У цілковитій тиші Андибер витяг із пакунка щось несамовито яскраве, оксамитове і східне і накинув це "щось" на плечі шефа. Німа сцена тривала. Шеф стояв у халаті турецького паші. Шефова свита була шокована зухвальством і несмаком Андиберової витівки. Однак наступної миті стався ще один стрес. Замість того, щоб, сухо подякувавши, з огидою скинути халат, шеф засяяв і, пропливши лебедем по кабінету, оглянувши себе в дзеркало, сказав хриплуватим від хвилювання голосом: "Про таку річ я мріяв усе свідоме життя..."
Німа сцена все ще тривала. У мізках підлеглих відбувався глибокий аналітичний процес. Андибер прийнятий до свити. На правах фаворита.
Зі словами "Вйо, бо дощ!'", які на устах у шефа звучали, як одне слово, забаву було продовжено. Усім стало дуже легко і до непристойності весело. Шеф у своєму новому і вже улюбленому халаті танцював, розмахуючи декоративною булавою з гострими шипами. Це була легендарна булава. Марго (хоча насправді це начебто була не Марго), перший раз запримітивши її у шефа, взяла в руки і. замислено поглядаючи то на гострі шипи, то на шефову лисинку, запитала цілком серйозно: "Шефе, а якщо я цією булавою з усієї сили вперіщу нас по маківці, чи довго після того ми будемо віддирати від тих шипів шматочки мозку-з кров'ю?'' Після цього Свєточка, закриваючи рот руками, вибігла до туалету, а шеф довго відкашлювався.
Отже, шеф виконував танець з булавою. Свєточка виконувала танець живота, правда, без живота. Марго сиділа за роялем, імпровізуючи на східні теми. Леська, тримаючи в зубах цигарку, грала в дартц, причому мішенню для неї була політична карта колишнього Радянського Союзу. Андибер, який, як з'ясувалося, мав шалене чуття ритму, виконував партію на африканських барабанах, подарованих шефові на День незалежності люблячим колективом. І навіть Сидоренко, абсолютно позбавлений чуття гумору і свободи духу, дуже гармонійно підвивав своєю тенорною мелізматикою, створюючи чудовий східний колорит. Звичайно, лише в такій ідіотській атмосфері могла виникнути цілком ідіотська ідея спуститися в підвал приміщення офісу, в якому, як було запевнено, є двері, що ведуть до підземелля, де в історичні часи переховувалися козаки. (Пізніше ніхто не згадає, чиєю була та навіжена ідея, хоча всі підозрювали в цьому шефа, який розповідав колись про те, як він у дитинстві, перебуваючи на канікулах у бабусі на Полтавщині, лазив козацькими підземними ходами, видлубаними в схилах численних ярів).
Двері до підземелля відкрилися напрочуд легко.
Очі призвичаювалися до нового простору. Вуха призвичаювалися до тиші. Ніс призвичаювався до нових запахів.
Попереду справді був хід, висотою в зріст людини, шириною, оптимальною, щоб дві людини розминулися. Правда, не з бюстом Марго.
- Ой, де ми? - проскиглила Свєточка.
- На тому світі, - спокійно відповіла Марго. Свєточка істерично розреготалася. Решта замислилася і взяла на карб, А всі разом жовтенятською вервечкою рушили вперед.
Спершу все видавалося забавою: у печері дивно змінилися всі голоси, тож компанія деякий час гралася новими звуками: перегукувалася, пережартовувалася. Переповіли всі можливі страшилки п анекдоти. Попереду йшов шеф з ліхтариком, позаду Андибер без ліхтарика. Група товаришів вдавала із себе юних слідопитів.
Чомусь ніхто не замислився над метою походу. Ніхто. А треба було б. Оскільки через певний час промінчик шефового ліхтарика намацав якусь та глибину в стіні. Народ скупчився навколо неї, і раптом світло впало на обличчя замурованої в стіні людини.
Лише секунди вистачило для того, щоб народ наклав у штани. Інстинкт самозбереження кинув усіх назад. Природно, у вузькому проході утворилася "затичка"1. Переляканий шеф, який був найближче до жахливого місця, трактором випхав той корок уперед. Усі кинулися бігти в протилежний бік майже навпомацки. І тут виявилося, що тунель не був поодиноким. Несподівано з "я клялися якісь відгалуження, розгалуження, глухі кути. Групка екскурсантів, наступаючи одне одному на п'яти, штовхаючись, намагаючись перегнати одне одного, щоб не бути позаду, вириваючи з рук одне у одного ліхтарика, тикалася в стіни, в якісь закутки, бігла, падала одне на одного, лаялася, кричала, плакала. Однак печера не закінчувалася. Марго, випадково опинившись попереду, коли компанія забилася в черговий глухий кут, масою свого бюсту зупинила оскаженілий натовп і гаркнула: "Стоп!" Усі спинилися. Однак дослухаючись до жахливого калатання серця, вона більше ні на що не спромоглася.
- Візьмімо себе в руки! - тремтячим голосом підхопив ініціативу шеф.
Це вдалося не всім. Свєточка безсило опустилася на землю і тихо завила.
- Ми заблукали, - процідила крізь зуби Леська.
- Без тебе знаємо! - заверещала Свєтка.
- Тихо-тихо! - цитьнула Марго. - Тут не можна галасувати!
- Чого?
- Не знаю... Я так думаю... Ми ж на тому світі!..
- Мамочко! - заридала Свєта.
- Що робити, що робити? - вголос розмірковував шеф.
- Мені страшно... - продовжувала підвивати Свєточка.
Та тихо ти! - всі гуртом гримнули на неї.
- Що робити, що робити... - бубонів шеф і раптом загорлав: - Андибере!
- Я тут!
- Андибере, скажи що-небудь!
- Я десь читав, що коли козаки потрапляли у безвихідь, то починали сповідуватися у гріхах... А ще жертвували тим. хто мав найбільший гріх.
- Що за маразм! - заверещала Свєточка. Та тихо ти! - знову всі цитьнули на неї.
- Що ж, - сказав шеф. - Згадуйте свої гріхи! Цікаво, через кого ми тут гинемо?
Усі покірно присіли і почали перебирати в пам'яті свою брудну білизну.
- Пишіть на стіні! - скомандував шеф. І написав розмашистим почерком одну фразу.
Марго вийняла шпильку з волосся і стала виколупувати свої гріхи.
Леська писала ключем від офісу, Сидоренко нігтем мізинця, який, певно, саме для цього викохував кілька місяців. Андибер теж писав, правда, невідомо чим. Наче полегшало.
- Уперід! - дав команду шеф. І всі рушили. Ішли цілу вічність. Спинялися. Знову йшли.
- Цікаво, довго ще? - поцікавилася Леська.
- А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га? - прощебетала Свєточка.
- Ви що, ще не зрозуміли? - похмуро втрутилася Марго. - Тут немає часу.
- Як це?
- Ми в безчассі...
- Марго! -- гаркнув шеф. - І без тебе моторошно! Андибере!
У відповідь мовчанка.
- Андибере!- всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.
- Мамочко, - заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.
- Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, - зробив висновок шеф.
Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.
- Не загубили, а принесли в жертву, - зіронізувала Марго.
- Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: - Ну що. здається, нашим мукам кінець!
- До речі, - сказала Марго, - я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар - Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним -- найгрішнішим -- місцем Андибера...
Публіка злорадно захихотіла.
- Уперід! - пролунав голос шефа.- Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.
- А що, Андибера шукати не будемо? - невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.
Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:
- Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...
Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.
Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.
- Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся! - менторським гоном сказала вона.
Усі посилено стали перебирати в пам'яті всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.
Трохи заспокоївшись, усі вирішили йти далі. Шеф скомандував:
- Шикуймося! Я - попереду, Сидоренко позаду... А де Сидоренко?
- Си-до-ре-нко, го-о! - жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.
Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла І зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звук)7 з пельки.
Одна Леська не здригнулася:
- А тепер мені цікаво, що Сидоренко написав на стіні!
Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.
- Досить! - гримнув шеф. - Ходімо!
- Ну, а хто ж усе-таки йтиме позаду? - поцікавилася Леська. - Може, ви, шефе?
Той на мить замислився:
- Мабуть, таки доведеться мені...
- Я проти! - заверещала Свєточка. - Ми - одні баби - всі згинемо!
Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, - зауважила Марго.
- А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!
- Е ні, в мене троє дітей...
- Ось бачиш: а казала за гріхи!
- Гаразд, Марго, я піду, -- похмуро сказала Леська.
Давай руку, запропонувала компроміс Марго.
На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Йшли довго, дуже довго. Світло ліхтарика слабло. Прохід звужувався і звужувався. Тіло не відчувалося. Воно паче й не належало їм. Його взагалі ніколи не було. І Інше ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.
- Стоп! - сказав дух шефа. - Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.
Інші "духи" покірно спинилися і покірно по-І линули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: "Козак Хведір Полохливець, що втік з поля пою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду". Духи мовчазно озирали все це.
Порушив тишу Лесьчин дух.
- Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.
Так, значить, він один, - промовив дух шефа. - Тобто одна. Голова одна. А це значить.... - і тут він раптово замовк.
- ...що ми ходимо кругами, - закінчила фразу Марго, тобто її дух.
Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи великими нігтями.
- Заспокойте її! - відбиваючись від неї, загорлав той.
Невідомо, скільки це б продовжувалося, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:
- Вихід там! Спаралізований народ завмер.
- Там, - повторив Хведір і повів очима в той! бік, від якого народ увесь час тікав.
Усі тихо встали і рушили до порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.
Дякую, Хведоре, сказала вона, йдучи останньою.
- Нема за що, вельможна пані! - відмовила голова.
Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що миготіло попереду, нестримно манило її вперед.
Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.
З Марго не раз таке було вві сні: наче їй сліпить очі сонце, і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаїлися, і вона побачила себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підняла голову, оглянула звисока всіх, і ті, мов по команді, впали ниць до землі, шепочучи "Вельможна пані!". Десь недалеко лунав знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.
До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.
- Де та дівка простоволоса?- спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.
- Біля стовпа з ланцями для біснуватих, - покірно відмовила матінка.
Звільніть її, матінко Ісидоро, - - наказала Марго, із жахом упізнаючи в обличчі ігумені Сидоренкові риси.
- В ній оселився нечистий! - спробувала опиратися матінка.
"Хотяй бити мудрь вь вЪцЬ семь – урод буди!" - сказала Марго.
- Вона не юродива, вона біснувата! - наполягала на своєму та.
- Я сказала, звільніть її зараз же! І приведіть сюди!
- Слухаюсь. Ваша величносте! Привели "біснувату".
- Що ти скажеш мені, божа людино? - спитала Марго.
Юродива закотила очі під лоба і заголосила::
- Світ поділений навпіл - на жіночий і чоловічий... Тебе хоче поглинути чоловічий світ! Ось він поряд... Ти житимеш у блуді з боговідступником і характерником.
Марго замислилася. Не те, щоб її налякали ці слова. Просто вона не чекала такого від Свєтки. Сократ та й годі.
Однак натовп зрозумів її мовчанку по-своєму:
- Свят! Свят! Цур тобі, біснувата! Прикуйте її до стовпа ланцями!
Марго ще раз здивувалася. Натовп складався із самих жінок. Оце він і був - жіночий світ?..
Поки вона розмірковувала, Свєтку знову прикували до стовпа, і вона то реготала, то плювалася, то вила, то гавкала, то скімлила...
Марго не знала, як себе гримати в цій ситуації. Зате "вельможна пані", здається, знала. Вона вилізла на .щось подібне до трибуни і гучним грудним голосом звернулася до натовпу:
- Сестри! - (Ого! - трошки злякалася Марго). І натовп заревів.
Марго підняла правицю, і натовп стих.
- Доки над нами знущатиметься це мавпяче чоловіче плем'я, що прозиває себе пихатим іменем "державні мужі"? Хто вони є? Плем'я недолугих, слабкодухих істот, які об "єдналися між собою від свого безсилля. Безсилля перед жінкою, перед її здатністю творити життя. Вони не здатні народжувати. Вони не здатні творити життя. Вони безсилі перед життям. Перед справжнім. Перед вічним. Перед природним. І вони витворили собі свій світ -несправжній, тимчасовий, штучний. Вони самі жинуть у цьому світі і хочуть примусити нас жити у тому штучному, несправжньому, тимчасовому світі. Вони бояться законів природи, і вони витворили гної, чоловічі, закони несправжні, тимчасові, штучні. Доки вони забиратимуть у нас синів, перетворюючи їх на собі подібних? Вони забирають наших хлопчиків, примушують їх проходити вигадані ними самими ініціації, після яких наші хлопчики стають чужими, перетворюються на таких самих слабких, беззахисних перед природним, справжнім, вічним. Вони витворили собі іграшку - державу і граються в неї, як діти у пісочниці. Так само, як дитина думає, що вона будує будинок, вони по-дитячому думають, що вони вершать історію. Вони творять насилля, щоб не почуватися безсилими. Сестри! Не дамо їм наших синів! Виховаймо наших синів у природі, в мирі. Навчімо наших синів істинному, вічному, справжньому!
Марго перебувала в екстазі. Натовп теж. Вони прекрасно розуміли одне одного. З півслова. З пів-придиху. Видно по всьому, що вона для цієї аудиторії виступає не вперше. Марго в цьому переконалася, коли розпочала своєрідну словесну гру з народом: вона стала карбувати фрази чітким голосом а натовп повторював за нею:
- Аз єсмь жінка, він єсть чоловік.
- ... єсть чоловік.
- Аз єсмь життя, він єсть животіння. ... животіння.
- Аз єсмь природа, він єсть штучність.
... штучність.
- Аз єсмь сила, він єсть безсилля.
- ...безсилля.
Аз єсмь вічність, він єсть тлінність.
- .... тлінність.
- Аз єсмь земля. Він єсть пустеля.
- ... пустеля.
- Аз єсмь мир, він єсть війна. ... війна.
- Аз єсмь істина, він єсть хибність. ... хибність.
- Аз єсмь суть, він є... - Марго запнулася, бо не знайшла підходящого слова.- Бляха муха! - тихенько вилаялася вона.
Натовп без тіні вагання автоматично повторив:
- Бляха муха!
їй стало не по собі, вона хотіла була вибачитися, але потім зрозуміла, що все одно ніхто нічого не зрозумів. Усі сприйняли останню фразу як тайне ритуальне слово.
Вона перевела дух. Мабуть, досить.
Зненацька в натовпі почався рух.
- Караван! Караван!