Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.
— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.
— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.
Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.
А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…
Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.
Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Але тріщала, бідолашна, коли перелазили.
Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.
— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..
Постояли, помовчали.
— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.
— Обіцяв, то ходімо.
Розділ десятий
ЩОДЕННИК
Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни.
Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів.
Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо:
— А ще хвастаєш — "ми шостаки"!
Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця.
Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради. Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег.
Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує:
— Скільки буде сім разів по вісім?
Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять.
Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився.
Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки.
Раптом на дорогу виповзає "дракон". Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу.
Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту.
Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг.
У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він і справді почував себе хворим. Але потім роздумав.
Це ж тоді ще більшу підозру може викликати на себе. Вчителька подумає: "Ага, не прийшов, злякався, значить, це він кидав". А як побачить на уроці, то, може, й не подумає на нього.
Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу.
На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець.
Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про "дракона", і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова.
Та ось і урок Валентини Михайлівни. Вона теж нічого йому не сказала, тільки частіше поглядала на нього, і в хлопця одразу мороз пробігав поза шкірою.
Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад.
— Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо.
Спокійний тон учительки трохи заспокоїв.
"Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…"
Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув.
Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати.
— Чого ти?
— Глянь, куди це вона йде?
— Хто? Вчителька?
— Ага. Присядь, щоб не помітила.
Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції.
— Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко.
— Ні,— заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є.
— Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому?
— Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає щось…
— А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно.
— Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять.
— Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде.
— Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться.
Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції.
Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька.
Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини.
Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, до-рога-узвів, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: "Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь". Але той завжди спокійно відповідав: "Це не велика рахуба, до води ближче буде…"
Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора.
Відчинили одні, другі двері, переступили поріг.
Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю.
Привіталися.
— О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого.
Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву.
— Сідайте.
Хлопці посідали.
Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл.
— Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися!
— Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком.
— Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу…
— Ми самі принесемо, — посхоплювалися.
— Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите.
Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни.
Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці.
Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому.
Валентина Михайлівна займала невелику кімнату-боконку. Двері до неї були напіводчинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів.
— Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому.
— Де? — забігали в Миколи очі.
— На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора.
Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати.
— Що ти?! — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не…
— Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала.
Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку.
— "Щоденник", — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники!
— Ой, Миколо, облиш! Не треба!
— Ет! — махнув рукою Микола.
Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком.
— "1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…"
Микола перебігав очима по сторінках. Валентина Михайлівна писала про те, як вона пішла у відділ народної освіти і там їй запропонували вчителювати в їхньому селі, Лепехівці, далі — як сюди добиралась…
— Ага, ось і про нас є."…З саду вискочив сердитий сторож. Лаяв якихось хлопців, що крали яблука і відчахнули гілку. Я помітила — неподалік стирчить із канавки собачий хвіст. Як попрощалися із сторожем, підійшла до канави. Вони повилазили. Ох і диваки ж! Один худий і довгий, другий опецькуватий. Ну, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. Менший загнав у ногу колючку. Я витягла. За це він дав мені два яблука. А вони ж такі кислі й терпкі, що й на зуб узяти не можна. Дарма, хлопці трощили їх, ще й прицмокували. Я почала докоряти "злодіям", мовляв, погано вони роблять, що крадуть яблука в колгоспному саду. І тоді хлопці такого мені наговорили, аж страшно стало — адже доведеться таких учити й виховувати. Вони сказали, що перейшли в шостий клас. Той, вищий, певно, типовий шкільний бешкетник, на якого учні, надто хлопці, дивляться підлесливо і захоплюються всіма його витівками. Проте мені здається, він хлопець кмітливий і розумний. (В цьому місці Микола підвищив голос, як читав). Другий, Сашко, — страшенно симпатичне хлоп’я, але перебуває під цілковитим впливом…" — Микола змовк, далі читав про себе.
— Чого ти? Читай голосно, — настоював Сашко.
— Та тут нерозбірливо написано…
— Ану покажи, — ступив Сашко до столу.
— Ти стій там, дивись, — замахав на нього руками Микола. — Я сам розберу."…Він у всьому слухається…" Та це ж нецікаво, — й знову перекинув кілька аркушів. — О, ще про нас."…Черговий доповідає. Бачу: на столі скляна чорнильниця з гарною кришечкою. Знімаю її, а звідти вилітає цілий рій ос. Милі, любі мої хлопчики, які ж бо ви ще наївні та дурненькі. Хотіли, бач, налякати "вредну" вчительку. Як добре я вас знаю! Сама ж недавно з шкільної лави. А що я не призналася тоді, як вперше познайомилася з Миколою Петренком та Олександром Антонюком, то даремно…"
— Далі, далі читай, — підганяв Сашко.
— "Я певна, що це саме вони підстроїли мені таку оказію. Та нічого, вірю, колись іще будемо друзями"… Авжеж, "друзями"! Понесла, мабуть, камінець у міліцію — друг називається!.. — Микола пошукав очима по столу, не лишився він часом удома, той камінець. Ні, не видно.
— Ти в кінці почитай, там вона й про нього, мабуть, написала.
— Підожди, ось тут про маму щось… "Сьогодні була її Миколи Петренка удома. Він прив’язав до хвіртки собаку, певно, думав, що я побоюся зайти". Таку не обдуриш… "Мати в нього живе сама, чоловік загинув. її шанують у селі, працює бригадиром садово-городньої бригади. Після того як я домовилася з нею, щоб повести учнів у колгоспний сад, вийшли надвір і довго розмовляли. Хоча їй і ніколи за роботою, та все ж пообіцяла, що більше приділятиме уваги сину, якого вона дуже любить і хоче, "щоб з нього були люди". З Миколиною матір’ю у мене вже є контакт.
Важче, мабуть, буде його налагодити з батьком Антонюка. Цей п’є. Жінка кинула його саме через те. Хлоп’я бідно вдягнене, в очах у нього завжди затаєний смуток. Дивуюся, чому за такого батька не візьметься по-справжньому весь колектив, вся громадськість і не спрямують його на правильний шлях? Неодмінно зустрінуся з ним. А ще принагідно поговорю з Олександром, розпитаю, чи всі у нього є підручники, може, чимось треба допомогти. Тільки це, вважаю, слід робити так, щоб не образити хлопця, бо він, уже мала нагоду переконатися, дуже вразливий".
Сашко стояв, похнюпивши голову. Йому стало жаль себе, батька, матір, меншого братика, сестричку. На очі набігали сльози, і він ледве стримувався, щоб не розплакатися.
— Ти, Сашко, слухай ї дивись… Бабусі чомусь довго немає.
Микола перегорнув іще з десяток аркушів.
— "10 вересня, Інколи відступаю од програми.
Намагаюсь врахувати місцеві умови, поєднати вивчення ботаніки та зоології з конкретними інтересами школярів, майбутніх хліборобів, садоводів, тваринників. З радістю помічаю — багатьох учнів уже захопила моя наука. Сьогодні географ Тарас Костьович каже: "Ми на вас, Валентино Михайлівно, дуже сердимось". — "Чого?" — питаю, не завваживши в його очах лукавинок. "Як чого? Ви ж он так учнів замордували своєю ботанікою та зоологією, що вони тільки й говорять про всякі тичинки, віночки, хребці, наче в світі більше нічого й не існує. Доведеться нам сваритися". Це, звісно, він жартома сказав, а може, трохи й заздрить… Та найбільше докорів мені доводиться вислуховувати від бібліотекарки Ірини Тимофіївни. "Навіщо ви з ними панькаєтесь? — Це про бешкетливих учнів. — Не слухається який на уроці — виженіть з класу, нехай веде в школу батька чи матір. Або в учительську до директора потягніть. З ними інакше не можна. А Петренка з шостого я уже давно відправила б у трудову колонію"… Ти бачиш, Сашко, як вона виступає проти мене!
— Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала.
— Є! — вигукнув Микола. — "…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь"… Уже й "камінь!" — не стерпів неправди Микола. — Який же то "камінь", коли невеличкий камінчик. Так би й писала… "Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?.."
— Про кого це: "вони"? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були?
— Може…
— До чого ж тут я?..
— Слухай далі. "Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…"
Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку.
Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито.
— Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — важко дихаючи.
Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані.
Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.
— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…