Полісмен із нотатником у руках нарешті звернув на нас із Петриком увагу.
- Прошу вас назватися,- мовив він суворо й почав записувати відповіді на жовтому розлініяному папері.
Я ледь ворушила язиком від утоми й зазнаного стресу. Весь час перескакувала на рідну мову, бо бракувало англійських слів. Я не могла зібрати думок докупи: кортіло оповісти всю історію від самого початку, тільки ж де починалася ця неймовірна пригода? І чи закінчилася вона? Адже я й досі не знаю імені невідомої української поетки, адже й досі Лео Дан не зізнався, чи був він насправді зрадником і для чого тримав Ожавашко заручницею.
Полісмен опитував Петрика, і я на мить втратила зв’язок із реальністю. Надворі вже цілком посутеніло. Довкруж нас у ліхтарному світлі сіріли кучугури снігу, чорніли дерева, виблискувало гостроносе каное місяця.
Я поїжилася від холоду - і раптом погляд мій упав на рудого звіра, який, звівши писок до місяця, самозречено завивав. Я роззирнулася - здавалося, ніхто, крім мене, не чув натхненного виття.
Я тихенько посвистала. Рудий звір обернув до мене чорний ніс. Хіба могла я не впізнати свого давнього знайомого - пустуна-койота?
«Привіт»,- мовила я.
«Привіт,- відказав койот.- Упоралася з загадкою?»
«Майже. Поліція дуже вчасно нагодилася - було б нам із Петриком без неї непереливки. До речі,- сяйнула мені нагла думка,- а хто повідомив поліцію?»
Койот тяжко зітхнув і відвернув писок. У хитрому чорному оці зблиснула іскорка.
«Хіба ж міг я,- усміхнувся койот, від чого чорна стрічечка його рота закрутилася на кінчиках догори,- лишити тебе напризволяще? Ярчик мені б цього не подарував».
Із темряви виступив блакитний кіт - я тільки охнула. Ми ж мешкаємо на тому кінці Буремної Затоки - як він тут опинився?
«Ярку! - вигукнула я.- Та як ти!…»
«Ну-ну, не свари його,- підняв лапу койот.- Краще скажи мені: до якого місця ти встигла докопатись у своєму розслідуванні?»
«Лео Дан,- почала я,- це Леонід Дунін. Із роду Дуніних-Борковських, який дав Україні видатного козацького полковника. Під час війни Дунін входив у підпільну боївку, але зрадив побратимів…»
«Це все лежить на поверхні,- хитнув головою койот, і його вушка смішно стрибнули.- Я розповім тобі історію однієї зради - і тоді ти збагнеш, що ніколи не можна робити поквапливих висновків. Уяви собі: раннє спекотне літо. На суничних кущиках саме почали наливатися червоним ягоди…»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
РІК 1949
Перелесник вдихнув п’янкий літній запах. На суничних кущиках саме починали наливатися червоним ягоди. Пташка тьохкала зовсім поряд, але Перелесник, міський мешканець з діда-прадіда, не розрізняв лісових мешканців, тільки часом, забачивши пістряву пташку з синіми крильцями й довгастим хвостом, застигав зачаровано, не в змозі відвести від такої краси погляду.
Ця зима була такою тяжкою, як ще жодна зима з тих, що він перебув по криївках. Чи не щотижня долинали страшні звістки про «всипаний» бункер, чергову облаву, зради під тортурами, провокації, масові арешти й вивезення людей. Іноді Перелесникові нестерпно кортіло вилізти з бункера, прокрастися до найближчого села, нагло налетіти на МҐБ, постріляти стількох, скількох зможе,- і нарешті закінчити це нестерпне буття. Щоб не бачити, не чути, не прокручувати щодня й щохвилини в голові те саме. Він іще ніколи не почувався таким безсилим і непотрібним.
Але навесні блокади зняли, тільки час до часу наскакували з облавами війська МҐБ, арештовували, хто трапить під руку. Навесні провідник Сокіл наказав виходити з села в ліс. У лісі Перелесникові зробилося навіть легше на душі - розсіялася вічна тривога, що через нього постійно висять на волосині чужі, цивільні і, по суті, не причетні до цієї затяжної війни люди. Ночами провідник ходив до села, тримав зв’язок і добував харчі. Вони ж із Буревісником навпереміну вили з нудьги до вовків, які озивалися до них із лісових нетрів.
Здавалося, Перелесник і забув, що провідник Сокіл був колись хлопчиком-горобчиком Левком Данильцем, безнадійно закоханим в Оксану Байду, старшу Орисину сестру. Сокіл змінився до невпізнанності: з того самого дня, коли сестри Байди зникли безвісти, в погляді його з’явилася холодна відстороненість і незворушна рішучість. Він тепер виконував завдання, на які не зважувався ніхто, і щоразу повертався живим. Так наче постановив собі будь-що вижити. Або так наче він уже вмер - і вдруге не вмирати.
Перелесник забув, що й Буревісник колись був звичайним собі студентом Ромком Шолуденком із вічно запаленими, червоними від ненастанного читання очима. Буревісник зробився мовчазним і наполоханим, здригався на кожен несподіваний звук і, що найгірше, анічогісінько не читав. Навіть Сокіл не міг його ні вмовити, ні змусити передрукувати якусь відозву - Роман робився кам’яним і, ввижалося, нічого просто не чув довкола себе.
Перелесник, здавалось, забув і своє власне ім’я Леонід, за яке при народженні побилися не на життя, а на смерть його мама з татом, котрим на той час заледве минуло по вісімнадцять років: мама хотіла синочка Олександра, а батько, нащадок бічної якоїсь гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських, неодмінно бажав наректи сина на честь знаменитого прадіда Василем. Зі злості назвали ні нашим, ні вашим - Льончиком. І так він змалечку незлюбив це ім’я, що волів би до кінця життя зоставатися Перелесником.
До кінця життя… Судячи з того, що коїлося наокруж, зовсім близько не те що кінець життя, а й кінець світу.
На початку літа, разом зі страшною спекою, прийшов повітовий СБ, вусань-львів’янин. Сказав, що більше не має зв’язку, що треба пробиратися на Станіславівщину. Сокіл довго сидів мовчки, а ввечері прокрався у село. Повернувся під ранок, проспав чотири години як убитий, а по сніданку промовив:
- Будемо вибиратися за кордон.
- Ти ж не знаєш Карпат! - вигукнув Перелесник вражено. Роман-Буревісник відмовчувався.
- Ми й цих лісів не знали,- спокійно відказав Левко-Сокіл.- Якби десять років тому тобі показали твоє теперішнє життя, ти би повірив, що здатен змінитись аж так? Ти би повірив, що межі людському терпінню немає, і скільки б не гнула нас доля…
- Бог,- глухо кинув Буревісник. Льончик здригнувся на таке блюзнірство, але Сокіл спокійно продовжив:
- …ми гнутимемося нижче й нижче, і терпітимемо, і пристосовуватимемось, і боротимемося за кожну хвилину життя. Але зрештою навіть верба ламається…
Перелесникові рвалося з язика: чого це раптом ми маємо зламатися? Адже навіть під тортурами ламаються далеко не всі! Та Сокіл мовби прочитав його думки:
- Не варто спокушати долю й перевіряти себе на міцність. По той бік кордону люди теж не сидять склавши руки. Так, то зовсім інші методи боротьби, і хтозна, які з них дієвіші…
Мельниківці отримали наказ вийти з Краю ще напередодні війни. Бандерівці залишалися для збройного опору окупантам. Перелесникові, недоученому студентові-киянинові й колишньому комсомольцеві, не збагнути ніколи внутрішніх суперечностей двох крил ОУН, не варто й замислюватися, бо тоді миттю зринає в пам’яті примовка про трьох українців, поміж яких два гетьмани, і байдуже стає не те до боротьби, а й до життя.
- Не варто спокушати долю…- буркнув Шолуденко-Буревісник.- А переходити кордон у сьогоднішніх умовах - не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон - і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.
- Чорт,- вилаявся Сокіл,- Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!
Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман так непокоїться через старшу з сестер Байд - ще один таємний залицяльник «звабниці Оксани, крижаної панни», як колись про неї склав експромт один знаний київський поет-неокласик.
Ет, що вони всі в тій Оксані бачили? Перелесник не міг начудуватися: висока - в рівень із чоловіками, худюща як тичка, ще й під хлопця стрижена. Гляне своїми сірими очищами - заморозить. Точно в яблучко сказав поет - «крижана панна», Снігова Королева… Інша річ - молодша сестричка Орися! Як співав отой львів’янин, повітовий СБ:
Моя цьоця єсть фраєрка,
Файдулі-файдулі-фай,
В неї дупа, як цукерка,
Файдулі-файдулі-фай…
Перелесник піймав себе на тому, що усміхається на саму згадку про молодшу сестричку Байду, та одразу ж у тім’я стукнула думка: сестри зникли безвісти в сорок третьому і не знати, чи й живі ще,- і грайливий настрій миттю випарувався.
- Нам потрібні документи,- говорив тим часом Левко-Сокіл.- Романе, я сподіваюся, тобі можна доручити таке відповідальне завдання? Незважаючи ні на що? Ти ж упораєшся?
Буревісник похмуро підвів голову, кілька секунд незмигно дивився на провідника, тоді байдуже кивнув. Перелесник аж зіщулився від ваги того погляду, яким обтяжив товаришів Роман Шолуденко. А був же Буре- вісник колись джиґун і мартопляс! Глянеш на оце виснажене трикутне обличчя - і хіба впізнаєш?
Цілий день пакували якісь речі, але Перелесник і пригадати не міг би, що саме. Повітовий СБ наказував, щу треба заховати і де. Леонід здивувався: повітовий поводився так хазяйновито, мовби сам нікуди не збирався, хоча хто як не він сказав переходити на Станіславівщину? І виявилося, що повітовий ніде й не збирався-таки! У нього на селі в родині вчителів залишилася дружина, яка мала от-от народити. Щойно вона народить, дитину подружжя залишить бездітним учителям, аж тоді шукатиме зв’язку.
Перелесник поглянув на товариша - й перед очима знагла майнула картина: повітовий лежить із простреленим животом, дружина його сидить у камері з двадцятьма такими самими знесиленими жінками («Не спати! Не лежати!»), а дитина віддана на незаконне всиновлення під чужим іменем… Збентежено відвів очі й потрусив головою, щоб відігнати марево.
А коли над лісом запала темрява, Буревісник не прощаючись пішов на завдання. Добути три посвідки - захмарна мрія й непідсильна справа, але до неї готувалися давно, й ретельно продуманий план видавався бездоганним. Звісна річ, ще жодного разу в історії людства жоден план не вдавалося зреалізувати без утрат і наломів, але про це зараз краще не думати. Просто є кімната, де в сейфі зберігаються папери - документи заарештованих. Викрасти три папірці. Залишитися живим. Це міг зробити тільки Ромко Шолуденко, який іще в школі на заклад відмикав сейфовий замок у кабінеті директора. І був би поплатився за своє зухвальство, якби батька вчасно не перевели на роботу в Київ.
До ранку ніхто не спав. Кілька разів Перелеснику заводились очі, він поринав у якусь дивну дрімоту, коли начеб і усвідомлював, щу відбувається навкруги, але не міг розліпити повіки, та раптовий поштовх гарячої крові пробуджував його, серце шалено калатало, долоні впрівали, і неможливо було відігнати нав’язливу думку: трапилося непоправне.
Сонце зійшло й пробилося крізь густі верхівки сосон. Тьохкали пташки. Ранкова тиша стояла така, що чути було дзюрчання струмка неподалік. Природа не переймалася людськими страхами й тривогами - ніщо не могло порушити тисячолітнього життєвого ритму.
Буревісник не повернувся. Снідали за звичкою - їсти ніхто не міг. Сокіл мовчав - слова не зронив, а Перелесник не міг стриматися: «Куди ж він подівся? Ні, я певен, нічого не могло статися! Ми б почули постріли, правда? Але що його так затримало? І де він перебуде день?…» - так і сипалося йому з язика.
До вечора совалися, як сомнамбули. Не знали, що робити: чи ще чекати, чи, доки не пізно, відходити. Перелесникові ввижалося, що зусібіч підкрадаються зловісні тіні. Він уже й забув це давнє відчуття, яке довго переслідувало його на самому початку кочівництва по бункерах та криївках. До всього звикає людина, і до цього також.
- Чекаємо ще одну ніч,- твердо мовив Данилець-Сокіл. Його тонкий пташиний ніс ледь-ледь сіпався, і зовсім він не схожий був на гордого птаха сокола, а знову перетворився на сполоханого горобчика з настовбурченим пір’ям. Тільки сірі очі зосталися непроникними й рішучими.
Ще одна безсонна ніч. Перелесник забувався частіше - хоч і звик у вічних переходах добами не спати, а все ж тіло вимагало передиху. А як він спав замолоду, у студентські роки! Як у казках - молодечим сном: хоч із гармати стріляй над вухом. Невже було таке? Невже колись були вони - студентські роки? Невже це все було саме з ним, а не примарилося?…
На другий день удосвіта придибав Буревісник. Дістав три папірці з-за пазухи, впав і заснув, як убитий. Навіть слова не повів.
Поки спав Буревісник, ходили навшпиньках. Папери, які дістав Ромко, всі були різні: довідка на ім’я переселенця з Лемківщини; направлення на вчителя зі Сходу; і військовий квиток - зірочка з серпом і молотом, якір і підпис унизу: «Народний комісаріат військово-морського флоту Союзу ССР. 1941». На ньому треба було міняти світлину і підставляти фальшиву печатку. Над тонкою роботою довго й зосереджено чаклував Сокіл, і змазана печатка була майже як справжня.
- За німців Бог милував,- Перелесник піддавав оптимізму в голос, роздивляючись запалі щоки та чорні кола під очима на власній світлині - на обличчі зостався хіба великий ніс,- і зараз біду одверне. Подивися на мене, який красень - усім дівкам на заздрість! І це з таким документом я на Станіславівщину не перейду?…
- Мовчи краще! - махнув рукою Сокіл.- «Документ» - це вже на такий крайній раз…
Ромко-Буревісник прокинувся під обід, квапливо вкинув до рота кілька ложок, почав збиратися:
- Треба відходити.
- Чому ти так затримався? - спитав Сокіл.
- В дорозі розповім. Треба відходити.
- За білого дня?
- Так, так, просто зараз. У село наїхали «стрибки», буде облава. Давайте свої старі папери…
Не питаючи нічого, Перелесник віддав єдиний свій документ - рожеву картонку німецького ще аусвайсу з приклепаною світлиною, на якій він глядівся зовсім хлопчаком. Звісна річ, із таким документом опинитись у таборі переміщених осіб десь у Мюнхені трохи ліпше, ніж із військовим квитком червоноармійця, але якщо вони збираються інсценувати свою смерть…
У Сокола жодних документів не було, зате був старий лист від сестри з прізвищем і адресою на конверті. Сестра ще в сороковому році вийшла заміж і змінила прізвище, під час війни виїхала в евакуацію й не поверталася - їй він клопоту не завдасть. У Шолуденка зберігся довоєнний комсомольський квиток.
План був неймовірно простий.
У криївці вже тиждень смерділи три симпатичні енкаведистські трупи - жертви любові до халявної горілки. Вдягнуті за останньою повстанською модою, от тільки обличчя трохи попсовані: об’їли їх спеціально для такої відповідальної справи відловлені щури. Що тут казати - Перелесник завжди мав слабкість до авантюрних романів. Лишалося тільки вкласти у кишені підставним свої старі документи - і зникнути з цього світу назавжди.
Зловишся - на очній ставці хтось може і впізнати, але в іншому районі їх навряд чи хтось викаже.
Ромко-Буревісник зістрибнув у криївку, щоб, затиснувши ніс пальцями, навпомацки розпихати папери по кишенях трупів. Перелесник і дивитися не міг, як він це робить. Нарешті Роман виліз, відбіг на кілька метрів, віддихався й аж тоді почав обтрушуватися від землі. Бункер навмисне лишали відкритим.
Відходили в напрямку, який указав повітовий СБ. Ще німецьку військову карту перед дорогою вивчили чи не напам’ять, і все одно, коли ліс порідів і вдалині проглянув хутір над річкою, Перелесник аж зашпортнувся від хвилювання.
- Річку перейдемо, коли споночіє,- мовив Сокіл. Перелесник присів під сосну, а Ромко-Буревісник буркнув: