— Фіку, до ноги! — крикнув Жук.
Пес нерадо завернувся. Жук увійшов з ним в кущі і наказав:
— Лежати! Варувати!
Пес подивився розумними очима на пана і ліг під кущем Все ж таки носом він повернувся в напрямі доріжки, якою збігав униз його господар. Час від часу він підводився і неспокійно нюшив. Зараз же, одначе, послушний наказові, лягав на своє місце.
Тим часом Жук дійшов до одного з крайніх будинків містечка і тричі свиснув. Незабаром з вікна горішнього поверху вихилилась голова якоїсь людини. За хвилину Жук говорив з нею, стоячи за рогом хати. Після короткої розмови швидким кроком подався стежкою вгору. Фік стояв на краю лісу і з помітною нетерплячкою дожидав. Жук нахилився, поплескав його по голові й сказав:
— Розумний пес! Мусимо втікати, а то згинемо.
Жук довідався від приятеля, що напередодні ввечері до містечка приїхали большевики. Бурмістр видав їм список усіх людей, що походили зі сходу, і вони забрали кілька родин і замкнули їх у підвал ратуші. Паніка огорнула всіх утікачів.
На нараді з господарем Айснером вирішили, що родина Жуків втече до лісу і сховається там у мисливській хатці. Швидко поскладали в наплечники харчі, взяли з собою коци і запасний одяг, звільнили Фіка з ланцюга і всі разом зникли в лісовій гущавині.
Десь по полудні з’явилися на узліссі три вояки, вузькою стежкою прямуючи до фарми Айснера. Вони увійшли в будинок і ламаною німецькою мовою старалися вияснити, що мають забрати родину Жуків. Але Айснер тлумачив їм, що ця родина кілька днів тому кудись вимандрувала. Говорив він тяжким баварським діялектом, і большевики могли зрозуміти тільки одне: їхні лови на цих людей безуспішні.?
Ще день і ніч біля галявини крутилися якісь підозрілі люди. На четвертий день, забравши тільки тих, кого заскочили у сні, большевики від’їхали з містечка. Щойно тоді Жуки вернулися до Айснера.
Але довго там уже вони не побули.
ДО ТАБОРУ ВТІКАЧІВ
Тепер уже скитальці зрозуміли: найбільша небезпека загрожує їм, коли живуть вони в розсипці, по господарствах чи приватках. Поодиноких виловити легше, як гурт.
Коли на оленів нападають вовки, вони збиваються в гурт і бороняться рогами й копитами, б’ючи ними кровожадних звірів. Такий мають споконвіку спосіб оборони. Людям, викиненим поза межі права, приходиться боронитися таким самим способом.
Тож їхали й ішли. До гурту! До стада!
Їхали й Жуки. І, як колись з дому, віз їхній котився по дорогах, уже гарних, німецьких дорогах.
Правда, де-не-де ще не вспіли направити того, що поруйнували бомби, але працьовитий німецький народ кинувся відбудовувати батьківщину, отже в першу чергу дороги й мости.
Віз гуркотів, коні вистукували копитами, і Микола злегка поганяв їх, розглядаючись пильно на всі сторони. Небезпека бо загрожувала звідусіль. Василько й Івась біля нього. На задньому сидженні обидві жінки, біля Марії Фік. Як колись у дорозі з дому, і тепер крутився неспокійно, стежачи за всім, що діялося довкола. Гавкав на проїжджих і прохожих, нюшив неспокійно. І, як тоді, дістав наказ лежати. І, як тоді, полежавши трохи, підривався на ноги й заглядав в очі Марії. Вона гладила його й заспокоювала, але в самої серце було тяжке і негаснучий жаль накликав на очі сльози. Минули бо вже лікарню, де лежала місяцями; біля розваленої фабрики Микола проїхав якнайшвидше, щоб не викликати страшного спомину. Але примарою встав з руїн Омелян, тримаючи донечку за руку…
На північ, на північ!
Уже змаліли гори, а віз котився далі. Поширився обрій, обабіч лежали поля, дбайливо оброблені, не зважаючи на війну. Але скільки і слов’янських рук, як оце наших мандрівників, обробляли їх, кидали в них насіння!
Їхали й їхали. На ніч приставали у господарів, звичайно оподалік від дороги та ще й докладно випитавши, чи в селі немає большевиків.
А потім їхали далі, аж поки на рівнинах Швабії не появилося місто. Проїхали центр, що обернувся на купу румовищ, і вибралися знову на широку дорогу, що вибігала в простір піль. По тій то дорозі їхали люди возами, роверами, йшли пішки. Усі з обличчями, поораними журбою, усі з убогим майном. Всі вони мандрували до великої цегельні, де примістився табір утікачів.
Жук спинив коні. Широка площа, обведена дротами, на брамі вартовий з пістолею за поясом.
Бараки розсипались по полю рядками, інші безладно стоять довкола цегельняної печі, що високим комином панує над площею. Розкопані пагорби жовтої глини обабіч.
Поміж бараками і на площі аж роїлося від народу. Різно одягненого, різно відживленого. То були українці з усіх областей просторої, плідної країни. Невже не стало хліба там для них? Невже просторі лани їхньої батьківщини відмовилися годувати господарів своїх?
А може це злочинці? Бо чому ж вони за дротами, під наглядом?
Що за злочин вони поповнили?! Що з ними зроблять завтра ті, що їх доглядають ?
Біля Миколи скупчилося декілька втікачів.
— Що робити? Якось страшно йти до цього табору…
— Самому пхатися за дроти …
— І вартовий на брамі…
— А народ наче в мішку: зашморгнеш, і можеш з ним зробити, що хочеш.
— Е, то не так легко таку масу людей примусити до чогось.
— Большевики на ноги наступають. З сусідніх господарств позабирали всіх, ми перечули та й втекли.
— Страшно самим, ніяк боронитися...
— А тут чим будеш? Маєш зброю?
— Хоч би голіруч, аби в гурті, громадою.
— Ми ж все таки люди. Не мають права нехтувати нами, як худобою.
— Про право, чоловіче, не згадуй. Бачиш, яке воно: погодились на те, щоб большевики нас забрали — і все.
— Пішли люди до табору та й ми ходімо. Ви он гляньте, скільки їх! Аж чорно, наче мурашки.
— І так нема куди далі їхати. Не маєш, брате, ані хати, ані права жити, як вільна людина. Праці німці не дадуть, врешті самим їм тепер не з медом. А їсти треба.
Втікачі підходили до дротів і радилися. І всі вони, по цей і по той бік дротів, вирішували те саме:
— Будемо боронитись! Не дамося!
Віра прокидалася в серцях зневірених. В’їздили і входили. Кінець мандрівці.
Довкола табору поля житами хвилювали, над ним стояла розіскрена синява літніх днів.
* * *
Тепер були в громаді. Великій громаді. І були бюра, де зголошувалися і де їх приділювано до бараків. Всюди рідна мова. Ставало відрадніше. Роками серед чужих, погорджувані і зневажувані. Тепер свої між своїми. Хоч і в таборах, вони готові боротися за право на вільне життя.
НОВІТНЯ СІЧ
Коли прокидалися люди в таборі — тяжко сказати. Може до сходу сонця, а може тоді, коли воно підносилося вже з-за сизого овиду й цікаво заглядало до невиданих досі людських жител. Одно певне: від сьомої години давали в кухні сніданок. Отже, треба було постояти в черзі, щоб його одержати і занести сім’ї, хто мав. Хто ж ні, сідав снідати поблизу на лавку або на траву. Було ж літо, і мило було посидіти на теплій землі.
Після сніданку Микола йшов до праці в одному з таборових бюр. Хліборобського звання він зрікся, бо й де його тепер хліборобити? Між землею, що її стільки років ці люди орали на чужині, і ними виріс табір. Коні паслися на зарослих травою цегельняних розкопах. Вони, як і їхні господарі, мали за собою далекі дороги, важкі й небезпечні переживання. Пам’ятали — якщо так можна про них сказати, і Полтавщину, і Київщину, і Чернігівщину. Коні з далекої, соняшної України, що пройшли сотні кілометрів у мандрівці на захід.
В одному з бараків відкрито амбуляторію. До неї сходилися хворі, і Стефа записувала їх до книжки, зазначала, яке кому приписано лікування.
Люди працювали в різних ділянках. Але праці не було доволі, а ще тут, в тісноті. Тож роїлися на площі, снувалися біля бараків, готовили їжу на пічках, покладених з цегол, та говорили. Говорили всі, і багато. Дехто з них уперше за кілька років почув рідну мову, але кожен у своєму житті пройшов стільки, що було воно наче прецікава книга. Відчитували її, розгортаючи перед слухачами, оту живу книгу.
Вполудне в одному з бараків дзеленчав дзвінок. То в школі починалася пополуднева перерва. Зараз же парами виходили зі школи діти. Кароока пані Наталя вела їх на обід. Ідучи, співали:
Гей на горі там женці жнуть,
Гей на горі там женці жнуть,
А попід горою, попід високою
Козаки йдуть.
Дзвеніли дитячі голоси, і рідна пісня, визволена з окови, тремтіла в повітрі, стелилася по суміжних полях, що хвилювали половіючим житом.
Василько й Івась співали теж. Перший раз вони стали ходити до рідної школи. Там, у баварському містечку, вони потрохи вчилися в німецькій школі, а потрохи вчили їх вечорами батьки. І навчили їх основного: читати й писати по-українськи. Інакше діти не знали б рідної грамоти зовсім. Було ж Івасеві несповна чотири роки, коли з батьками покинув рідний край.
Василеві було тепер дев’ять літ, і на свій вік був він кріпкий і здоровий, може завдяки життю в горах, на господарстві. Обидва хлопці носили шкіряні баварські штанята на шкіряних шлейках, прикрашених на грудях оленем, вирізьбленим з кістки. Коли було холодно, носили баварські куртки з сірого сукна, що защіпалися на ґудзики з оленячих рогів. Були справді як два господарські хлопці і ні в чому ні різнилися від своїх ровесників-німців, бо й говорили, як вони, гірським, південнонімецьким діялектом. Таких дітей було немало, і їх тепер треба було згуртувати та вчити рідного. Тож учителям було праці доволі.
Але хто думав би, що люди в таборі зажили мирним, лінивим життям, той помилявся б. Були справи, що турбували велику частину, і були такі, що журили всіх. Перша з них — приміщення. Уже виповнилися щільно всі бараки, але люди прибували щодня. Втікали від людоловів, втікали від насильної репатріяції.
Де ж мали подітися? Велику круглу цегельняну піч перегороджували хто чим мав: возами, цеглою, коцами, дошками. Влазили хильцем до тих комірок, піднісши коц, що правив за двері. І піч виглядала тепер як муравлисько. Але згодом не стало вже місця і в печі, а народ плив нестримною річкою. Таборова управа домагалася від американців, щоб табір перенесено до якогось справжнього забудовання, просторішого, щоб було де примістити людей.
Тим часом над усіма висіла тривога. По місті роз’їздили авта з червоними зірками, наближалися до табору, з авт виходили большевицькі старшини, щось говорили з американцями і знову від’їздили. Від тривожних вісток гомоніло в бараках.
Розставлені по місті стійки, як тільки появлявся ворог, повідомляли таборову управу. І тоді табір ставав на ноги в гострому поготівлі. Люди були готові боронитися хоч би й голіруч. Частина ж, що не вірила в успіх оборони, пролазила попід дротами й зникала в недалекому лісі.
Неспокійні були ночі в таборі. Стійки стояли скрізь, готові кожної хвилі піднести тривогу.
Фік із кількома псами, що знайшли тут собі пристановище, теж не дармував. Вони стежили вдень і вночі, разом з господарями обходили табір і заздалегідь повідомляли про небезпеку. Усі вони напевно знали ворога і пам’ятали зло, що його заподіяв він їхнім господарям.
Тож вартували. Вони були в кращому положенні від господарів: в разі потреби могли вжити свою зброю — зуби. Але люди в Новітній Січі стояли голіруч.
НА «РОДІНУ»
Наближалася осінь. Почали перепадати дощі, і людям стало холодно в переповнених бараках. Тож одного дня почалася нова мандрівка: вантажними автами, возами, хто чим міг, а то й міськими трамваями. Знову за місто, на його протилежний кінець, але вже до касарень, де ще недавно вишколювалися німецькі вояки. Тепер стояли пусткою ті ряди зелених мурованих будинків на просторій площі. Але й вони не змогли вмістити всього народу, тож частина мусіла влаштовуватися в стайнях та інших господарських будівлях.
Родина Жуків дістала невелику кімнатку. В більших кімнатах містилося по кілька родин чи самотніх людей, кожне відгородивши свою частину шафою, коцами, чим хто мав.
Микола та Стефа далі працювали, а Марія піклувалася домом і дітьми. Так їхнє життя набрало вигляду ніби нормального. Хлопці ходили до школи, стали завзятими пластунами. І, як колись вдома на Соколі, тепер в далекому чужому краю йшли українські юнаки й дівчатка маршовим кроком, співаючи: «Гей пластуни, гей юнаки!» Не мали вони ціпків, бо такого не було на Заході звичаю. Там, у цегельні, може й придалися б ціпки для оборони, але тут, в касарнях, вони були непотрібні.
Бо таки мали щастя люди в цьому таборі: ні разу ніякого нападу на нього не відбулося. У великому місті не відважувалися большевики чинити насильства, та й рішуча постава людей показала, що легко вони не піддалися б. Вивезення такої маси людей — це не ловля поодиноких. До того ж події в інших таборах голосним гомоном відбилися по світі. Пролилася бо кров людей, які, щоб уникнути репатріяції, кидалися з вікон будинків, вбиваючись на камінні. І не один волів сам собі заподіяти смерть гострою бритвою, як їхати на «родіну».
Постала інституція, яка заопікувалася втікачами. Спершу це була УНРА, а потім ІРО. Була ніби міжнародня, але найбільше коштів і труду поносили американці, головно в тій американській зоні Німеччини.
Отже, нашим скитальцям зажилося мирно. Вранці виїздили з табору вантажні авта з гуртами робітників, з мітлами, застромленими по кутках. Інші їхали до лісу заготовляти дерево на зиму, хто займався постачанням, хто харчуванням, транспортом, школою, лікарнею, працею по різних бюрах і товариствах, що згодом позав’язувалися.
Та як би там їм уже не жилося, непевність завтрішнього дня тяжіла над ними й далі. І питання, що з ними зроблять, хвилювало людей, і вони пильно прислухалися до новин, що їх проголошувано гучномовцем. Біля нього завжди купчився на майдані народ.
А новин завжди було доволі. З них найважливіші і найбільш тривожні були про приїзд до табору репатріяційних комісій. То вони мали вибирати зі списків «своїх громадян», то мали намовляти людей до повороту.
З раннього ранку народ роївся на площі. В розмовах, жестах, ході таборян було хвилювання й рішучість. Вимахували руками, стукали кулаком об кулак, засаджували шапку на вуха чи на потилицю рухом, повним розмаху й готовости. Так, бо знову мала приїхати репатріяційна комісія.
Давно вже позникали зі списків «східняки», до яких большевики нібито мали більше право, як до галичан. Тепер кожен був галичанином. Нашвидку ще повторювали назви міст і вулиць, і де все це є і що там хто робив. Микола мав декількох таких «перероблених», і їм пояснював. І казав те, що вже зранку голосили гучномовці: поводитися спокійно, ніякого насильства, ніякої напасливости.
Десь біля десятої заїхали до табору дві автомашини і з них вийшло кілька большевицьких старшин.
— Здраствуйтє! — гукнули до людей, що купчилися біля входу до таборової управи. Ніхто не відповів. Позирали з-під лоба.
В бюрї, розгостившися наче у себе вдома, стали викликати таборян. Та прізвища на їхньому списку не погоджувалися з прізвищами в таборовому списку, а коли й погоджувались, то такий то і такий «енко» був із Західньої України, зовсім напевно, і свідків мав на те, і папери, які хочете. Народ хитрющий і запопадливий, відомо. От кличуть Катрю Вівчаренко.
— Ти откуда, бабушка? — питає совєтський майор.
Старенька жінка стоїть, витирає носа й прикидається, що нічого не розуміє.
— Не валяй дурака! — вигукує майор. — Сконд ти?
— Та зі Станиславова, прошу пана, — видушує з себе старенька.
— Де той Станіславів?
— Та де ж би, добродію, де ж би, як не в Ґаліції.
— Що там робила?
— Работала, тяжко работала, — «бабушка» забуває своє галичанство.
— Как работала?
— В швейній артілі, товаришу.
— Як їхала до праці?
— Трамбальом, товаришу, трамбальом, дальоко було ногами йти.
— Врьош ти, бабушка, в Станіславе нєт трамвая!
— Та я неграмотна, ваше благородіє. — «Бабушка» сама доброта й щирість.