— Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося.
— Що?.. — підняв мокру голову.
— Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду.
— Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився…
— А таке, що я з вами більше не житиму, як пріти будете і… красти.
Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.
Розділ дванадцятий
ПРИГОДА В САДУ
Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона рушила з шкільного двору.
Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках порожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, котили тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий ґрунт.
Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай.
— Іди, іди сюди! — покликав Микола.
Собака зрадів, кинувся до нього.
— О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Михайлівна, яка йшла поруч свого класу.
Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч.
— Чого ти такий? — нахилився до нього Микола.
— Який? — скинувся хлопець.
— Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж?
— Ні-ні,— заперечив Сашко, — нічого не натворив. Голова болить…
Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…
Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів.
— Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони.
— Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович.
Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.
Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок. Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил.
— Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна.
— То ще й мало, — храбрував Микола.
— Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька.
Зачувши розмову, підбіг Олег.
— Давайте, я помагатиму.
— На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш?
— Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег.
— Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов У сад?
— Спить, мабуть, і досі… А що?
— Та це я так…
А сам ураз повеселів.
"От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!"
До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.
Сіли відпочити й поїсти.
Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив:
— Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна?
Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потяглися до клунка руки школярів.
— У-у-м! Ох і солодкі, як мед!
— А пахучі!
— А соковиті!
— Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег.
— Значить, добрі яблука? — задоволено посміхнувся садівник.
— Еге ж, яблука справді смачні,— похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт?
— Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь.
— Вперше чую…
— То й не дивно, бо раніше не було такого.
— Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька.
— Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблуньці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Ги?..
Миколу і Сашка кинуло в жар.
Навіщо він ото говорить — "якісь шибеники", мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати а них, а інших застерегти, щоб не робили такого?
В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку. Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася:
— Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи та Сашка.
— Пра-а-авду! — підтвердили школярі.
— Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх.
— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…
— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.
Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:
— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.
— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…
— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?
— Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувать, а вони…
У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись.
— Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав.
— Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.
"Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…"
Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.
Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.
Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.
"Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун".
Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають?
Але невдовзі така нагода випала.
У Миколи поламалася лопата.
— Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем.
— Еге, сторож не дасть.
— Скажеш, я звелів.
Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі:
— Хочеш, бери ось мою, а я збігаю.
— Давай, — охоче погодився той.
Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.
Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, стан гмикати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика тушкана. Тупцяв па місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорну, ткнув під саму мордочку зайчаті.
— Трусь, трусь, трусь! — покликав.
Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.
Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ким шелеснула вниз.
Сашко майже не забився, лиш злякався.
"Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?"
Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.
Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.
Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половшій, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.
"Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду пе вилізу. Того разу дідусь витягав…"
Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.
Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.
Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.
Скоро в хлопця заболіли руки від кидання. Він знову вхопився за поламану тачку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.
Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч…
А розбурхана уява малювала ще страшніше.
Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.
"Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко. — Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?.."
…Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду.
"Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!.."
Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?
Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз.
— Чий це? — спитала Валентина Михайлівна.
— Сашків, — одразу впізнав Микола.
— Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза носить, а там іще щось робитиме.
— Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола.
Посміялися й знову взялися за діло.
Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: "Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?.."
— Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи. — Пішов і як у воду впав.
— Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись?
— А може, збігаєш, узнаєш?
— Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.
Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза.
— Або почекай, ось і я піду з тобою.
Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою:
— Ходімо!
Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.
Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.
— Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.
Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.
Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.
"Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці".
Заглянув у яму, так і є — тут.
— За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола.
— Це не сторож, — хрипким голосом відповів Сашко. — Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася.
— Де ж воно, те зайченя?
— Ось, — витяг з-за пазухи звірятко.
В цей час до ями підійшла вчителька.
— Валентино Михайлівно, він ненавмисне, — гукнув Микола.
— Звісно ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає,— засміялася вчителька. — Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести.
— Тичку з-під яблуні візьміть, — подав голос Сашко.
Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму.
— Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика.
Микола спіймав звірятко на льоту.
— Ох і кумедне ж… — погладила тушканчика Валентина Михайлівна. — Хвіст довгий і з китицею. Треба віддати в кабінет біології.
— Я й сам хотів, — сказав Сашко, хоч насправді в нього не виникало такої думки, і вхопився за тичку. — Тягни, Миколо!
Микола з учителькою взялися за другий кінець, смикнули добряче. І Сашко вже на волі.
— Добре, що ви мене знайшли. Думав, і ночуватиму оце тут.
— Йому скажи спасибі,— пом’яв Микола за вухо Кудлая. — Це він картуза твого приніс. На! — простягнув другові.— Та ще й привів нас сюди.
Собака, мовби й справді щось розумів, вдоволено крутив хвостом.
— Де ж лопата? — пошукав очима навколо ями Микола.
— Я ще не встиг дійти до сушарки. Зараз збігаю, візьму, — рвонувся Сашко.
— Ідіть удвох, — сказала Валентина Михайлівна. — Прихопіть кілька штук. У дівчат теж не вистачає. А я вас тут підожду.
До сушарні — недалечко. Минули кілька яблуневих рядів, смородинник. Залишалося ще перейти ділянку малинника — і все. Он вона височить, мовби якийсь казковий терем.
Раптом у "теремі" повільно відхилилися двері, і звідти виткнулася велика Шморгунова голова. Сюди верть, туди круть і, нікого не помітивши, одразу ж сховалася.
Микола здивовано зиркнув на Сашка — що б то могло значити? Сашко зблід на обличчі, опустив очі.
Через якусь хвилину із дверей знову висунулася спершу голова сторожа, далі і весь його тулуб. На спині здоровенний мішок.
Микола потягнув Сашка за густі кущі малини. Звідти стали стежити за сторожем.
Той замкнув сушарню і, озираючись на всі боки, підтюпцем потрюхикав до посадки.
— Сушки накрав, — здогадався Микола. — Давай вислідимо, куди понесе.
Він зняв зі штанів пояс, накинув Кудлаєві на шию, і хлопці обережно, щоб не виказати себе, подерлися густим колючим малинником слідом за сторожем.
Сашко плентався позаду вкрай розгублений, бо знав, куди подався Шморгун. Там, біля посадки, мабуть, чекає на нього з машиною батько. Забере і одвезе до Ольги, обміняє на самогонку. І про це знатимуть усі-усі. А найстрашніше, що Сашко зовсім безсилий відвернути це лихо.
Сторож вбіг у посадку, кинув мішок у рівчак, зверху притрусив опалим листям. Поправив на голові скособоченого картуза, сплюнув, неквапом вийшов на безлюдну дорогу.
Микола і Сашко також забігли в посадку. Затаїлися неподалік у заростях акації.
— Когось виглядає,— прошепотів Микола і посварився на Кудлая, щоб той не ліз до його пазухи, де схований тушканчик.
Сашко ствердно кивнув головою.
"Знав би ти, кого саме, — гірко подумав він. — А може, сказати, признатися? Ні, хай уже як буде, так і буде".
Дорогою, певно, хтось їде або йде, бо Шморгун знову заскочив у посадку і присів за кущем. Зовсім близько від них.
Кудлай схопився, але Микола притримав собаку і затиснув йому пащу.
Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер.
— Давай гукнемо, — прошепотів Микола.
— Не треба, підожди, — заперечив Сашко.