- Слухай. Марго! Задовбала ти мене своїми Печерами!
Я задовбала? Та це ви нас усіх задовбали ними! Хай там у вас ностальгія за дитинством, а при чому тут ми?
- Ніякої ностальгії в мене немає! Це ви мене потягли в підвал!
Тут уже обурилися всі. І відразу ж пересваришся. Один Андибер сидів мовчки і посміхався.
- Подивіться на нього, - заверещала Свггка. показуючи довгим нігтем на нього. - Це він... Їй-бо, він - нечистий...
- Так, на Воланда змахує... - погодилася Лесика.
Андибер продовжував лукаво всміхатися.
- А до речі, куди ти зник, Андибере? - поцікавився шеф.
- А я нікуди не зникав. І нікуди не ходив! -спокійно промовив той.
-: От падло, - сказала Свєтка. - Брехло, та й годі.
Він не образився, а продовжував посміхатися, склавши на грудях руки.
- Сидоренко, - пішла на компроміс Марю. А ти де подівся після викарбовування гріхів?
- Заблудився я, - непевно сказав він.
- А як виблудив? - допитувалася далі Марю.
- Якось Бог дав, - промовив він зовсім не характерним жаргоном, проте цілком логічним для матінки Ісидори.
Усіх пройняла блискавкою одна думка, і вони вперіщили свої очиська на Сидоренка, намагаючись роздивитися в нього під сорочкою природні округлості. Той зрозумів, про що всі подумали, махав руками:
- Не жінка я, не жінка, дивіться ось... - розстебнув він сорочку. Всі наче повірили, однак він знову пробурмотів типову фразу матінки Ісидори:
- Хай Бог милує...
Кожного охопило неймовірне хвилювання. Марю настільки перейнялася спогадами, що, звертаючись до шефа, обмовилася:
- Ахме... тобто шефе... — і зніяковіла від своїх слів.
Але шеф підіграв Марго:
- Я знаю, як догодити вельможній пані! -- з турецьким акцентом проспівав він і вказав очима ІІ;І Анди бера.
Публіка заревіла від задоволення. Андибер сміявся, однак у гру не вступав. Тільки Ясська почувала себе розгубленою.
- Слухай, Лесько. а ти взагалі вийшла з печери. Щось тебе на свіжому повітрі не було...
- Я. мабуть, опинилася в іншому часі. Пам'ятаю. що я ходила з якимись старими геодезичними інструментами і щось вимірювала в тих печерах. А ці мене зверталися «пане Дебоскет».
- Як-як? - розреготалися всі.
- Дебоскет.
Хто це такий?..
Це військовий інженер-підполковник. генерал-аншеф, який виконував протизсувні роботи на дніпровських схилах і в печерах Лаври Київської в середині XVIII ст., - пояснила Леська. - Я вже весь Словник Ефрона і Брокґауза виштудіювала.
- Так, - сказав шеф. - То що ж це таке відбувається? Друга реальність? Паралельний простір?Паралельність часу?
- Це наші минулі життя. -- розмірковувала вголос Леська. - Як дивно, що ви всі опинилися разом, а я окремо.
- Ні. - сказала Марго, - судячи з того, де ми були, то це скидається не на історичні часи, а на ірреальність.
Це масова галюцинація. констатувала
С вогка, якій ніяк не хотілося, щоб це було хай навіть позачасовою, але реальністю.
- А ти помовч, - дещо загрубо сказав Сидоренко і злякався своїх слів.
- Садюга! - прошепотіла та.
- Слухай, Свєтко, ти мені тоді сказала, що буду жити у блуді з невірним і характерником, що таке характерник?
- От, село! - засміявся шеф. - Це ж так називали козаків за те, що вони начебто не силою воювали. а чарами.
Правда. Андибере? - пішла Марго в атаку на Андибера.
- Правда, - просто і легко сказав він.
- Слухай. Андибере, а хто ти такий взагалі? сказав шеф.
- Характерник,- просто і легко відповів він. І всі просто і легко повірили йому.
- Ну що, народе, підемо на екскурсію в печеру ще раз? - запропонував шеф.
- Я - пас, - заопиралася Свєтка.- Мені досі від ланцюгів руки болять.
І я не піду, - озвалася Леська. - Вам усім гам весело разом! А мені що, нема чого робити, тільки укріплювати печери.
- Щось мене теж не тягне... - промимрив Сидоренко.
Та ти що. Сидоренку, в тебе вдома жона-мегера, пекло, а ти не хочеш пожити в іншому часі? - оптимістично промовив шеф. - А я іду! Марго уперід!
- Стоп-стоп."- завагалася та. - Треба когось із гобою взяти. Самим якось моторошно.
- Покличмо двірника Васю. - весело запропонував шеф і викликав того по селектору.
Двірник Вася, за сумісництвом водій, за сумісництвом столяр і за сумісництвом слюсар-сантехник, був дуже питущий і водночас дуже акуратний чоловік. Він стояв на дверях, мнучи кашкета у великих порепаних руках, і по-собачому віддано дивився на шефа.
- Васю, -- серйозним тоном сказав шеф. - Там у підвалі є металеві двері. Так нам треба туди зазирнути.
- Без проблем, шефе. - сказав він. - Але там нічого нема.
- Як не, нічого нема? - всі здивувалися.
- Ну, колись там був якийсь прохід чи бомбосховище, але його після війни замурували.
Ти впевнений?
Так, шефе. Не вірите - ходімо разом. Ніхто не вірив. Точніше, ніхто не хотів вірити в колективну галюцинацію. Всім хотілося ірреальності, потойбічності, тайни. Однак побачивши за; знайомими металевими дверима замуровану стіну, вони зазнали найгіркіших хвилин свого життя.
Ніхто б ніколи не здогадався, що може зробити одна замурована стіна з колективом однієї установи. Керівний склад пережив колективний стрес, з якого перейшов у колективну депресію, яку кожен переживав по-своєму. Свєточка обрізала нігті і "зірвалася з цепу1*. Шеф утратив сексуальний потяг і почуття гумору. Леська замкнулася 1, здасться] стала щовечора приймати стограм. Сидоренко сів на якусь дику дієту, щоб очистити своє тіло від шлаків, і зненацька став ревним християнином. Марго поміняла енергетичну полюсність: якщо раніше в неї все горіло в руках і мізках, то тепер вона стала лінива і фригідна.
Один Андибер. здавалося, не змінився. Він /кпи своїм дивним життям: гасав на величезній швидкості на своїй "антилопі гну", слухав у навушники Вівальді і Моцарта, роздивлявся старого граба і вікна свого офісу, ніколи не розмовляв по телефону з членами своєї сім'ї. А як він харчувався! В обідню перерву він клав на велику тарілку три креветки і три листочки салату, скроплював усе це кількома крапельками лимонного соку. Причому, видушуючи лимона, він рахував крапельки: раз. два, три. чотири. Ні краплі більше, ні краплі менше. Або їв гарячий рис дерев'яними паличками. Або повільно підрізав тонсесеньку, аж прозору смужечку сиру, довго роздивлявся її на світло, а потім клав у рога. Меню було щораз іншим. Марго здавалося, що воно не мало ніякого значення. Мав значення лише сам процес приготування і вживання їжі. це театральне дійство, яке по ідеї повинно було б вивести Марго із себе і позбавити її апетиту.
Проте вона на все це не реагувала. Вона взагалі ні на що не реагувала, оскільки перебувала в депресії. В неї відібрали щось сокровенне, її потаємне "я", її паралельне життя.
Наближався термін виконання другого етану головного проекту. Проект полягав у тому, що один пришслепкуватий американець, який, щоправда, мав мішок зайвих грошей, хотів з'ясувати чи то для себе особисто, ачи для американської нації, ач й для України, одне питання: чи українці не люблять конкретно нинішню владу чи владу взагалі. Цей американець довго шукав вар"ятів, які б згодилися розробити анкету для соціологічного опитування, здійснити його й обробити результати на професійному рівні. Вар'ятів було багато, але професіоналів серед них не було. І лише на одній науковій конференції він відкрив для себе абсолютно вар'ятську соціологічну фірму, яку очолював шеф. Це сталося так. Доповідь, яку зачитав шеф, провалилася серед маститих соціологів. Звичайно, всі знали, що доповідь провалилася через те, що результати соціологічних опитувань його фірми значно відрізнялися від результатів решти незалежних і заангажованих соціологічних центрів. Американець, вислухавши синхронний переклад доповіді, підійшов до шефа і спитав: "Скажіть, будь ласка, яке головне питання для України?" На що шеф, не замислюючись, зло відповів: "Головне питання для України "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза", причому останню фразу він промовив з американським акцептом. Американець, прослухавши дослівний переклад, довго стояв з відвислою щелепою. А розгублений перекладач довго намагався розтлумачити йому культурний контекст і потаємний підтекст сказаного. Шеф, із гордо піднятою головою, пішов геть. А американець інтуїтивно відчув, що це саме той жук, який йому потрібен.
Марго була професійним психологом. В її завдання входило розробити або скоригувати питання так щоб респондент не відчував психологічного дискомфорту, щоб він абсолютно відверто і щиро давав відповіді на питання. Причому тут відігравана роль послідовність питань, стиль, інтонація. Шеф якраз і пишався специфікою своєї фірми, яка полягала в абсолютній індиферентності до замовника, яку б посаду той не обіймав. Шеф випендрювався своїми соціопсихологічними теоріями і методиками, вишколював своїх соціологів, аби вони, перш ніж почати опитування, встановлювали психологічний контакт з особою. Він займався соціологічними опитуваннями заради спортивного інтересу, і в роботі його цікавив не результат, а сам процес. Не дивно, що-Захід виявляв до його фірми Інтерес, поважаючи за незаангажованість і реальність результатів. Над ним посміювалися, вважаючи, що в умовах корумпованості і продажності шеф І соціологом-камікадзе. Тож "Камікадзе" - це була кликуха шефа у вузьких професійних колах.
Марго була правою рукою Камікадзе. Вона так само була інфікована хворобою "істини за будь-що". Вона розробляла, здавалося б. громіздкі анкети, однак працювати з ними було легко, і питання не лише не втомлювали і не дратували опитуваних, а викликали бажання говорити: ще і ще. Марго із задоволенням працювала, однак не в період депресії. Тепер Марго вимучувала кожну фразу, двадцять разів її переробляла і врешті-решт стирала її з комп'ютера. Вона чекала натхнення, але воно все не приходило.
У повітрі завитав примарний дух весни, але Марго із сумом констатувала, що її це н е збуджує, як колись. Навпаки. Регулярно забруднювані дощем вікна, закінчення навчального року в школі і пов'язані з цим фінансові витрати, авітаміноз, збіднене весняне меню, перша нещаслива любов Максима, постійні дитсадкові "соплі" Андрійка, рок-музика з кімнати Сергійка, чоловіка знову не затвердили завкафедри. Клопоти зростали в геометричній прогресії, і це її кидало то в паніку. то у відчай. Єдине, що тримало її у стані відносної рівно ваги, - це наближення "польового сезону".
А сонце все сильніше припікало, і наближався солодкий час, який мав романтичну назв} "поле", - воно тягне геологів і геодезистів, ботаніків і зоологів, археологів і діалектологів етнографів і фольклористів, як наркомана голка. Поле - це не просто відрядження, це філософія життя. Для природничників - це життя в екстремальних умовах, це життя у злитті з природою, із землею. Для гуманітаріїв - це "ходіння в народ", в його теперішнє і минуле. "Польовики" - це люди, які знають "тайну", однак свято оберігають її від усіх. ''Польовики'1 - це масонська ложа, яка живе у світі істини, адже ніхто не знає свою землю краще від польовиків-природничників. ніхто не знає народ краще, від польовиків-гуманітаріїв. "Польовики" - це люди, які цілком зрячі до недолугих потуг "кабінетників" усіх рангів, однак які не можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не бажають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з "вітряком", яким ( чиновницька машина. Вони витрачають свій дорогоцінний час лише на пошуки істини. І вони її находять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх "непольовиків". "Польовики" із зневагою ставляться до "непольовиків". Щоправда, це взаємно. "Польовики" вважають "непольовиків" міщанами, снобами і рабами, а її їх — пришелепкуватими і малоходьними. Тож як тільки в повітрі затремтить слабкий натяк на весну, в "польовиків" починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздуваючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить, їх, як моряків море, тягне поле.
Нарешті шеф зібрав своїх співробітників на перед польову нараду.
- Сьогодні і ввесь тиждень працюємо допізна. - сказав шеф- Працюємо, як прокляті. Доводимо до пуття анкети, "проганяємо" їх на комп’ютері, ліквідовуємо "хвости", - і вперід!
Здається, цієї фрази народ чекав ціле століття. | Вона викликала бурю суперечливих емоцій4у серцях співробітників. Народ, картаючись, що лишає сім"ї напризволяще, і водночас тривожно радісний, активно збирався до від'їзду. Чоловік Марго, як завжди, оголосив протест у формі мовчанки. Діти. радіючи, що не буде більше суворого контролю і боку мамусі, готувалися до приїзду бабці під кодовим прізвиськом "божий одуванчик".
Робота кипіла. Народ днював і ночував в офісі. І ось роботу закінчено. Втомлена команда, прогнавши контрольний раз програм} в комп'ютері, лишилася задоволена. І. похитуючись від утоми, співробітники повиходили зі своїх кабінетів і всі разом завалили у вантажний ліфт. Шеф натиснув! на кнопку "Г", і ліфт поїхав униз. Народ був настільки загальмованим від переробленої роботи, що не відразу запримітив, що ліфт занадто довго їде. Спершу всі подумали, що це їм тільки здалося. Тобто те, що ліфт надто довго спускається. Потім, наморщивши лоби, всі сконцентрувалися на їзді. Потім почали переглядатися, шукаючи в очах один одного помилковість свого припущення. Однак замість цього вони знаходили там іще глибший неспокій і страх. Першою закричала Свєтка. її жах передався всім іншим. Ліфт набирав швидкість і летів у якусь прірву. Світло зникло. Жінки стали чіплятися нігтями за чоловіків, однак від цього ліфт не стишив своєї швидкості. Заклало вуха і нудило, як у літаку. Марго подумала: "Зараз мене виверне". Однак у цей момент ліфт різко спинився і відкрив двері. Публіка приходила в себе після цільного падіння і звикала до різкого світла, що линуло іззовні. Першою вирвалася з ліфта Свєтка і моментально зникла в пучку світла. Марю загородила вихід грудьми: "Стоп! Не йдімо туди. Тисність кнопку!" Хтось хапливо і нервово став натискати на кнопки, проте ліфт не слухався. Зате світло проникло досередини і стало обкутувати всіх і ви-І я гати з ліфта. Ноги зробилися ватяними, а тіло нерухомим, неначе в наркозі. Якийсь масивний пилосос усмоктував їх в якийсь інший простір. Линув хоровий спів з посиленими альтами. Було легко і приємно. Хотілося ще і ще перебувати в цьому стані. Однак за деякий час до божественного хору почало долучатися вороняче каркання. Спершу його можна було чути, лише напруживши вухо. Потім каркання стало заглушувати хор і нарешті хор] зовсім змовк.
Марго опинилася серед степу. Каркало вороння. Хотілося пити. Нещадно палило сонце. Марго] підвела голову і побачила, як цвіте степ. Що таке?! Щось заважає. Каркання? Спрага? Боже, як хочеться пити. Пити! Пити! Чому це каркання таке гнітюче? Що робити? Йти шукати воду? Марго спробувала піднятися, але відчула якусь важкість і гострий біль у нозі. Нахилилася до ноги. А це що таке на нозі були сап'янці. Роздивляючись їх, вона почула, як на шиї заторохкотіли коралі з дукатами.
"Я знову тут!'" - подумала Марго. їй захотілося підвестися, проте нагадав про себе біль у нозі! Марго почала роззувати її, і тільки тут вона зрозуміла, що їй справді заважало. Це був живіт.
"Боже, я вагітна!" Вона їх промовила вголос -1 ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчуб того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків цілим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив права власним тілом і душею сприйняти енергетик! і таїнство зародження і народження нового життя Марго сповнилася жалістю до колись ненависного чоловічою племені. Як це можна прожити життя щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров'ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров - уже не лише твоя крон. ;І й кров нової істоти, яку ти носиш, годуєш, зрощуєш у собі?
- -Я вагітна! - закричала Марго на повний голос. Нею заволодів цілий згусток почуттів, які не можна розкласти на поняття "щастя", "страх", "спокій", "тривога". Новина "Я вагітна!" блискавкою облетіла кожну клітинку тіла і мозку. І Марго вмить стала зовсім іншою. Вона зачаровано роздивлялася свій живіт і лагідно погладжувала його рукою. Це може зрозуміти тільки жінка. Світ перевертається. Все, що вчора здавалося важливим, сьогодні виявляється безглуздям. Те. що вчора вважалося багатством, сьогодні перетворилося на сміття. Те, що вчора вабило, сьогодні видається абсолютним несмаком. Те, що вчора боліло, сьогодні не тривожить. Те, що вчора було поза кадром, стає найсуттєвішим. Як жаль чоловіків, які ніколи не начать на власні очі, як світ повертається з ніг на І олову, а продовжують жити у своєму світі "догори ногами"!