Якось Нідгірам виганяв із хворого нечисту силу. Повернувшись спечної полудневої днини додому, він одним духом випив глек холодної води, а через годину переставився. Всі були певні, що Нідгірам помер через ту ж таки нечисту силу.
І ось тепер несподівано помер його син Обгірам. Надто дивуватися тут нема чого: чи ж мало в світі наглих смертей? Однак цій смерті передували дещо незвичні події.
В Бенгалії почався голод. Смерть поклала край стражданням тих, кому судилося померти, зате ті, хто лишився живим, до дна випили чашу горя. Селами спустошеної Бенгалії бродили живі скелети: рятуючись від голодної смерті, люди тікали з рідних місць.
Але всьому настає край. Настав край і голоду. Подекуди почали з’являтися склади рису — держава піклувалася про майбутнє. Понаїхало всіляких агентів, інспекторів постачання, службовців вантажного, човнового господарства.
За дванадцять миль від села збудували велике рисосховище. І хоч неподалік протікала річечка, судноплавною вона була тільки в сезон дощів, а так майже пересихала. Тому було вирішено прокласти дорогу.
А підряд на її будівництво дістався Крішнопрошаду Чоудгурі.
Проминувши озеро й невисокий насип, що обгороджував рисове поле, Крішнопрошад під’їхав на велосипеді до села.
Зіскочив на землю під священною смоківницею й закурив. Густий затінок, повіває прохолодний вітерець. Приїжджого помітив Обгірам і шанобливо вклонився:
— Хто ви, пане?
— Хто я? — перепитав Крішнопрошад і затягнувся сигаретою. — Представник уряду. Будуватиму тут державну дорогу, з кінця в кінець — вісімнадцять миль. Нею поїдуть автомашини, гарби. Розумієш?
— Значить, дорогу хочете робити?
— Саме так. Для блага вітчизни. Тоді й вас на випадок неврожаю постачать рисом, село зведеться на ноги. Голод зникне. Все зробимо надійно, міцно, — виголосив Крішнопрошад.
Обгірам не зводив із незнайомця очей. А той говорив і говорив — ніби з небес віщував: можна було подумати, що на грішну землю зійшло божество в шортах і обіцяло захистити людей від голоду.
Отже, через село проляже дорога і з’єднає його із зовнішнім світом. Десь на землі біжать поїзди і тягнуть за собою шлейфи диму, вплітають перестук коліс у невгамовний гуркіт цивілізації. Як далеко те все звідси! А тут глушина: на цілу округу одна-єдина початкова школа — і та за три милі.
І от тут збираються будувати дорогу.
Село нетямилося з радості.
А невдовзі за селом виросло ціле містечко 8 наметів.
П’ять століть тому розрубав хтось страшним ударом камінь Шітали — відтоді ніщо не порушувало тут спокою. І аж тепер, через стільки років, ожили сонні береги річечки — загуркотіла, завирувала будова.
…Якось стояли Обгірам і Хіралал Багдї в прохолодному затінку смоківниці.
— Ти тільки поглянь, брате, що діється! — вигукнув Хіралал.
— Умгу, — підозріло зиркнув на нього Обгірам.
— Ну й розмахнулися вони на тій дорозі! Їм і джунглі не перешкода: дерева, кущі — все зчищають, наче ножем! Кажуть, коли закінчать дорогу, рису буде досхочу. Але де ж вони були раніше?
— Певно, тоді ще не настав їхній час.
— Ха… Ніби час у них на милицях ходить! — пожартував Хіралал. — А то ж як виходить: злодія і слід загув, а тут нагоджується сторож і ну кричати.
Обгірам не відповів, поринувши в якісь свої думки. Те, що відбувається зараз на очах у всіх, справді гідне подиву. Зникають крем’янисті пагорби, розчищаються джунглі, засипаються віковічні гнилі болота, і схоже, малярії скоро настане край. Лопати, кайла, ломи. Сотні землекопів не розгинають спини — тільки гуркіт стоїть над джунглями. В одному місці лопати вигорнули з-під землі почорнілі людські кістки. Як і коли вони там опинились? Чи не п’ять століть тому? Хто його зна.
Аж от Обгірам загадково примружив очі. Зійшлися на переніссі густі брови, чоло прорізали зморшки.
— Недобра це прикмета, Хіру!
— Чому недобра?
— Ет, краще про це не говорити, — похмуро й ще загадковіше відповів Обгірам.
А тим часом дорога будувалася. Чудова дорога, якою через пагорби й низини помчать вантажні автомашини. Та що там казати: справжнє шосе! Однак робота посувалась повільніше, аніж годилося. Крішнопрошад прикинув, зважив усе й упевнився, що при наявній робочій силі і темпах вчасно дороги не здати. Потрібні ще робітники. А начальство все квапило настійніше й настійніше — прискорити роботу, закінчити дорогу якомога швидше.
Крішнопрошад попросив, щоб підкинули ще землекопів. Але зараз тих ніде не вистачало, й вони потрібні були і в інших районах. Та й нелегко було доставити їх у цю лісову глушину. У відповідь надійшла тільки вказівка: залучайте місцеве населення.
Від того Крішнопрошада, що здавався божеством, яке зійшло на землю з небес, не лишилося й сліду: він весь був у багнюці, шорти брудні, ноги в сірій пилюзі. Та незважаючи ні на що, по селянських халупах пролунав його заклик: «Ідіть на будову, беріться до роботи!»
Зібралася громада. Наперед виступив Обгірам і сказав за всіх:
— Ми не бажаємо виконувати землекопської роботи!
— Це ж чому? — і здивувався, і розсердився Крішнопрошад.
— Діти й батьки наші ніколи не копали землі, вони не принижували себе таким. Ця чорна робота не для нас.
Чорна робота! Крішнопрошад розсміявся. Ти ба, не щодня їсти сідає, а корчить із себе хтозна-яке цабе. Таки справді — вуж вужем, а удає із себе кобру!
Крішнопрошад заговорив, і в голосі його бриніли біль та скорбота:
— І вам не соромно. Як можна бути такими нерозумними! Станете працювати, одержувати гроші — що в цьому ганебного? Через отаку вашу неповороткість і валяться на вас усі лиха! Згадайте, скільки перемерло людей за останнього голоду…
П’ять хвилин говорив Крішнопрошад, намагаючись розворушити й присоромити селян. Почав ледве чутно, а потім розпалився, голос задзвенів, а коли закінчив, у куточках його очей блищали сльози.
— Самі подумайте, — додав він, помовчавши, — ви зараз не можете навіть разу на день поїсти досхочу. А на зароблені гроші…
В очах присутніх спалахнув жадібний, голодний блиск. Мабуть, воно й справді так. Якщо можна орати землю плугом, то невже гріх копати її заступом?
— І все ж, пане… — вперто труснув головою Обгірам.
Крішнопрошад непогано розбирався в людях. Він бачив, що Обгірам ледве стримується, що в ньому все кипить. На жителів села чаклун має незаперечний вплив, і він не потерпить, що якийсь приблуда, хоч і вчений, зазіхає на його владу.
Губи Крішнопрошада глузливо скривилися. Крім Обгірама, всі тут злилйся для нього в одне обличчя, на якому вгадувалась болісна боротьба між страхом відступництва і бажанням досхочу наїстися. Людей долали сумніви, але не хотілося й упускати власну вигоду. На мить Крішнопрошад відчув, який небезпечний його суперник, як важко боротися з ним. Глузливий посміх змінився добродушною усмішкою, яка означала, що перемога все одно буде за ним!
Крішнопрошад дістав із кишені чекову книжку:
— То хто перший?
Селяни розгублено дивилися то на нього, то на Обгірама. Очі в чаклуна горіли, жовна на вилицях випнулись. Так і здається; він на шматки роздере того, хто хоч писне.
І все ж поразки зазнав він. Якусь хвилину стояла напружена тиша, а потім Хіралал кашлянув і хрипко проказав:
— Значить, так… записуйте…
Обгірам здригнувся, очі його метнули вогненні стріли. Він рвучко повернувся і пішов геть.
— Чого це він? — засміявся Крішнопрошад.
Ніхто йому не відповів: усі похмуро мовчали.
А дорога наче глузувала з чаклуна, вона щодень довшала й довшала. Тепер на її будівництві працювали і Хіралал, і Мотілал, і Джонок. За недовгий час життя їхнє нарешті покращало: вони почали досхочу їсти. Село полегшено зітхнуло: виходить, Крішнопрошад не піддурив їх, оті його слова про злигодні та благо вітчизни йшли тоді від серця, а сльози були щирими.
Раніше Джонок не міг купити навіть найдешевшої сигарети, завжди перебивався недопалками, які підбирав на вулиці. А тепер він зайшов до Обгірама аж з цілою пачкою сигарет.
— Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.
— Не треба мені! — бридливо скривився Обгірам.
— Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш — дві рупії[5] на день. Під ногами вони не валяються.
— Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.
Джонок аж сахнувся від нього.
— Та ти що, ти що, — злякано забелькотів він. — Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…
— «Пристойно заробляють»! — несамовитів чаклун. — Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!
У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай— і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.
Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.
Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.
— Я хотіла б із тобою побалакати, — мовила вона.
Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.
— Про що?
— Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…
— Що-о? — відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. — Що ти надумала? Кажи! — гримнув він.
— Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти — на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…
Обгірама наче щось підкинуло.
— Начувайся, Поддо, кажу тобі! Начувайся! Іще хоч раз заїкнешся про це — нарікай на себе. Ми з чаклунського роду, нас обдарувала своєю ласкою матінка Шітала, тож скоріше сконаємо з голоду, аніж зганьбимо свою честь. Ми не раби, та нечиста робота не для нас!
Красуня Подда скривилась:
— Ти вже зовсім схибнувся на цій своїй честі, хтозна-як носишся з нею. Усе село пішло працювати, чого ж ми…
Обгірам замахнувся на дружину важкезним кулаком, але знадвору саме почулося:
— Чаклуне, агов, чаклуне!
— Хто ще там?
— Це я, Хіралал.
Подда накинула на голову краєчок сарі й відійшла в темний куток. Непевне світло каганця впало на Хіралала, що переступив поріг: його важко було впізнати — страх і розпач спотворили Хіралалові обличчя.
— Що сталося? — невдоволено кинув Обгірам.
— Рятуй, брате, благаю тебе! З дочкою зовсім погано. Метається в гарячці — дивитися страшно… Очі закочуються… Ходімо, поглянеш. — Голос у Хіралала тремтів.
— А-а, тепер і про чаклуна згадали!
— Не гнівайся, чаклуне, ходімо мерщій. Якщо вже ти матимеш гнів на нас, то що ж з нами буде?
Обгірам відчув зловтіху: он як, не одного тільки Крішнопрошада знає село! І він, чаклун, чогось вартий. Лікувати — спадкове ремесло чандалів, яке вони дістали з ласки матінки Шітали! Підрядчик може прихилити до себе селян зайвою жменею рису, та чи ж йому боротися з невидимим ворогом? Бо незримо бродить довкола чорний почет богині віспи зі смертоносними стрілами напоготові. Кому ж захистити від них приречених? Ніякому підрядчикові з його грошима не впоратися з тими, що збираються на відьомські ігрища в темних заростях чи опівночі на березі озера.
— Що ж, ходімо, — буркнув Обгірам і відгорнув край циновки на дверях.
Біля Хіралалової хижки вже товпився люд. Хвора — маленька дівчинка — безтямно корчилася, весь час гикала, качалася по землі, на губах у неї виступила піна. Хірала-лова дружина, схилившись над донькою, голосила, як над померлою.
Обгірам уважно придивився до хворої.
— Нечиста сила вселилася, — коротко виголосив він.
Натовп захвилювався, а голосіння стало іще розпачливішим.
— Цитьте! — прикрикнув Обгірам. — Принесіть-но мені гірчичного сім’я!
Чаклун почав виганяти нечисту силу. Він знову й знову жбурляв у хвору гірчичне насіння, кропив водою, але нечиста сила не виходила: дівчинка так само билася в корчах. Чаклунове чоло зросив піт, а в серце закрадався острах: нічого не виходить. Село огортали вечірні сутінки. В непевному світлі каганця, що от-от погасне, очі дівчинки здавалися такими страдницькими, що навіть чаклунові стало моторошно. Випробувано всі замови — ніщо не допомагає: мабуть-таки, дівчинку не врятувати.
Зненацька темне подвір’я прорізав яскравий пучок світла від електричного ліхтарика. Порипуючи черевиками, до Хіралала підійшов Крішнопрошад. Поруч із ним був якийсь поважний чоловік.
— Я почув, — мовив Крішнопрошад, — що твоя донька, Хіралале, занедужала, і привів тобі лікаря. Це мій приятель, він тут випадково у своїх справах. Вважай, тобі неабияк пощастило.
— Але ж її взявся лікувати чаклун, пане, — нерішуче промимрив той.
— На першому б суку повісити вашого чаклуна! — запально вигукнув по-англійському лікар. — Шарлатанством тут не зарадиш, недугу цим не проженеш. А відійди-но, шановний, трохи вбік зі своїми ганчірочками, дай мені оглянути хвору.
Обгірам тільки набичився і не зрушив з місця. Крішнопрошад спрямував пучок світла йому в обличчя.
— Відійди ж. Як ти не старався, а нічого не допомагає. Дай лікареві оглянути дівчинку.
Обгірам і не ворухнувся.
— Хіралал покликав мене, я її і зцілятиму. А всілякі там костоправи мені не указ.
— Йолоп! — спалахнув лікар. — Та він же доконає дівчинку! Під суд треба таких!
Кров шугнула Обгірамові в голову, світ захитався перед ним.
— Стережися! — вереснув він і зайшовся зливою брудної лайки.
У відповідь лікар штурхонув чаклуна в груди. Той відлетів убік і жвакнувся об землю, розсипавши свої святі реліквії.
Натовп заціпенів.
— Посоромся, Шен, — докірливо похитав головою Крішнопрошад. — Це вже ти занадто…
Але той, наче нічого й не сталося, вже схилився над хворою.
— Іншої ради не було, — незворушно відповів він. — Ця тварюка мало не спровадила дівчинку на той світ. Тут панькатись нема чого! А тобі, Крішнопрошаде, раджу вжити заходів: негідник мусить стати перед судом.
Так, лікар Шен нагодився вчасно. Він зробив дівчинці укол, і їй покращало, гикавка майже припинилась.
Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.
— Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?
Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.
Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.
У грудях пече — добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.
Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий — погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.
Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти — не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.