Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна 3 стр.

- Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор. - Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14], особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

- Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се! - го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

- Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

- Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор. - Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш

I док­тор дiй­сно го­во­рив з нею. Умiв так при­ла­ди­ти, що зас­тав її са­му до­ма. Ле­жа­ла в фо­те­лi нед­ба­ло одяг­не­на й ку­ри­ла. Вiн дов­го її не ба­чив, i ви­раз її ли­ця зди­ву­вав йо­го. Все зда­ва­лось у тiм ли­цi су­по­кiй­ним. Нi слi­ду нi­яко­го го­ря. Ска­зав би-сь, все жит­тя в нiй зав­мер­ло, лиш мiж бро­ва­ми спря­та­лось щось… щось, чо­го вiн не ро­зу­мiв, що од­нак зда­ва­лось йо­му зна­ко­мим. "Бо­же­вiльнiсть" - мелькну­ло йо­му че­­рез дум­ку. I з пильною цi­ка­вiс­тю звер­нув на­зад на неї по­г­ляд та на її пре­чуд­нi, те­пер су­по­кiй­нi очi.

- Чого ди­ви­тесь на ме­не так чуд­но, па­не док­то­ре? - пита­ла во­на, при­вi­тав­шись.

- Ви… ви… ку­ри­те, Оле­но? - спи­тав змi­ша­ний, не да­ючи нi­якої вiд­по­вi­дi на її за­пи­тан­ня.

- Адже ба­чи­те…

- Але ж бо до­сi ви не мог­ли знес­ти па­пi­рос­ки в жi­но­чих ус­тах!

- Так. Од­нак мож i по­лю­би­ти се, що пе­ред­ше ненавидi­лось. Нап­рик­лад, па­пi­рос­ку в жi­но­чих ус­тах. - I знов за­мо­в­к­ла.

Вiн по­чав був го­во­ри­ти про нер­во­вiсть, i що во­на му­сить бе­рег­тись. Го­во­рив ба­га­то про обов'язки, кот­рi ма­ються су­п­ро­ти се­бе й суп­ро­ти дру­гих; особ­ли­во про­ти ро­ди­чiв. За­мi­тив, мiж iн­шим, що лю­ди­на - звi­ри­на при­вич­ки i що суть лю­ди, в кот­рих чут­ли­вiсть - дже­ре­ло вся­ко­го без­та­ла­н­­ня­…

Вона лиш десь-ко­лись вiд­по­вi­да­ла, i то вiд­не­хо­чу, бай­ду­ж­­но. На­реш­тi вiн по­чав го­во­ри­ти i про їхнi до­маш­нi обс­та­ви­ни, по­ру­шив по­ве­ден­ня бра­та, ви­дат­ки батька, йо­го тур­бо­ти, гри­зо­ту, йо­го зла­ма­ний ду­шев­ний наст­рiй…

- Не мож iнак­ше зби­ра­ти, як сi­ялось… - за­ки­ну­ла во­на ба­й­­дуж­но. - Ро­ди­чi [17] са­мi вин­нi, що вiн про­па­дає. А про­па­дає вiн без ря­тун­ку. Оп­ро­че… я вi­рю i в дi­дич­нiсть блу­дiв [18].

- Критичний у вас ро­зум, Оле­но, - го­во­рив вiн з важ­кою мi­­ною, - ана­лi­зу­ючий, роз­ва­жу­ючий дух. Вам я мо­жу щось ва­ж­но­го вiдк­ри­ти. Прав­да, се, що ска­жу, не­вiд­рад­не. Des Le­bens un­de­misch­te Fre­ude ward ke­inem Ir­disc­hen zu te­il [19], - ци­ту­вав вiн па­те­тич­но. - Од­нак ви зу­мiєте се пере­не­сти, ба, i дру­гих нав­чи­ти зно­си­ти та­кi при­го­ди…

Вона нi­чо­го не вiд­по­вi­да­ла й не пи­та­ла нi­чо­го. Ду­ма­ла лиш, що сильним ду­хом суд­же­но й ба­га­то пе­ре­нес­ти. А вiн по­чав го­во­ри­ти. Зра­зу ма­нiв­ця­ми та обо­ро­та­ми, а тро­хи зго­дом та­ки пря­мо, без уся­ких зас­те­ре­жень. Про­тя­гом од­ної го­ди­ни до­вi­да­лась, що всi во­ни зни­ще­нi, що її батька че­рез якусь-то су­му, кот­ру мав у се­бе в схов­ку й кот­рої не­дос­та­ва­ло, вiд­да­лять зi служ­би.

Вона не во­ру­ха­лась. По­бi­лi­ла лиш, не­мов стi­на.

- На те бу­ла я дав­но при­го­то­ва­на, па­не док­то­ре, - лед­ве про­ше­по­тi­ла. - Дав­но; од­нак, що мож­на про­ти то­го вдi­яти?

- Проти то­го… нi­чо­го! На­дiй­мось, що, мо­же, йо­му, хоть з лас­ки, дру­га або i тре­тя час­ти­на пен­сiї дiс­та­неться. Ви од­нак мо­же­те чи­ма­ло вдi­яти!

- Для ко­го?

- Для ва­ших ро­ди­чiв, для ва­шої сест­ри, а най­бiльше для се­бе.

- Справдi не знаю…

- Знаєте, Оле­но, прий­мiть К…го, Вiн не­за­бав­ки просити­ме­ вас о ру­ку…

Стало ти­хо.

- Не мо­жу.

- А чо­му?

- Бо, як ви й са­мi ска­за­ли, в ме­не ана­лi­зу­ючий i роз­ва­жу­ю­­чий­ дух, кри­тич­ний ро­зум…

- Не ро­зу­мiю вас зов­сiм; го­во­рiть яс­нi­ше!

- Бачу, що не ро­зу­мiєте ме­не. Бу­ду от­же яс­но го­во­ри­ти. Не люб­лю йо­го, i на­шi пог­ля­ди на жит­тя роз­хо­дяться да­ле­ко. Я не в си­лi йо­го й се­бе об­брi­ху­ва­ти.

- Ви сього й не ро­би­те. Вiн вас хо­че, а ви го­ди­тесь на се.

- Не зно­шу йо­го й сум­нi­ва­юсь, чи змо­жу ще ко­го-не­будь у жит­тю по­лю­би­ти. Се вам вi­до­мо, па­не док­то­ре. А подружж­я без лю­бо­вi се, по моїй дум­цi, бруд­нi вiд­но­си­ни. А я не хо­чу в нi­якi та­кi вхо­ди­ти.

- Ще пе­ред хви­ли­ною ка­за­ли ви, Оле­но, що мож i полю­бити се, що не­на­ви­дi­лось.

- Так, але па­пi­рос­ка - се не лю­ди­на.

- О, Оле­но, Оле­но, - клик­нув вiн, - у що ви вжи­ли­ся? Ку­ди за­­го­нюєте­ся ви у своїй хо­роб­ли­вiй, пе­ре­сад­же­нiй уявi?

Вона на­че га­ди­на та зви­ну­лась, вип­рос­ту­ва­лась, та й так ча­ту­ва­ла на йо­го сло­ва.

- Подумайте, ра­ди бо­га, i про свою бу­ду­чи­ну. Згляньте­ся на не­щас­них, го­рем при­би­тих ро­ди­чiв. Не за­ли­шай­те зад­ля якоїсь уяви ста­ти для них пiд­по­рою. I ви мо­же­те ко­лись бу­­ти ма­тiр'ю!

- Дальше, па­не док­то­ре, дальше…

- Я й хо­чу дальше го­во­ри­ти. Ку­ди, пи­та­юся вас, ку­ди дi­нуться ва­шi ро­ди­чi, на­ко­ли не прий­дуть зви­чай­нi мi­сяч­нi гро­шi? До най­стар­шої сест­ри? Во­на має са­ма вже дi­ти; i, як нам обоїм звiс­но, хо­роб­ли­во ску­па. До Iри­ни? До­хо­ди вчи­те­ля му­зи­ки, хоч i спо­сiб­но­го й ду­же iн­те­лi­гент­но­го, ху­де­нь­кi. Крiм то­го, вiн хо­ро­ви­тий, а що йо­му з ча­сом мо­же лу­чи­тись, звiс­но ме­нi аж над­то доб­ре, а i вам не мо­же се ли­ши­тись тай­ною. Що ста­неться з ва­ми, з най­мо­лод­шою се­ст­рою? А батько­вi й ма­те­рi аби не бу­ло де на ста­рiсть i го­ло­ву скло­ни­ти?!

- Чи ж я то­му вин­на, па­не док­то­ре?

- Сього я не ка­жу; од­нак ви не смiєте за­бу­ва­ти, що вiн i ваш батько!

- Вiн мiй батько, а я йо­го донька…

Старого чо­ло­вi­ка об­гор­ну­ла сильна не­тер­пе­ли­вiсть.

- Ради бо­га! - склик­нув. - Ад­же дi­ти ма­ють якiсь обо­в'я­з­ки суп­ро­ти ро­ди­чiв! Се би вам пре­цiнь зна­ти!! А накол­и всьо­го iн­шо­го не хо­че­те уз­на­ва­ти, то му­си­те приз­на­ти, що вiн вас жи­вив!

Її очi за­ми­го­тi­ли.

- Тут i дiй­шли ми до ме­ти… - ска­за­ла во­на з зим­ним усмi­хом, пiд­час ко­ли з її ли­ця не­на­чеб зник­ла й ос­тат­ня кра­пелька кро­вi. - Жи­вив ме­не. Сього я не мо­жу за­бу­ти й нiко­ли не за­бу­ду, па­не док­то­ре, нi­ко­ли! - ска­за­ла вро­чис­то. - Вi­д­­повiдно до моїх сил, вiд­по­вiд­но до моїх здiб­нос­тей, а вла­с­ти­во вiд­по­вiд­но до мо­го знан­ня, кот­рим ме­не мiй батько i те­пе­рiш­нiй уст­рiй сус­пiльний ви­вi­ну­ва­ли, хо­чу со­бi са­ма за­роб­ля­ти на кус­ник хлi­ба, а за­роб­ле­ним щи­ро дi­литись з ро­ди­ча­ми… Од­нак зад­ля обов'язку про­ти во­лi ско­ву­ва­тись з муж­чи­ною, з обов'язку йо­го i се­бе оббрiху­вати… В чiм ме­нi тут до­ба­чу­ва­ти свя­тiсть обов'язку, ко­ли са­мий сей обо­в'я­зок ста­не брех­нею? За­киньте ва­шу дум­ку, па­не док­то­ре! - ска­за­ла, гли­бо­ко вiд­ди­ху­ючи i сла­бо усмi­хаючись. Я не вер­нусь бiльше з раз об­ра­но­го шля­ху. Бачит­е? - до­да­ла во­на. - Я дiй­сно од­на з тих "роз­важ­них крити­чних умiв", кот­рi анi се­бе, анi дру­гих не ща­дять. Я все аналiз­ую й не маю ми­ло­сер­дя нi над со­бою…

- Нi над ва­шим батьком?

- Так, па­не док­то­ре.

- З жа­лем пе­ре­ко­ну­юсь, Оле­но, що з вас го­во­рить нелю­д­сь­кий егоїзм, якась бо­же­вiльнiсть. Нi, - го­во­рив вiн згi­р­д­ли­во, - ви, справ­дi, не спо­сiб­нi до са­мо­по­жерт­во­ван­ня!

- Називайте се в ме­не егоїзмом, од­нак не за­бу­вай­те, що се, що си­лує ме­не ви­хо­ди­ти за­муж за К…го, зi сто­ро­ни мо­їх… та­кож са­мо­любст­во…

- Ви со­фiст­ка!

- А ви ли­хий обо­ро­нець прав­ди, па­не док­то­ре…

- Гiрко бу­де­те ви ко­лись сього жа­лу­ва­ти! - клик­нув вiн. - Ви ще не знаєте жит­тя, од­нак во­но са­мо бу­де вас ба­то­жи­ти й зде­ре по­лу­ду з ва­ших зас­лiп­ле­них очей! Страш­на бу­де для вас то­та хви­ля, в кот­рiй ка­ян­ня i сум­лiн­ня обiз­вуться в ва­шiм сер­цi!

- Я суп­ро­ти усього озб­роєна! - го­во­ри­ла во­на з тим са­мим сла­бим ус­мi­хом, а її очi ста­ли ми­мо­во­лi вог­кi.

- Не про­ти всього, Оле­но; про­ти без­ми­ло­серд­ної про­зи жи­т­тя - нi. Оп­ро­че, вже й сильнi­шi ха­рак­те­ри, як ви, зла­малися.

- Як ви се ро­зу­мiєте?

- Бiда ло­мить i за­лi­зо, а ви лиш лю­ди­на… Во­на здри­гну­лася i гля­ну­ла на нього не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом.

- Нiколи, па­не док­то­ре, - вiд­по­вi­ла опiс­ля з су­по­кiй­ною го­р­дiс­тю. - Влас­не для то­го, що я

Щось у двi не­дi­лi пiс­ля сеї роз­мо­ви вер­нув рад­ник си­ль­но пiд­пи­тий до­до­му. Док­тор опо­вiс­тив йо­му ре­зультат сво­єї роз­мо­ви з Оле­ною, а внас­лi­док сього i внас­лi­док ви­порожнених ба­гатьох фля­шок був вiн у ли­хiм наст­рою.

Вiн зма­гав­ся з жiн­кою, кот­ра ро­би­ла йо­му гiр­кi до­ко­ри з при­чи­ни йо­го не­щас­но­го на­ло­гу й нас­лiд­кiв, якi вiн те­пер на них спро­ва­див. Вiн вiд­гу­ку­вав­ся їй гру­би­ми сло­ва­ми, за­яв­ля­ючи, що не має зов­сiм на­мi­ру так по­во­ди­тись, як се дур­ним ба­бам за­хо­четься. Вiн був уже до­во­лi дов­го те­рпеливим: те­пер од­нак не стає вже i йо­му тої си­ли…

- Як мо­жеш та­кi дур­ни­цi плес­ти, чо­ло­вi­че! - бо­ро­ни­лась рад­ни­ко­ва. - Хто ос­та­вав­ся зав­сiг­ди па­ном своєї во­лi й роз­поряджував грiш­ми? Хi­ба ж я? Слi­па я бу­ла й не­дос­вiд­че­на, що не на­ло­жи­ла то­бi за­раз з пер­шо­го ра­зу по­во­дiв; не на­йшлась би я ни­нi в та­кiм по­ло­жен­ню, кот­ре до­во­дить ме­не до роз­пу­ки. То­бi i маю зав­дя­чи­ти, що ни­нi лю­ди по­ка­зу­ють на ме­не пальця­ми; на свої ста­рi лi­та бу­ду жеб­ра­ти кус­ни­ка хлi­ба в дi­тей або в за­ро­зу­мi­лих сво­якiв! Од­нак луч­че ум­ру, до­ки се справ­диться!

- Ха-ха-ха! - розс­мi­яв­ся чо­ло­вiк за­мiсть уся­кої вiд­по­вi­дi.

Радникова стри­во­же­но по­вер­ну­ла до нього своє ли­це, що в ос­тат­нiм ча­сi сильно ви­ху­дi­ло.