лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів
під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.
Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-
летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-
ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-
новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне
розп'яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою
цікавістю і співчуттям.
Ти підійдеш? — спитав він тихо.
Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-
вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.
Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-
ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі
хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-
лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-
личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з
темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася
геть.
1 Кадило — церковна річ.
На мене напав судорожний страх.
Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-
мінь.
Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-
няти мене на світло дня і сонця.
Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-
нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-
нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,
ніж перелякало.
Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, як
потім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і на
моїх очах зникло під престолом.
Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче
дитячої, руки.
Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що
я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на
тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох
секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння
трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був
один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих
явищ.
Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко
я почув під престолом стриманий шепіт.
Чому ж він не лізе назад?
Бачиш, злякався.
Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-
лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-
лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.
Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.
А ось почекай,— відповів голос хлопчика.
Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби
похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.
Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,
худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у
брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-
теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над
чорними задумливими очима.
Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-
ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-
тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили
один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,
побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще
дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-
лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-
лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,
що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.
Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.
Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-
тякаю на моє до нього презирство.
Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.
Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:
Ти чого тут?
Так,— відповів я.— Тобі яке діло?
Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти
руку з кишені й ударити мене.
Я й оком не моргнув.
Ось я тобі дам! — погрозив він.
Я випнув груди наперед.
Ну, вдар! Спробуй!
Момент був критичний; від нього залежало, як складуться
наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши
мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.
Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-
ніше.
Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в
підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-
дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими
кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона
міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на
мене здивованими і трохи переляканими очима.
Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-
кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був
надто великодушним, щоб скористатися з його незручного
становища.
Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою
біляву голівку дівчинки.
Вася. А ти хто такий?
Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.
У вас великі яблука.
Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?
Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що
ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.
Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.
Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—
Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —
спитав він потім.
Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.
Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.
Я тобі не компанія,— сказав він сумно.
Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,
яким були сказані ці слова.
Твій батько — пан суддя.
Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже ти
гратимешся зі мною, а не з батьком.
Валек похитав головою.
Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,
здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо
Тибурцій тебе застане, погано буде.
Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені
сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-
близько.
Як же мені звідси вийти?
Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.
А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.
Маруся? Вона теж піде з нами,
:— Як, у ВІКНО?
Валек замислився.
Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми
вийдемо іншим ходом.
З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.
Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-
ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши
один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек
і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.
Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-
туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові
яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім
промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-
йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що
це було вчора.
Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора
і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.
Сумно тут,— з тугою промовив Валек
Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали
спускатися з гори.
Тут.
А де ж ваш дім?
Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити
без «дому».
Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-
чого не відповів.
Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший
шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-
йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля
підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-
тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також
і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку
і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:
Ти прийдеш до нас знову?
Прийду,— відповів я,— обов'язково.
Що ж,— сказав задумливо Валек,— і справді, приходь,
тільки в такий час, коли наші будуть у місті.
Хто це «ваші»?
Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-
буть, не заважатиме.
Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді
прийду. А поки що — прощавайте!
Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов
на кілька кроків.— А ти не будеш базікати про те, що був
у нас?
РОЗДІЛ IV
ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ
З того часу я ввесь захопився моїм новим знайомством.
Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав
про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер
з єдиною метою — подивитись, чи тут вся компанія, яку
Януш характеризував словами «погане товариство». І якщо
Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні
особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на
гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками,
які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди
зберігав для своїх нових друзів.
Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене по-
вагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарун-
ки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи
для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її
блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарюва-
\.ося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки
лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертву-
вали на її користь.
Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що
зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки,
проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими
ніжками, і хиталася, як билинка: руки її були тонкі й про-
зорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польо-
вого дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому
сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дніїї життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна
і вітер ворушив її біляве волосся,— що мені ставало самому
сумно, і сльози підступали до очей.
Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були
одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка,
і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало,
розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі
красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала
червону стрічку.
А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і смі-
ялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як ма-
лесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не
було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було
стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж
у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його
заплітати, що й робив кожного ранку.
Я був великий розбишака. «У цього малого,— говорили
про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й
сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом
проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жва-
вість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна
старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки,
як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво-
їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано.
Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли
я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:
— Не треба, вона зараз заплаче.
Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся,
зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене,
підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, поди-
вилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом
і голосно заплакала.
Я зовсім розгубився.
От бачиш,— сказав Валек,— вона не любить гратися.
Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона пе-
рестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила,
звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині
дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.
Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима
на Марусю.
Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном
цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого ка-
меню...
Та-ак,— повторила дівчинка, як слаба луна,— це від
сірого каменю.
Від якого сірого каменю? — перепитав я не розу-
міючи.
Сірий камінь висмоктав з неї життя,— пояснив знову
Валек, дивлячись, як і раніше, у небо.— Так каже Тибурцій.
Тибурцій добре знає.
Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка.—
Тибурцій усе знає.
Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек
повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що
Тибурцій все знає, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті
і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек,
і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повіль-
ні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії
були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну по-
стать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не ро-
зумів їхнього значення,— багато гіркої правди. Безперечно,
хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді,
коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це
сірий камінь?
Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари
старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-
лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-
домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-
не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою
голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-
вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,— думав я, і почуття
жалю боляче стискало мені серце.
Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.
Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з
Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,
різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-
лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,
дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим
дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.