Службовці як хто: затикають носи хустками й сміються тихцем, інші подаються до сусідньої кімнати і там регочуться аж за животи беруться.
І таких чимало. З ними не договоришся!
Але є й інакші. Є такі, що самі підходять до членів комісії і самі домагаються розмови. Он Олекса Дегтяренко з четвертого бльоку.
— Ти откуда?
— З Полтавщини.
— З міста чи з деревні?
— З села.
— Зовуть?
— Навіщо вам? Ви кажіть, чого хочете.
— На родіну вертайся! Харашо там жити стало після війни. Родіна простить тобі всі провини, влаштуємо на працю, будеш харашо заробляти…
— Знаю я вас і вашу родіну! Десять літ у Сибіру ліс рубав, батьки з голоду померли, жінку з дітьми в тріскучий мороз з хати вигнали, тож погинули з голоду й холоду, брат по сьогодні в Казахстані …
Олекса ніби з книжки читає. Викладає все, чим душа наболіла за ті роки. Майор схоплюється, б’є кулаком об стіл і кричить:
— Довольно! Куркуль ти і буржуазний прислужник! А на родіну однаково поїдеш, по волі чи по неволі!
— А це ще буде видно! — Олекса повертається й гордовито виходить з кімнати.
Зараз же на майдані його обступають: а що питав, а що ти говорив? І за ним іде другий, третій, і кожен читає-вичитує, як на машині шиє. І всі вони кажуть: ні, не поїдемо! Большевики покликаються на друковані оповістки-заклик до повороту, розписують блага, які чекають на репатріянтів, а далі — погрожують. Але немає таких, що погодилися б вертатися.
Народу на майдані прибуває, погрози большевиків розбурхують масу.
Пізно по полудні комісія виходить з бюра. Юрба кричить і лається, кулаків у повітрі, кулаків! Відкілясь вибігають два пси, Фік і його приятель Бровко, пізнають гостей. Гаркнувши, Фік кидається до майора і хапає його зубами за ногу. В тій хвилині град цегол сиплеться на автомашини, бряжчить скло, сичать гуми…
Командант табору з трудом опановує ситуацію. Микола відтягує Фіка. Пес з неохотою відступає, в зубах ще кусок закривавленої штанини. Гучномовці закликають народ до спокою, погрожують карами за розбиті автомашини і комісарів.
Лаючись і вимахуючи руками, відступає народ. Марія поклепує Фіка по спині, таборяни хвалять її пса за хоробрість:
— Пізнав їх! Здорово дряпнув зубом большевика!
— Хай не лізе!
— А на родіну таки не поїдемо! Ані по волі, ані з примусу! — кричать люди.
Американці приглядаються цій події, і вона їх теж дечому повчає. Та як би там не було, вони вже самі бачать, що цей народ не поїде туди, куди йому наказують їхати. І що він рішений на найгірше.?
Може не зовсім ясно ви собі уявляєте життя в таборі. Хто цього не пройшов, а ще в ту пору, тому тяжко уявити в першу чергу оті потрясения і зворушення, які хитали людьми, наче вітер деревом. Інколи це був легкий вітер, а то зривався він наче буря і грозив зломити дерево.
Але ціллю моєї повісти не є опис життя людей, їхньої історії, хоч як тісно вона в’яжеться з життям Фіка. Ми зацікавлені, як же він, пес, проживав у час воєнної завірюхи, які мав пригоди і який був кінець його скитанню. Одним словом, ми зацікавлені в житті Фіка, і тому про людей довідуємось лише стільки, скільки необхідно для насвітлення нашої теми.
Треба сказати, що в таборі Фікові жилося добре. Якби він міг сам розказувати свою історію і разом з тим бути псом, він напевно відзначив би той час, як приємний. Він зовсім не турбувався репатріяціями, хібащо там когось вкусив за ногу. Він був у щасливому положенні вже тому, що не розумів людських хвилювань, не заходив до хат питатися «що чувати?» і з таким питанням не приставав до людей на таборовому майдані. Коротко: він був псом. Зрештою, може у нього були свої турботи й хвилювання?
Як би не було, його життя пливло вигідно й приємно. Жив він у коридорі, бо кімната була замала, щоб і його примістити. Там мав добре вимощену дерев’яну коробку, в якій смачно спалося, і дві миски — на харч і воду. Усе це біля дверей кімнати господарів. Таке було його житло. Як на нього, то воно було зовсім добре, може й краще, як у людей, яких тиснулося по кілька родин в одній кімнаті. До того мав господарів і доволі їсти. Як і вони, він харчувався тим, що видавали з таборової кухні. Усі таборовики знали Фіка і його історію, любили його, і кухарі не забували кинути йому чи то кістку, чи кусень м’яса. А там траплялася ще шкірка з сала, трохи консервів і що там ще. У кожному разі, в тих роках, у таборі, Фікові ніколи не бракувало харчів, і він мав час забути, що то значить голод.
Однак, про його життя не можна сказати, що пливло воно бездільно й без користи для людей і для нього самого. Як знаємо, він разом з господарями вартував, коли була небезпека нападу большевиків на табір, брав участь в обороні і навіть налякав членів репатріяційної комісії. Це такі найвизначніші події з Фікового таборового життя.
Про його будні можна сказати також, що не були вони змарновані. Отож, головним предметом його зацікавлення була стайня. Там стояли коні. Здавна Фік дружив із кіньми, а зокрема з Шпаком.
Тож на ніч часто залишався в стайні доглядати коней. Пам’ятав, як тяжко було їх відшукати, коли пропали. Підходив до одного чи другого, спинався на задні ноги і, радісно виляючи хвостом, щось ніби говорив до них. Тоді Шпак нахиляв голову, і його розумні, карі очі дивилися на пса з доброзичливістю.
Коли коні йшли пастися, Фік ішов з ними. Мабуть, теж вважав це за свій обов’язок, за службу, яку повинен віддавати людям. І робив це радо. Людина, що доглядала коней, з радістю приймала його послуги. Був з Фіка милий товариш і розумний пес, тож під його оком можна було спокійно залишити коней, а самому лягти в полі подрімати.
Мав Фік і іншого приятеля, ямника Бровка з бльоку С. Колись ми згадували, що Фік не любив псячого товариства ще з часів, коли гризся з псами за кожну гнилу кістку тієї лютої, безпритульної зими. Потім була гризня за одну чи другу сучку, бож котрий кавалір не має любовних пригод? Про них ми й не згадували, бо часи були повні небезпек, то де вже нам думати про любовні авантюри? Тим більше, що Фік не переживав великої, трагічної любови, а обмежувався малими пригодами, з яких виходив інколи з покусаними вухами чи карком. Так, це звичайна річ. Але псів-суперників не було за що, зрештою, й любити.
Треба знати, що взаємновідносини між псами досить дивні. З одного боку пес любить псяче товариство, і ви не раз бачите, як вони граються разом, помічаєте, як просто непоборно тягне вашого пса до котрогось зустрічного. З другого ж боку пес повний ненависти до псячого роду і завжди готовий до бою.
Є такі пси, що без надуми кидаються на кожного зустрічного пса і гризуться з ним не на життя, а на смерть. Якби їх люди не розбороняли, вони зажерли б один одного. Таке то псяче плем’я. Та вертаймось до Фіка.
Отож він здружився з Бровком. Той чорний ямник з жовтими латками на підборідді і над очима був надзвичайно привітний і веселий. Зустрівши Фіка, він скавулів радісно, підстрибував на своїх смішних, кривих ніжках, а його довгий червоний язик гойдався разом з головою й вухами і з нього скапувала слина — доказ, що він має апетит, як не на харчі, то на те, щоб побавитися. Тому, що ніхто не обмежував їхньої свободи, вони гасали по табору, борюкалися, гаркалися й перевертали один одного, торгали ганчірки, авантюрилися з іншими псами і вганяли за котами. Ех, життя — одна радість!
Тільки ж із таких герців Фік приходив часто замазаний болотом, і тоді мусів вислухувати дорікань від Марії. Не любив їх, бо хто любить? Марія брала шматину, витирала його і говорила:
— Ах, ти брудасе, ти смаровозе! Розволочився чисто, геть розлайдачився! Давай сюди другу лапу! Чекай, чекай, я тобі ще нагадаю ланцюжок! Ти добре його пам’ятаєш з Гогенальпу, правда? Одного дня прив’яжу пса — і буде кінець ледарюванню! Задня лапа!
Так Марія погрожувала. Але Фік не дуже її погрозами переймався. Замість того він уважав, що трохи псотливости з господинею не зашкодить, тож вертівся й старався її лизнути раз чи другий язиком. Кожен пес любить, коли до нього говорять. На людську мову він завжди відповідає виляючи хвостом, крутячи задом та підстрибуючи. До того ж уживає своєї, псячої мови. Так і робив Фіїс.
Як і давніше, Фік додержував товариства Миколі, Івасеві та Василеві.
Відпроваджував їх, першого до праці, а тих до школи, і, наче б мав годинник, виходив їх зустрічати. Івась і Василь були досконалі товариші, завжди готові до забави, як звичайно хлопці. А котрий пес не любить хлопців? Коли ви дивитесь, як вони граються, часто не завважуєте різниці, і вам здається, що то граються два пси або два хлопці. Для пса хлопець наймиліший приятель, друг, учасник ігор і витівок.
А вже найбільше любив Фік свята та неділі. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними. А ще їхали на річку ловити рибу. От була розкіш! Плавати Фік любив ще змалку, і тепер він таляпався у воді, бушував по кущах та лозах, нюхтів та порпався, з тонким гавкотом гонив за птаством. Ех, веселі дні літнього дозвілля!
І, за старою звичкою, носив Фік у зубах чи то ціпок господаря, чи Маріїну торбинку з харчами, чи Василів фотоапарат. І, як колись, люди приставали, доброзичливо всміхалися й хвалили пса. І господарям було приємно, і Фік ішов гордовито, наструнчивши хвоста, бо він був поважною особою!
Так жилося Фікові. Неначебто лихо забулося, начебто в безвісти пірнули давні й недавні суворі дні. Може й забув уже він своїх двох попередніх господарів: Дикого і Омеляна? Одного, що десь пропадав по Сибірах, і другого, що згинув під руїнами фабрики.
Зрештою, люди теж переживають утрату дорогих осіб і мусять звикати до нових обставин життя. Тож не дивуйтеся Фікові. Він же тільки пес.
Час біг, час минав. Утікачів, що жили в таборах Західньої Німеччини, Австрії, подекуди й Франції, стали називати Д. П. — переміщеними особами, з чого не раз люди робили собі жарти. Назагал стали їх усіх звати «діпісти», без огляду на те, чи вони були українці, поляки, білоруси, москалі, балти чи французи й італійці, навіть греки й болгари. Тільки ж люди тих країн, що не знали ще комунізму, повернулися на батьківщину. З музикою, прапорами, квітами. Повернулася й частина слов’ян, повернулося й багато українців, головно молодь, вихована в колгоспах, роджена вже в комуністичному устрою і насильно вивезена до Німеччини на працю. Правда, вони пізнали, що, не зважаючи на війну, людям на Заході живеться куди краще, як під большевиками, і що вся та пропаганда, якою їх большевики дурили, була брехнею. Але вони рішили вертатися додому раз їх насильно вивезли, а війна скінчилася. То ж природне: вертатися до батьків, чоловіків, жінок.
Щойно згодом довідувалися по таборах з крадькома передаваних листів, яка доля спіткала отих репатріянтів. Їх зачислили до німецьких коляборантів та ворогів батьківщини і майже поголовно вивезли на Сибір, на каторгу.
Отже, зосталися лише ті, що ніяк не хотіли їхати на «родіну», хоч вона й посилала їм часто запевнення, що житимуть «харашо» і що ними доброзичливо заопікуються. По правді, більшість з них виїхала добровільно, втекла. Коляборантами вони не були, бо й що могла робити звичайна, рядова людина в устрою, що визнавав німця за надлюдину, а решту за рабів. Працювали по селах, господарствах, по фабриках і варстатах…
Роки йшли. Зникли репатріяційні комісії і припинилась людоловля. Час від часу ще різні вище або нижче поставлені люди приїздили оглядати ніколи не бачені чудища-діпістів та намовляли їх до повороту, мовляв, немає можливости для них емігрувати. Був навіть і сам Ля Ґвардія, присадкуватий панок у чорній пелерині актора. І питався, чому не вертаються, і йому розказували про свої кривди. Зводив плечима, виходив на майдан, займав зустрічного одного чи другого, випитував те саме, бо міг би думати, що тих в бюрі намовили. Але кожна, рядова людина говорила про знущання, голод, винищування людей, про Сибір і тюрми. Зводив плечима, і німецький вітер розвівав поли чорної пелерини. А Фікові і його друзям скапувала з пащ слина: от би такого панка та за литку! Але не дозволяли.
Діпісти звикли до таборів з їхньою тіснотою, звикли до непевности. Організувалися. Таборові управи, школи, лікарні, театри й концерти, часописи й журнали, видавані на циклостилі, безліч товариств, організацій і політичних партій, як маком, засипали нашу дійсність.
І стали один одного питати, що ліпше: М. чи Б? Стали політикувати, а то й воювати. Збруч, що його присипали були спільні небезпеки, знов час від часу виринав з підземних ходів і набирав води, набирав буйности. Буйний бо народ наш і готовий завжди до свар і міжусобиць. Ще з княжих часів…
Врешті в кожному громадянстві, в кожній державі є партії, є зрізничкованість. З того постала демократія! Тож і ми стали творити державу в наших таборах. Раз, що надіялися емігрувати, переїхати в одне місце і там побудувати міста-села з питомим нам устроєм. Але також вірили в поворот. Недарма читали газети, слухали вісток, надаваних через гучномовці, і, розклавшись на траві, політикували. Ось-ось в Росії почнеться революція, ось-ось союзники посваряться і — вибухне війна. А ми тоді додому і давай творити Україну! Але таку, яку хочемо, таку, яку я хочу, а не ти!
Іноді весело бувало в таборах!
Фік і його друзі не брали участи в наших дискусіях і не готувалися до державної діяльности. Для них існувала тільки теперішність, були свої політично-бойові партії, свої партійні порахунки і своя міжнаціональна ворожнеча. Бо, наприклад, оті німецькі голодомори, пуці, міці, штуці, частенько залазили попід огорожею і витягали дбайливо позапорпувані кістки. Так, про запас. Вони певно вважали, що тут Дойчлянд і що вони мають право й на таборові кістки. Але кістки ці були екстериторіальні, вони були під опікою ІРО, і до них німецьким псами не було ніякого діла. Тож не раз приходилося показувати їм, що мрія про Ґросдойчлянд і для них пропала і що вони не надпси, а таки прості собаки, хоч і розуміють по-німецьки «ком гер! ліґен!», чого жаден порядний таборовий пес не розумів. Правда, було погане слівце «равс!» і його навчила біда наших приятелів. Але воно теж мало право там, поза табором, а не тут, де ми були повними панами, ми, діпісти.
Однак, війни за сучки велися переважно поза таборами. Туди тічкою вибігали наші хоробрі песичі і не раз верталися, вкриті всіми ознаками бонової слави, почавши від обгризених вух, а на переломаних ногах і спинах кінчаючи. Що ж, війна, і тих швабпсів треба трохи повчити. Щождо сучок, то, як і в давнину, бранки бували нагородами для переможців…
Але люди дивилися на своїх псів з журбою й похитували головами. Кожної хвилини шваби можуть їх винищити, мовляв, розносять хвороби, або й прийдеться самим їх позбутися. Було їх лише кілька, але кожен мав за собою не менше славну історію, як Фікова, і коли вже вони але сюди примандрували, то, очевидно, господарі були до них дуже прив’язані.
А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:
— Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!
Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини вертатися до власних стаєнь, хоч там і не буде консерв і хліба, масного й смачного, не буде вигідного, бездільного життя. Але дім — домом. Рідний.
СКРИНІНҐИ
Чого як чого, але цього слова Фік не розумів. Слово чуже, ніколи в собачому словнику не вживане. Почувши його перший раз, Фік почав дбайливо нюшити. Його ніздрі кривилися вліво і вправо, втягаючи повітря. Але, крім запаху звичайного пилу, кінського гною та харчів, нічого не вдавалося вловити його чуйному носові. Ах, правда, запах його господарів!
Вранці зібралася ціла сім’я, і Фік дивився на неї здивований. Не було ж свята, ні неділі, діти пішли до школи. Та й не пора була на прогулянку, бо осінь, погода дощова. Але господарі поговорили і десь пішли. Тож краще й собі податися до стайні, розвідати, які є новини.