Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Марко Вовчок 3 стр.

- Не плач, ма­мо, - ка­же стар­ший син. - Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пi­ду.

- Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя! - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потiм во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вiк­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тiм вiд йо­го од­хит­ну­ла­ся, одiрвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чi, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти i знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бi­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­цi вми­ти­ся, i ко­ли вже вiн си­дiв вми­тий, роз­че­са­ний i в бi­лiй со­роч­цi, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - i усi ди­ви­ли­ся на йо­го. I во­на й усi ба­чи­ли, як вiн прив'яв i не той став, що ко­лись був.

От i ве­че­ронька на сто­лi - усi сi­ли ве­че­ря­ти й усi примiча­ли­, як вiн пот­ро­ху їсть те­пер­ки-й усiм не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був вiн доро­гий, - i хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усi очi про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та, - i з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­цi тем­но й ти­хо; в вi­ко­неч­ко скрять двi пло­ме­нис­тi зi­роч­ки iск­ряс­тi з не­ба го­лу­бо­го, i бi­лий снiг лис­нить; у ха­т­цi ду­же ти­хо й тем­но. I чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пi­дiй­шов i над ним схи­ливсь; вiн пiз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­пiт ро­зiб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся i ма­ти пи­та­ла­ся:

- Дитя моє, -пи­та­ла во­на, - чи ба­га­то там тер­пiв?

- Еге, - од­ка­зав вiн теж по­шеп­том. Дов­генько нi­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

- Мамо! Ма­мо! - ше­по­че Га­ля, та нiх­то Галi не чу­є, так уже ти­хенько ше­по­че во­на. - Ма­мо! Ма­мо! - ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

- Ох, моє ди­тя ко­ха­не! - знов, чут­но, ма­ти ше­по­че. - Ти моє без­щас­не ди­тя!

I знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

- Мамо! Ма­мо! - знов ше­по­че Га­ля, i знов Га­лi нiх­то не чує: i не ба­чить нiх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

- Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­нi, сер­денько моє! - пи­та ще ма­ти.

- Нi, ма­мо, в ме­не нi­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­нi служ­би, - про­сить стар­ший син.

- Душе ти моя, сер­це ти моє! - чується унят­но, й на­чеб сло­ва тi з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­нi, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­шi та й ос­тат­нi вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко i дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зiт­хає.

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пi, та при­мi­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був вiн зро­ду по­важ­нiй од усiх їх, пох­му­рiй - те­пер став ще по­важ­нi­ший, ще пох­мур­нi­ший. Кiлька раз пи­тавсь вiн неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кiлька раз i сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по мiс­тi, й усi ду­же бо­яли­ся, що знов вiн пi­де вiд їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, i по­троху ми­нувсь той страх i жах.

Дожили во­ни зи­му до кiн­ця й пер­шу ве­сiн­ню теп­ли­ню стрi­ли з ве­ли­кою ра­дiс­тю усi. Хат­ка спус­тi­ла на цi­лi днi, i як тiльки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очi ба­чи­ли удо­ви­них дi­тей, що гра­ли­ся та бi­га­ли, та тi­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… Вдос­вi­та у Києвi задз­во­ни­ли у дзво­ни, i на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всiх ули­цях i про­улоч­ках.

Удовинi дi­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, i чо­гось, - са­мi во­ни не зна­ли чо­го, - до­жи­да­ли со­бi вiд сього свя­та. Зiр­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рi свi­то­вої i по­бiгли усi, го­ня­чи до Днiп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки i ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, i їй же бо­гу моєму, ви­бор­нi се дев'ять хлоп­цiв сто­яло: чор­нобровi, ку­че­ря­вi, об­лич­чя, як то розс­вiт, па­ла­ють, очi, як зо­рi, ся­ють, i ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькiй та ви­ши­ва­нiй со­ро­чеч­цi, хоч у ла­та­нiй, та у си­нiй юпоч­цi, хоч у ви­но­ше­нiй, та у чер­во­нiй стрi­чеч­цi - бо­сiї нi­жеч­ки тiльки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а вiч­ки то вже й танцю­ють, а го­лiв­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усiх, що ось-ось тем­нi ку­че­рi виб'ються з-пiд чер­во­ної стрiч­ки. Га­ля смiється й по­гу­кує на бра­тiв, i бра­ти теж смi­ються до неї - най­бiльше мен­ший бра­тик, i са­ма удо­ва всмi­хається.

Перш усього поб­ра­ли­ся во­ни до церк­ви. I ве­се­ленько бу­ло йти шви­денько по до­ро­зi, ди­ви­ти­ся й по бо­ках, i упе­ред. З-за гiр, з ок­ру­ги, з-за тем­них со­сен, з-за ку­че­ря­вих ду­бiв про­би­ва­ли­ся ро­же­вi про­ме­нi усе пло­ме­нис­тіш та чер­во­нiш; ро­ся­на лу­ка усе да­лi та да­лi ви­рi­зу­ва­ла­ся при розс­вi­тi; Днi­про си­нiй шу­мiв, i лег­кий ту­ма­нець ка­чавсь по­над ним. Чу­т­­но, як змод­на б'ють у дзво­ни у мiс­тi, й вид­но, на­че ко­машня, куп­ки лю­дей по ули­цях.

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­цi, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло мiської бра­ми. На цвин­та­рi рос­ли ви­со­кi де­ре­ва, клея да бе­ре­за - з-за них тiльки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бiк, та там­ки, де всох клен один, крiзь су­хi вi­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не вi­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, i час­тин­ки си­вої, мшис­тої стiн­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь i по­да­вавсь пiд но­гою, i всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся вiд ста­ростi. Ли­ки iкон­нi якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стiн - древ­нi, стем­нi­лi, по­мерк­лi ли­ки, - то­ненькi вос­ко­вi свi­­чеч­ки жов­тенькi па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кiлька ста­реньких жi­нок мо­ли­ле­ся на ко­лiн­цях, - усi во­ни зав'яза­нi чор­ни­ми хуст­ка­ми, усi з ма­леньки­ми голiвочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дiвчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вi­и­ися до стiн­ки, пильнень­ко див­ля­чись на свi­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бi­доньку; пiп, бi­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зiт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гi бра­ти вга­му­ва­ли­ся, i Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увiй­шов­ши, впа­ла на ко­лiн­ця, так увесь час i зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Дiт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися iз со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бi мо­ли­ти­ся, на­че об чiмсь бла­га­ючи, тiльки са­мi во­ни не зна­ян, об чiм. Серде­нятко якось вха­ло­ся, мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни нi про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бi свi­ту та ве­се­ленької ра­дос­тi, та ле­генької втi­хи.

От вже по служ­бi й вий­шли во­ни з цер­ков­цi знов на свiт бо­жий. Со­неч­ко вже зiй­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­цi й з де­рева i за­би­ра­ло­ся в усi ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очi. Уди­ца зiтх­ну­ла, не­мов покн­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на дi­ток, а у дi­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дiя на щось хо­ро­ше.

Двi ста­ренькiї жiн­ки си­дi­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, i слов­це "ярма­рок" по­па­ло в уха дi­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­нi! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи, - лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дiтки iзг­ля­ну­ли­ся й всмiх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не дур­но ж ми й до­жи­да­ли чо­гось!

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дiм, ма­моч­ко, ой, хо­дiм, сер­деч­ко, хут­чiй у яр­ма­рок!

- Ходiм, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дiм, ма­мо, у яр­ма­рок, - почал­и про­си­ти­ся усi си­ни.

- Ходiмте, хо­дiм­те, мої го­луб'ята, - ка­же удо­ва.

Та й пiш­ли усi в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­те гра­ло­ся у не­бi, вiт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зi, i шу­мiв у мiських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив уди­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пi­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­мiж ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­вi аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся вiд па­ри очей грiз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не вiн, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, рiз­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квiт­ки, ко­шики, сi­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вiрьовки, дьоготь, яго­ди, вi­ники - усе дви­жить, мi­шається, ми­го­тить, зни­кає i знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по вiт­ру стрiч­ки дi­во­чi рiз­ноц­вiт­нi, квiт­час­тi, бi­лi на­мiт­ки жi­но­чi, си­вi та чор­нi шап­ки ко­зацькi, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сi­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сiв те­бе глу­шить, а слiв та ви­гу­кiв те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них дi­тей очi роз­бiг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся вiд втi­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти га­разд, чи то вiд пе­ре­ля­ку, чи то вiд ра­достi. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гiм кiн­цi мiс­та, де яр­ма­рок став.

Тут уже Га­ля за­ту­ли­ти аж му­си­ла вiч­ки на який час, та й бра­ти теж не зна­ли, де му­си­ли ди­ви­ти­ся на­пе­ред, i на­вiть стар­ший брат був спер­шу пов­ра­зивсь. Тут во­ро­хи солод­ких пря­ни­кiв - ме­до­ви­кiв, в'язки буб­ли­кiв, го­ра й гру­да орi­хiв, су­хих гру­шок ку­пи й ку­чi сластьон… От-от чо­бо­ти з чер­во­ним за­ко­том, - та­кi са­мi чо­бо­ти, як-як тре­ба! От i со­пiл­ка, що дав­ненько вже та­кої ба­жа­ло­ся! От сму­ше­ва шап­ка, - кра­ще вже цiєї шап­ки й шу­ка­ти не­ма чо­го! От си­ва шап­ка ще луч­ча вiд чор­ної.

- Мамо! ма­мо! - же­бо­нi­ла Га­ля, - ку­пи ме­нi, ох, ку­пи ме­нi ху­тенько то­го ве­ли­ко­го ме­до­ви­ка. Ох, я хо­чу то­го медови­ка­ ду­же! Ох, ма­мо, ку­пи ме­нi ота­ку хуст­ку! Ох, от цю! Цю! Цю ря­беньку, слав­неньку! Або цю чер­во­неньку! Он те на­мисто ме­нi! Ох, на­мис­то ме­нi!

I ма­ленька пу­чеч­ка Га­ли­на по­ка­зу­ва­ла ту­дою й сю­дою, ку­дою оч­ки ома­не­нi обер­та­ли­ся, та усе бiльш та бiльш Га­ля оха­ла й го­лос­нiш про­ха­ла й не чу­ла, як ма­ти ти­хенько до неї про­мов­ля­ла:

- Нема за що, Га­лю, не­ма за що ку­пу­ва­ти, ди­ти­но! Мен­ший син теж по­чав про­ха­ти: "Ма­мо! Ку­пи ме­нi шап­ку!" I дру­гi бра­ти теж про­сять: "Ма­мо, чо­бо­ти ку­пи! Ма­мо, свит­ку ку­пи!" Хто чер­во­но­го по­яса про­хає, а хто кра­по­во­го поя­са хо­че; той по­ка­зує на сластьони, а той тяг­не ту­ди, де цi­ла ку­па дi­тей ос­ту­пи­ла пе­ре­куп­ку, що спро­дує дуд­нi та сопiлк­и, де са­ма пе­ре­куп­ка, по­важ­на мо­ло­ди­ця у зе­ле­но­му очiп­ку ши­то­му, грає на ду­дi по­важ­но, а що вже хлоп­цi усi, то на­ду­ли що­ки як­мо­га й як­мо­га на­пи­лю­ють на уся­кий го­лос, - писк i скиг…

- Не мо­жу! Не мо­жу! - ка­же удо­ва усiм дiт­кам потихесень­ку.­ - Не­ма за що, дiт­ки! Не­ма…

Сини змовк­ли i ра­зом спи­ни­ли­ся й по­ди­ви­ли­ся на ма­тiр i на стар­шо­го бра­та.

У неньки об­лич­чя на­чеб по­кор­чу­ва­ло­ся й ус­та на­че тру­сяться тро­хи, як во­на ви­мов­ля: "Не мо­жу, не­ма!" i пог­ля­да на їх на усiх жа­лiб­ненько. Стар­ший брат стоїть i вто­пив очi в зем­лю по своєму зви­чаю, - та­кий са­мий вiн те­пер, як то­дi, ко­ли, виг­на­ний, по­вер­нувсь вiд ха­зяїна, - так са­мо ли­це збi­лi­ло, так са­мо ус­та стис­ну­ли­ся. Си­ни бiльш уже нi­чо­го не про­ха­ли й як ста­ли, то так i сто­яли, мовч­ки див­ля­чись ок­ру­ги.

Галя ще, мо­же, двi­чi пок­рик­ну­ла та ох­ну­ла, та, мо­же, кi­лька раз пе­ре­пи­та­ла: "Чо­му? Чо­му не­ма?", ко­ли спи­нив її ме­н­ший брат.

- Галю! Го­дi про­ха­ти! - ка­же по­шеп­том. Га­ля свої оч­ки ро­з­па­ле­нi впи­ла у мен­шо­го бра­та й пос­пи­та­ла:

- Чому?

- Не про­си, Га­лю, - знов ка­же мен­ший брат, - не­ма за що ку­пу­ва­ти - тiльки тур­буєш.

Галя втих­ла i знов бу­ла стре­пе­ну­ла­ся i ски­ну­ла на усiх очи­ма й знов втих­ла.

- Не про­си вже, Га­лоч­ко! - знов го­во­рить мен­ший брат.

- Я хо­чу, - ше­по­че Га­ля на од­вiт, ни­зенько схи­лив­ши го­лiв­ку.

- Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя пiд­нес­ла го­лi­воньку - у, якi ж блис­ка­ли в очи­цях двi сльози ду­жi! По­ди­ви­ла­ся на всiх своїх i ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: "Ой, я хо­чу!" - i се в ос­тат­нiй раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там i дру­гу, а там i обид­вi ра­зом, i все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся тi двi сльози ду­жi ми­мо­во­лi з оче­ня­ток.

Усi во­ни дов­генько сто­яли мiж ку­па­ми i згра­ями, що дви­гали, го­мо­нi­ли й ря­бi­ли, - сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток i на­че упер­ше по­чу­ли на со­бi ла­танi со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вiсть, нед­бай­ли­вiсть i ве­се­лiсть i на­че уперш пiз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лiв­цi; то знов по­си­ла­ла ближ­че пi­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

- Мамо, - ка­же стар­ший син, - хо­дiм до­до­му! I всi дi­ти по­чали про­ха­ти­ся: "Ма­мо, хо­дiм-бо до­до­му!"

Галя тiльки мiц­нiш та мiц­нiш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькiї.

- Додому? До­до­му? - пе­ре­пи­та­ла ма­ти. - Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­нi? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

- Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже, - ка­жуть в один го­лос си­ни.

- Додому? То хо­дiм до­до­му, пташ­ки мої! - ви­мо­ви­ла вдо­ва i лед­ве що ви­мо­ви­ла, - то до­до­му хо­дiм­те, мої дi­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­нi ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми, як уже на ру­ках бу­ла у неньки, та­кеньки мiц­ненько об­хо­пи­ла її за шию й схо­вала ли­ченько на пле­чi.

I пiш­ли во­ни усi до­до­му.

Купи лю­дей усе рiд­ша­ли; що да­лi во­ни йшли, - усе унят­нiш вiд­рiз­нявсь го­лос вiд го­ло­су, гук вiд по­гу­ку - усе бу­ло вiльнiш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось i кi­нець мiс­ту, - i вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, i плес­ка­ючо­го Днiп­ра синього, й за Днiп­ром го­ри: близькiї - одна над од­ною зе­ленiш, да­ле­кiї - од­на над од­ною си­нiш.

- Кажiть, дi­точ­ки, чо­му та­кi мов не­ве­се­лiї ви? - промови­ла­ удо­ва. - Пож­дiть, мої лю­бенькi, от бог дасть… - i не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дiю стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

- Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гi? - про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом. - Ох, бо­же мiй, бо­же ти мiй ми­ло­серд­ний!

I знов усi мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­нiш плес­кавсь та ко­лисавсь Днiп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лi знiмали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! I та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­нi­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на тi ви­со­кi та да­ле­кi го­ри i думал­и со­бi, що там за ти­ми ви­со­ки­ми i да­ле­ки­ми го­ра­ми, - що там?