Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати.
— Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати?
— Не знаю…
Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав.
— Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко.
Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись.
— Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся!
— Ну кажи вже.
— Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі…
Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою:
— Добре, що буде, те й буде, давай признаємось.
Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись.
Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура.
— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.
— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:
Ба-ба-ах!!!
Хлопці присіли на місці з розкритими ротами.
— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.
Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.
— Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав!
— Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола.
— Го-го, "не красти"! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: "Хто це сортові дерева обносить?" Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає!
Шморгун, видно, ніяк не міг забута Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді картала його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів.
— Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко.
— Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете!
Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні.
По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів:
— Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду.
Микола з Сашком навіть не ворухнулися.
— Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож.
Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали.
Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав.
Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю.
— Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола.
— Дідусь повірить. Я його знаю…
Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся.
— Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла?
Микола і Сашко не відповідали, розгубилися від несподіванки.
Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму.
— Ну, берись котрий, витягну.
Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору.
Потім допоміг вилізти і Миколі.
— Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпірку на місце.
— На нас, — буркнули одночасно.
— І в яму повкидав він?
— Він.
— За що?
— Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили…
— Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож?
— Вас шукати.
— Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою.
Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує.
— Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола.
— Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру.
Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не вчинять такого.
Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.
Розділ одинадцятий
ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!
Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.
На одутлому, неголеному обличчі — радість:
— Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!
Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону.
— Первачок, — підморгнув батькові.— Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.
З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо:
— Ану, синку, організуй нам по цибулині,— і зиркнув на ліжко.
Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в "кожушках" або чищена.
Цього разу Сашко подав на стіл картоплю. Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею.
Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підручник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. "Візьми, — каже, — в мене їх два".
— А ти чого не їси? — спитав батько.
— Не хочу, — відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду.
— Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили, — промимрив Шморгун, набивши повен рот картоплею. — То я зараз, — простягнув руку за пляшкою.
Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся.
— Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виростеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть. — Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального.
Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили.
— Вогонь! — сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба.
— Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько.
Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові.
— Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму.
— Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа.
— Не міг би до мене в сад завернути?
— Що там у тебе?
— Забув хіба? Я тобі вже казав.
— А-а, — згадав батько і похмурнів. — Знаєш, це таке діло…
— От іще… Все буде, як по-писаному. Забереш, одвезеш, скинеш їй через тин у двір — і кришка. Дівчата вихідні, дід Артем з школярами садок закладатиме в яру. А Ольга своя людина, нікому ні мур-мур, я її знаю. Була сьогодні, літряку перваку оце принесла, казала, дасть за те цілу сулію.
— Чого ж вона сама не прийде, не візьме?
— Таж її хтось може зустріть на дорозі. А тобі машиною — раз плюнуть.
— Не хочу, Василю…
— Ну й дурень ти! Ворона налякана! — стукнув кулаком об стіл Шморгун.
Батькові стало ніяково, що його так обзивають при синові, сказав:
— Піди, Сашко, погуляй.
Сашко, захопивши з собою книжку, вийшов із хати, сів під вікном.
На що це намовляє батька сторож? "Забереш, одвезеш… дасть за те цілу сулію". Не інакше, щось хоче вкрасти у колгоспному саду і одвезти тій самогонниці — Ользі. От злодюга!
"Невже тато погодиться? — важко зітхнув. — Як упіймається, засудять…"
Підсунувся ближче до вікна, сподівався почути дальшу розмову. Батько говорив тихо, сторож бухтів, як у бочку — бу-бу-бу. Нічого не добереш.
"Ні, тато не повинен згодитися на таке".
Йому пригадався громадський суд, що судив колись Шморгуна. Людей зійшлося в клуб — не протовпишся. Дітей не пускали, але Сашко з хлопцями таки пробралися туди тихцем. Забилися в куток, стояли, слухали. Ой, як тоді картали його!.. А як він благав, щоб колгоспники простили! "Люди добрі, клянуся вам чесно жити. Тріски біля чужого двору не підніму…" І йому повірили, простили, тільки сказали заплатити гроші за все, що взяв у коморі. Тепер, бач, забув, знову потягло до крадіжки, та ще й батька намовляє, дурнем, вороною обзива.
Сашкові прикро за батька. І чого він такий? Дав би тому гадові… Так ні, водиться…
Думки Сашка перервав деренчливий Шморгунів спів, що залунав із хати:
Ой хм-е-лю ж, м-і-й хме-елю,
Хме-елю зе-елене-енький,
Де ж ти, хме-е-елю, зиму зимува-ав,
Що-о й не ро-звива-ався?
Далі до сторожевого прилучився батьків голос:
Зи-иму-ував я зи-иму,
Зи-иму-ва-ав я дру-у-угу,
Зи-иму-ував я в лузі на кали-ині
Та-а й не ро-озвива-ався!..
Щоб не чути п’яного галасу, Сашко, поклавши на одвірок книжку, прихопив у сараї лопату і подався на город. Там лишилася ще невирубана кукурудза.
Зайняв од краю рядок, люто накинувся на присохлі стебла, наче на своїх заклятих ворогів. Цюк! Цюк! Цюк!.. Зрубане кукурудзиння віялом лягало на землю, шелестіло цупким рудуватим листям.
"Це вони вип’ють дома всю горілку, — роздумував, — тоді ще поплентаються в чайну. Так завжди роблять".
Вгледів на межі горбок. Зарівняв його. Батько, повертаючись городами додому, може перечепитися і впасти.
Сонце ось-ось закотиться за гору. В його скісних променях повсюди виблискувало срібне павутиння. Бабине літо.
Вирубавши чотири рядки кукурудзи, Сашко закинув на плече лопату, попростував з городу.
Саме в цей час вийшли з хати батько і сторож. Розчервонілі, очі в обох посоловіли. Видно, самогон і справді був міцний.
— А може, підемо ще в чайну, перекинемо по чарочці,— вмовляв Шморгун. — Гроші в мене є.
— Годі… годі…— клював носом у груди батько.
— Ну, як хочеш… А я піду.
Сторож зробив кілька непевних кроків до воріт, поточився на паркан. Уперся руками в дощечки, ніби збирався перестрибнути через огорожу.
— Чорт… понаставляють…
— Давайте я виведу, — підбіг Сашко. — Додому йдіть.
Він радий був швидше здихатися Шморгуна, щоб той більше не манив батька.
— Додому? А хто за мене чарку вип’є? Може, ти? Хах-хах-хах…
— Ви й так уже п’яні. На ногах не держитесь.
— Я… я на ногах не держусь? Ану, глянь! — відштовхнувсь од паркану. Ступив двічі і, мовби його хто палицею оперезав по жижках, повалився на землю. — У-у, чорт… перечепився…
Взявся Сашко підводити — хоча б за ворота випхнути. Де там, здоровенний та важкий, як лантух п’ятипудовий з зерном. Батько не допоможе, сам ледве стоїть.
Шморгун підрачкував знову до паркану, вхопився за нього, встав. Перебираючи руками дощечки, добрався до хвіртки. Нараз щось згадав, загорлав на весь двір:
— Павле, стій! Куди ти пішов? Так, значиця, договорились?.. Та що ти там белькочеш? Кажи: приїдеш чи ні?
— П… приїду, — ледве видушив із себе батько й поплентався до хати.
"Згодився… — похолов Сашко. — Напоїв, злодюга, і таки вмовив…"
— О ой са-ад-виноград-ад, кучерява вишня, — затягнув Шморгун, але зразу ж обірвав, духу, певно, не вистачило. Гикнув, аж голова схитнулася, звернувся до Сашка, що вкрай засмучений стояв оддалік — Олежку, завтра в яр підете? Га?.. Чого мовчиш?.. На трясця він вам здався, той сад? Поки виросте, учобу покінчаєте. Поїдете в город. На вертольотах літатимете. У-у-ух!..Плю-нить тоді вам на нього з височини. Хах-хах-хах… Чи, може, тобі яблучок, грушок не хватає? То я принесу, єй-єй, принесу іще. їж, синочку, од пуза. Хах-хах-хах…
"Аби ти наївся та й не встав, паразит проклятий!.." — розлютився Сашко.
Рвонувся, щосили штурхнув п’яного од хвіртки, крикнув:
— Щоб ноги вашої більше в нас не було!
Сторож поточився й гепнувся під паркан з того боку, од вулиці. Вилаявся недобре.
Та Сашко вже не почув його лайки. Швидко защепнувши хвіртку, побіг у хату.
Батько лежав на ліжку, мов непритомний, звісивши додолу голову. Посеред кімнати валялося перекинуте відро. В хаті смерділо горілкою, цигарковим димом та цибулею.
Сашко вимочив ганчіркою воду, прибрав зі столу пляшку, склянки, недогризки цибулі і недокурки. Зняв з сонного батька піджак. Роззув.
Надворі споночіло.
Запалив світло.
По радіо передавали веселу музику. Вимкнув репродуктор, умостився з ногами на лаві.
Що ж тепер діяти? Сходити до матері, розповісти їй усе? Але чим вона зарадить? Тільки розхвилюється та й годі. Знову плакатиме… А може, до тієї самогонниці? Сказати, щоб не брала краденого. Еге, так і погодиться! Тільки наскаржиться потім батькові.
Ні, краще самого тата просити. Дуже, дуже проситиму. А якщо не слухатиметься, скажу: "Кину тебе і все. Піду до мами". Тоді він, мабуть, послухається.
Ще довго сидів, думав — прокинеться батько. Та він спав як убитий. Один раз тільки перевернувся, замурмотів, застогнав і змовк.
Сашко загасив світло і, не повечерявши, ліг на лаві.
"Вранці поговорю", — вирішив.
Батько потер заспане обличчя рукою, відкашлявся, поглянув на свої босі ноги.
— Сашко, де ботинки?
— Під лавою.
— Подай.
Сашко встав, приніс.
"О-о, сонце вже високо! Оце заснув! Міг би й тата проспати…" — подумав.
Заходився і собі взуватись, одягатися.
— Куди ти? — спитав батько.
— У нас недільник сьогодні.
— Садок закладать будете?
— Угу…
"А що, коли не піду в яр? — раптом спало на думку. — Поїду з ним до міста. Тоді, може, він не заїде до Шморгуна".
— Тату, і я хочу з вами поїздити.
— А недільник?
— Нічого, обійдеться без мене.
— Іди, куди всі йдуть.
— Візьміть, — не відступав Сашко. — Я вам не заважатиму!
— Сказав — значить, усе. І не проси. Краще ось злий мені.
Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою.
Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав.