей портсигар. На чорно-білому естампі за письмовим столом сиділа мавпа.
Мавпа сперла голову на підборіддя. На мавпі було пенсне. Погляд мавпи спрямований у
вікно, на дещо, схоже на чорний соняшник.
— Так, маестро. Це Дарвін. Він спостерігає сонячне затемнення.
Яків повернув портсигар Богусові.
— І що ж бачить Дарвін? Низку перероджень від мавпи до «Бітлз»?
— Невідомо. Можливо, думає, що людина відрізняється від тварини тільки тим, що
курить.
— Ви вірите у походження людини від мавпи?
— Словосполучення «походження людини» для мене суто поетичне. Реальна людина
— ось що цікаво. Esse homo — ось людина. — Богус иказав на Яну. — Реальна. Усе інше —
поезія. Поезія залишає місце для свободи. Ви погоджуєтесь?
— Я втомився від поезії. Для мене поезія — це пекло.
— Може, ви просто граєте не за ту команду? Яків замовк.
— Богусе, а ви любите розказувати історії? — спитала Йоланта. — Я страшенно люблю
красиві історії.
Дівчата продовжили ненав'язливе розпиваним «Бехерівки».
Яків піднявся, не кажучи ні слова, вийшов і замкнувся у своїй кімнаті.
9.
Цієї ночі Майя лягала спати сама.
10.
Десь близько одинадцятої, коли вже всі мали спати, дім було стривожено криками.
Яків збіг униз подивитися, що відбувається. Спустилися подивитись також Майя та Іван.
Біля зачинених дверей ванної стояла Яна. Вона шкреблася у двері і приказувала:
— Масічка, ну пусти, дай я з тобою поговорю...
З ванної долинало ридання Йоланти.
Матвій, голий, стояв під дверима.
— Відчиняй, кому кажу! Відчиняй, мерзота! Я тобі покажу «гратися». Узагалі
скабаніла...
— Та йди ти, чуєш? Знайшовся тут фраєр... — Яна сказала це так презирливо, що
Матвію забракло слів. Він розвернувся і, бурмочучи прокляття, пішов.
— Що сталося? — спитала Майя.
— Я не знаю, — буркнула Яна. — Все нормально. Масічка, він вже пішов, впусти мене.
Двері у ванну прочинилися, і Яна прослизнула в щілину. Двері зачинились, і знову
почулося гірке ридання.
11.
Яків зупинив Майю, взяв її за плечі і спитав:
— Ти як?
Майя не озивалась.
— Та що це таке з вами сталося?
Майка, не повертаючись, знизала плечима.
— Ти плачеш? Чого ти плачеш?
— Нічого, — прошепотіла Майя крізь сльози.
— Тоді чого плачеш?
— Страшно, тому й плачу...
— А чому страшно? Чому страшно? Майя знову знизала плечима.
— Щось зрушилося між нами і більше не буде таким, як колись.
— До чого тут ми?
Майя тихенько заридала. Яків обійняв її і з жахом зрозумів, що не відчуває нічого.
12.
Богус сидів сам біля палаючого каміна. Люлька давно згасла.
Іноді він підкладав ще поліно. У комині вив вітер. Була третя ночі.
У двері в сад щось зашкреблось. — Коханий, це я.
У дверях стояла рачки Йоланта. Кішечкою вона підійшла до Богуса і потерлася головою об
його коліно.
Йоланта була голою.
— Ти такий мужній, — сказала вона йому на вухо, опинившись у нього на колінах. — Як ти
мене знайшов? — промуркотіла вона, послаблюючи його краватку. — Ти дозволиш мені
погратися ще трохи? Я ще не награлась. Дозволиш? — Йоланта зазирнула йому в очі. —
Мій безцінний. Ще трішки... — Йоланта відповзла, не зводячи з нього очей. — Ще трішки
пограюся... Ще трішки...
Богус підклав ще одне поліно, і вогонь запалав яскравіше.
У комині вив вітер.
ЕПІСОДІЙ ТРЕТІЙ
IX
Золота чайка перепливає безодню
Allegretto
(рухливо)
1.
Богус застав Якова в зимовому саду за роялем. За вікном щойно бралося сіріти, але великі
вікна давали досить світла, щоб опредметити терасу.
— Вітаю, маестро! — озвався Богус. — Дівчата казали, що ви підіймаєтесь рано.
— Вітаю, — сказав Яків, не відриваючись від клавіш.
— Шнітке? — спитав Богус.
— Сильвестров.
— Концерт для фортепіано та віолончелі?
— «Мета музика».
— «Метамузика»... Хм...
Богус поставив на вогонь каву.
— Маестро, я так розумію, у вас виникли проблеми з виконанням замовлення? Ви
турбуєте великих отців. Високе дерево низько гнеться, маестро. Ви не забули історію про
Ніл?
Богус назвав кілька імен.
Яків припинив грати на фортепіано і повернувся до Богуса.
— Ви знаєте, Богусе, я теж людина образного мовлення. Якось раніше було соромно в
цьому признатись, а при вас — ні. Так от. Богусе, ви бачили Гімалаї?
Ні.
— Величні гори. Один олігарх вирішив дізнатися, в чому ж великий секрет життя. Він
зібрав великий почет із джипів, коней, колісниць і рушив у Гімалаї, шукати мудреця, який
знав відповідь. Мудрець жив на вершині високої гори, далеко в Гімалаях. По дорозі почет
олігарха падав у глибокі ущелини, їх шматували дикі звірі, вони тонули на переправах
через гірські ріки. Але олігарх не здавався. Коли біля нього нікого не залишилося, він
пішов далі сам. Його мобілка сіла, його паспорт розкис, а кредитну картку вирвало з рук
вітром. Нарешті він дійшов до печери, в якій жив відлюдник.
— Он як.
— Так. Отже, олігарх спитав у відлюдника: «О достойний! Скажи мені, в чому великий
секрет життя?» Відлюдник оцінив зусилля вельможі і відказав: «Я розповім тобі, в чому
великий секрет життя. Слухай уважно. Секрет життя в тому, що життя — це ріка». Олігарх
подивився навколо, чим би кинути у відлюдника, щоб одразу прибити, але той жив бідно
і в печері нічого не було. Тоді олігарх закричав у гніві:
— Я втратив усіх своїх слуг, усі мої джипи і колісниці залишились на дні глибоких
ущелин! Мій телефон сів, мій паспорт розкис на гівно, перепрошую, мою кредитну картку
здуло вітром! І я пройшов стільки кілометрів, щоби почути, що життя — це ріка?
Відлюдник оцінив самовладання олігарха і сказав:
— Добре. Добре, ти переконав мене, ти — достойний. Я розкрию тобі справжню
таємницю життя. Життя — це не просто ріка. Це дуже велика ріка.
— Привіт темним отцям! — Яків грюкнув кришкою рояля, встав і пішов у кабінет.
Майя вже поралась біля столу, нарізаючи хліб на тости найдовшим ножем у домі, і Богус
задивився на блиск його леза.
— А де ж наш Іван? — поцікавився Богус у Майї. — Учора я не бачив його до вечері.
Майє, скажіть, Яків любить свого брата? А Іван — він малює?
2.
— Милий МІЙ композиторе, ти видаєшся розбитим, як стара барабанна паличка. Дозволь
тебе приголубити...
— Не чіпай. Жертви твоїх ніжностей не спали цілу ніч. Навіщо ти з Матвієм так
учинила?
Йоланта всміхнулася і розправила волосся.
— Він би нам тільки заважав.
— Що ти верзеш...
— Він би не заспокоївся, поки не досяг мети. Мені не подобається таке ставлення. Він
би набридав. Він страшенно нав'язливий. А ще він би заважав нам.
— Вам?
— Ні. Нам. А твоя увага, композиторе, повинна бути у творчості, у божественних
звагах. Я зроблю все, щоб ніхто не відволікав тебе.
— Не забагато береш на себе?
— Жінка мусить турбуватися про земне, аби чоловік міг прориватись у небеса,
— Як заманливо. Чому в тебе ця посмішка?
— Не знаю, композиторе. Може, у тебе (-: здогадки?
— Ось, тримай. Лекція перша. І не усміхайся так.
3.
О третій дня біля будинку загуркотіла машина. З базару повернулися Матвій і Богус.
— Що це таке? — спитав Яків, вказуючи на третього персонажа, котрий зайшов на
веранду разом з Матвієм і Богусом.
— Пане маестро! Ми з вашим братом заїхали на ринок — на Краківський. Там я
виконав усі покладені на мене панною Яною повноваження. Його звати Месьє. І він
повністю ваш.
У коридорі сидів дорослий чорний пудель. Через брак такту він завалився боком,
виставивши привселюдно докази того, що він справді пес.
— Який пудельок класненький, — сказала Яна. — На-на-на!
Пудель підбіг до неї і вперся мордою між ніг.
— Дякую за уважність до моїх гостей, пане Богусе. Але чому пудель? — спитав Яків.
— Так, пане, це хороше запитання. Я запитував себе: «Може, нам потрібен
ротвейлер? Ні, це не може бути ротвейлер. Тоді, може це ризеншнауцер? Ні, це не може
бути ризеншнауцер. Може, це вівчарка?..»
«Месьє» — подумки повторив Яків.
4.
За столом зібралися всі: Богус, Матвій, Іван, Яків, Майя, Іра, Яна і Йоланта. Йоланта за-
питувала, кому ще рагу, і докладала салату. Богус попросив дві порції. Матвій з'їв три.
У
Рагу в Йоланти вдалося в язким, перченим, духмяним. Воно стікало соками розпашілої
розкішниці.
Майя відварила рис для себе.
5.
Коли за столом запанував ситий дух, озвалася Майя, пантера із зеленими очима.
— Пане Богусе, що ви думаєте про кінець світу? Найближча дата — це дві тисячі
дванадцятий, рік вашого чемпіонату. Адже гра в м'яч пішла від майянців.
— Так, це була ритуальна гра, гра-містерія. Грали двадцять гравців, по кількості богів у
пантеоні. Вони жбурляли одне одному важку каучукову кулю. Майяський Всесвіт лежить
на чотирьох кольорах: на червоному, білому, на синьому і на жовтому. Чотири стадії, дві
сторони, один всесвіт. Я маю на увазі один м'яч.
— Як прапори Євро дві тисячі дванадцять. Прапори Польщі та України.
— Так, Майє. Невідворотність на те й невідворотна, щоб ставатися. Я не задумуюсь
над тим, що буде у дві тисячі дванадцятому. Хто знає, коли наступить мій дві тисячі
дванадцятий? А коли може наступити дві тисячі дванадцятий для вас?
— Фінальний матч буде у Донецьку, — додав Матвій. — Уяви собі, Майє. Стадіон
«Донбас-арена». Прожектори. Трибуни. Ринат Ахметов. Біля нього — Чарльз Дарвін. Над