Довго лежала без ужитку смертоносна зброя — тепер вона знадобилася.
Обгірам нечутно опустив за собою циновку і вийшов надвір. На його тінь у тьмяному світлі місяця глухо заскімлили сільські пси, та відразу ж умовкли. В розлогому вітті смоківниці сонно каркнула ворона. Нема гіршої прикмети, аніж нічне каркання!
Обгірам підійшов до священної смоківниці. Стиха шамотіло листя, а йому вчувалося, що то літають привиди. Світлячки на чорному камені здавалися незліченними зіницями розгніваної богині, ладної стерти на порох цілий світ.
А далі таємничо біліла дорога — велика підмога краю, що бідував. Поруч із нею спало наметове містечко Крішнопрошада.
Чаклун уклонився каменю, силкуючись викликати в уяві грізний образ Шітали. Він дрібно-дрібно тремтів, зуби його цокотіли. Нарешті випростався і кинувся вперед. Невдовзі його довга тінь розтанула в нічному мороці.
В наметовому містечку з’явилася віспа.
— Зняти табір! — розпорядився стривожений Крішнопрошад.
Кинувши будувати дорогу, загін відійшов на десять миль від села. Обгірам дивився, як віддалялася валка, і злостиво всміхався. Все-таки його зверху! Йому допомагає Шітала, і тому він непереможний!
Та випущений на волю страшний дух перекинувся й на село. Приїжджі будівельники врятувалися втечею, зате місцевим жителям дітись було нікуди, і чорна смерть косила їх своєю косою.
Де тепер Крішнопрошад, де всі! Крім Обгірама, нема в кого просити ласки. Несхибна зброя повернула царкові його трон.
— Зарятуй, чаклуне, зарятуй!..
— А де ж ваш шановний підрядчик? — зловтішався Обгірам. — Біжіть до нього!
— Не гнівися, брате, прости вже нас, змилуйся. На тебе вся надія.
Та настав день, коли і Обгірамові стало не до сміху: захворіла Подда. Хіба думав чаклун, що випущена ним стріла вразить і його самого?
В страшних муках померла красуня Подда. «Що я наробив, що я наробив!» — качався по землі й стогнав Обгірам. Голову йому пекло, наче вогнем: то чиє ж, зрештою, виявилося зверху? Хіба цього прагнув Обгірам?
Чаклун немов закам’янів. Руки судомно стискали червоний вузлик з безвідмовною отрутою. Ні, Обгірам не змириться з поразкою! Нізащо!..
Крішнопрошад не сидів склавши руки. Він повернувся у село з лікарем, санітарним інспектором і вакцинатором. Біля священної смоківниці маленький загін зупинився, бо помітив розпростерте під нею непорушне тіло чаклуна.
— От вам іще одна жертва, — скрушно зітхнув лікар.
Маленька глуха станція.
Платформи немає. Замість неї по один бік залізничної колії досипана червоним гравієм земля. Цегляна будівля з навісом із гофрованого заліза — це і є станція. Камера зберігання, каса, кімната чекання для жінок — ось, здається, і все. Поряд із станцією — буфет, де продають чай та прохолодні напої, а зразу ж за ним починається польова дорога, яка пролягає на північ. Уздовж дороги тягнуться виповнені сріблястою водою канавки.
Тут і там стоять крамнички, де торгують бетелем, бірі[6], сигаретами; осторонь від них — два вугільні склади й будиночок станційного буфетника. А ще далі — великий цегляний будинок місцевого багатія.
Сьогодні вранці пройшли тільки два поїзди. Станція спорожніла. На «платформі» снує кілька місцевих жителів і група артистів: дві молоді жінки, стара служниця і троє чоловіків-музикантів.
Артисти чекали двогодинного поїзда.
Одна з дівчат, висока й смуглява, чепурилася перед ручним дзеркальцем. Друга, надзвичайно вродлива, із набагато світлішою шкірою, спала на лаві. Молодий дженджуристий музикант повільно похождав по «платформі» з сигаретою в зубах.
Тут же сидів сліпий хлопчик. У руці він тримав бубон. Хлопчик то легенько похитувався, час від часу чомусь усміхаючись і ледь помітно ворушачи губами, ніби розмовляв сам із собою, то насторожувався, то глибоко вдихав гаряче повітря, ніби намагався вловити навколишні запахи…
Музикант зупинявсь у кінці «платформи» й невесело насвистував. До поїзда залишилося ще кілька годин, і музикант нудьгував. У цій глушині годі було побачити щось цікаве, та й себе показати було нікому. Хто ж позаздрить йому — супутникові й вірному охоронцеві двох дівчат? Ніхто!
Кінець місяця чойтро[7].
Над безмежною голою рівниною хитається прозорий серпанок. Страшенно жарко.
Раптом десь зовсім близько закувала зозуля. Потім подала ніжний голос ще якась пташка.
Юнак здивувався: виявляється, на цій жалюгідній станції є співучі птахи! Він прислухався.
«…Дивно… дуже дивно… неймовірно! — більше й більше дивувався музикант. — Чи не потрапив я у зоопарк?»
Ось замекало ягня, а потім завив шакал. І це серед білого дня!
Юнак уже не міг стримати своєї цікавості й підстрибом побіг до станції. А, ось у чому річ! Це все витівки сліпого хлопчиська!
А хлопчик тим часом вдарив у бубон і заспівав. У нього був гарний голос. Виявляється, маленький пустун уміє не тільки імітувати звірів і птахів, але й співає! Та ще й яку пісню!
Як горять твої браслети,
Серце зваблюють красою…
Моя люба, яке щастя
Милуватися їх грою…
Це вже ставало цікавим. Хлопчик, сидячи навпочіпки і б’ючи в бубон, розгойдувався всім тілом у такт музиці й співав. На його негарному обличчі сяяла широка усмішка. Поряд стояли носії і з задоволенням слухали. Та не тільки вони: смуглява дівчина відірвалася від дзеркальця, спляча красуня прокинулась, навіть стара служниця забула про свій бетель…
А хлопчина співав дедалі швидше. Він розгойдувався сильніше й сильніше і, вдавалося, ось-ось упаде, звалиться на землю.
— Ну й спритне чортеня! — вичливо усміхнулася смуглявка.
Її подруга нічого не відповіла. Вона мовчки слухала.
А хлопчик натхненно вів далі:
На твоїй руці чарівній
Хтів би я браслетом стати,
Хоч із скла, як не з кришталю,
Й щастя більшого не гнати!
Пісня закінчилася.
Слухачі захоплено загомоніли. Негарне личко з невидючими очима освітила вдячна усмішка.
Один із носіїв простягнув співакові запалену бірі.
— Бірі?
— Еге ж, покури.
Хлопчик усміхнувся.
— Тут хтось курить сигарету. Може, і мене почастує?
Буфетник зареготав.
— А ти, виявляється, дуже хитрий, приятелю! Розумієшся не тільки на ласощах та напоях, а й на тютюні. Ти знаєш, скільки коштує сигарета?
— А хіба моя пісня нічого не варта?
— На, друже! Закурюй! — І музикант подав йому сигарету.
Хлопчик шанобливо взяв її.
— Дякую вам, ваша милість. Ви дали мені коня, дайте ж і батога — дайте прикурити.
Музикант черкнув сірником.
Хлопчик із такою насолодою затягся, що в нього зразу запаморочилось у голові. Він видихнув густий клубок диму й захоплено вигукнув:
— Це просто чудово!
Дивлячись на його задоволене обличчя, всі розсміялися.
— Ти дуже гарно співаєш, — схвально зауважив музикант.
— Авжеж, ваша милість, я співаю добре. Всі так кажуть. І…— він завагався. — І коли я вкладаю у пісню всю душу, то можу зачарувати людей. Можу!
При цих словах дівчата неголосно засміялися, а сліпий, почувши їхний сміх, здригнувся. Сигарета випала в нього з руки. Він намацав її на землі, підняв і спитав;
— Хто це сміється? Хто?
Потім тихо покликав:
— Малїнда!
Малінда, один із носіїв, обізвався.
— Підійди ближче, Малінда, і слухай.
— Я слухаю.
— Підійди ще ближче, я щось скажу тобі на вухо.
— Я тут, біля тебе. Кажи.
— Тут щойно сміялися дівчата. Вони з міста?
— Еге ж, вони з Бурдвана.
— Я так і думав.
— Як ти розпізнав?
Сліпий посміхнувся:
— Почув дзенькіт їхніх браслетів і солодкі пахощі парфумів. Адже від простих людей тхне потом, і скляні браслети не дзенькають так ніжно. А їхні браслети — золоті?
— Так.
Хлопчик мовчки курив свою сигарету; іноді він виймав її з рота і з насолодою вдихав аромат парфумів.
— Вибачте мені, благородні пані… Ви щойно сміялися з мене… Я хочу сказати вам…
Смуглява була гостра на язик і любила пожартувати. Зашпилюючи волосся, вона обернулась до хлопчика й спитала:
— Ти до нас звертаєшся?
— Авжеж, пані. Скажіть мені, чого ви сміялися?
— То не ми, — заперечила дівчина.
— Ні, це сміялися ви.
Хлопчик усміхнувся:
— Звуки рогу не схожі на звуки флейти, і табла [8] звучить не так, як бляшанка.
Від здивування дівчина широко розплющила очі й перезирнулася із своїми супутниками.
Її подруга всміхнулася.
— Ти розсердився на нас за це?
— Розсердився? — вигукнув хлопчик. — Хіба я смію сердитись на таких, як ви? Я тільки хотів знати, чого ви сміялися. Та й годі.
— Ах ти ж порося! — втрутився буфетник. — Адже вони сміялися з твоїх хвастощів, що буцім ти можеш зачаровувати людей своїм співом.
— Але ж це правда, я насправді можуї
— Годі! Облиш вихвалятися!
— А хіба я вихваляюсь? Я кажу те, що є.
— А чи знаєш ти, перед ким вихваляєшся?
Хлопчик трохи зніяковів, а буфетник вів далі:
— Вони — з Калькутти. Вони знамениті співаки. Їх записують на пластинки… А наш Панкхірадж уявив собі, що він зможе захопити їх своїм поросячим вереском. Ха-ха!..
Засоромившись, хлопчик почав запевняти слухачів:
— Авжеж, я, звичайно, сказав дурницю. Справжню дурницю…
Смуглявка дістала з чемодана мило й промовила:
— Тут поблизу є ставок, не завадило о скупатися.
Хлопчик кинув сигарету й голосно розсміявся, задерши голову.
— Ви тільки погляньте на нього! Що це з ним робиться? — здивувався буфетник. — Ну, чого ти, Панкхі?
Крізь сміх Панкхі ледве вимовив:
— Я сміюсь від задоволення, пане Сінгх. Надто вже гарно запахло туалетним милом, аж дух захоплює!
— Я з радістю подарую тобі це мило, якщо ти заспіваєш нам ще одну з твоїх чудових пісень.
Панкхі почухав потилицю і спитав:
— Отже, якщо я заспіваю, ви подаруєте мені мило?
— Так.
— Але мені…— повагавшися сказав він, — мені й справді не годиться так вихвалятися. Хіба я смію співати перед вами?
— А чому б і ні? Ти співаєш дуже гарно. В тебе прекрасний голос.
— Вам справді сподобалось? — Обличчя його скривилося від беззвучного сміху.
Смуглявка покликала музиканта, й вони пішли до ставка.
— Пані,— звернувся до її подруги Панкхі.— Можна попросити тебе про одну послугу?
— Проси.
— А ти не розгніваєшся на мене?
Звичайно, ні. Проси, не бійся.
Але Панкхі не попросив, тільки раптом покликав:
— Нітай! Малінда! Де ви?.. Нітай!
— Навіщо тобі потрібен Нітай? — пробурмотав буфетник, який зачиняв свою ятку на обідню перерву. — Треба ж їм поснідати! І Нітай і Малінда пішли додому.
— Ти теж, здається, збираєшся йти? — спитав Панкхі.
— Авжеж. Ходімо, я й тебе нагодую.
— Дякую, але я не хочу їсти.
Було ще рано, а гаряче повітря вже посіріло від пилу.
Розпечений сонцем дах якось дивно потріскував.
Дівчина уважно подивилась на Панкхі. Він сидів мовчки, опустивши голову.
— Ти так і не сказав, про що саме хотів попросити мене.
— Я хотів попросити, щоб ти… — Панкхі зніяковів і, болісно скривившися, замовк.
— Та кажи! — підбадьорила його дівчина.
Тепер погляд її був спрямований кудись у далечінь, запнуту прозорим серпанком.
Повагавшись, Панкхі підвів голову:
— Я хотів попросити тебе, пані…
Однак він не встиг договорити: в цю мить на даху щось брязнуло, задзвеніло… Дівчина здригнулась і злякано спитала:
— Господи! Що це таке?
— Це, — пояснив Панкхі з почуттям власної зверхності,— це спека дзвенить у залізі. І дзвенітиме аж до вечора. Ось знову! Але тепер це вже не від спеки: просто на дах сіла ворона.
Дівчина вийшла з-під навісу на «платформу» і з цікавістю подивилася вгору. І справді, на даху сиділа ворона.
Коли дівчина повернулася, Панкхі збуджено промовив:
— Ось що я хотів тобі сказати… А ти справді не розгніваєшся?
— Скільки ж я можу запевняти тебе в цьому?
— Гаразд… Чи не погодишся… чи ти не погодишся заспівати?
Випаливши своє прохання, Панкхі немов занімів від збентеження.
Дівчина всміхнулась.
— Ти хочеш, щоб я для тебе заспівала?
І тоді Панкхі намацав її ноги, доторкнувся до кінчиків її пальців і сказав:
— Та хіба хто погодиться заспівати для такого, як я?.. Але і в мене є свої бажання, свої заповітні мрії. Хіба я не людина? Музику й співи я люблю всім серцем.
Може, дівчина пожаліла його в цю мить, а може, просто захотіла вдовольнити власну примху, та все ж вона погодилась.
— Гаразд, я заспіваю тобі. Тільки от лихо, — додала вона заклопотано, — мій музичний інструмент лежить на самому споді нашого багажа, його важко дістати.
— Музичний інструмент? Дарма. Співай так. Зараз дуже жарко, і ніжний, неквапний спів без акомпанементу буде як живильна прохолода…
Ця думка сподобалась дівчині. Порада сліпого насправді була слушна… І вона заспівала неголосно:
Коханий мій, пора зустрітись нам,
Я жду тебе під тінистим кадамом.
Як і раніш, душею я твоя,
А ти? Чи ти зостався таким самим?
Чекатиму тебе, поки ясніє день,
І морок ночі не окутав землю…
Якесь дивне, радісне хвилювання охопило Панкхі: слова цієї пісні наче проникали в найзаповітніші куточки його душі…
Та ось пісня скінчилася.
— Ну, як? — усміхаючись, спитала дівчина. — Тобі сподобалось?
— О пані! — палко вигукнув Панкхі, повертаючись із світу мрій до дійсності.
— Тобі сподобалась пісня?
— Вона зробила мене щасливим на все життя, пані.
Співачка розсміялася.
— Так, так… ти можеш сміятись, — задумливо проказав Панкхі.— Мені дуже пощастило… бо я ніколи й ніде не почув би тебе…
Гіркота, що прозвучала в останніх словах, вразила дівчину. Вона замовкла, не знаючи, що сказати.
— Дозволь мені припасти до твоїх ніг.
— Припасти до моїх ніг? Навіщо?
— Це мене… це мене зробить щасливим…
Якусь мить вона вагалась. Захоплені погляди, захоплені похвали, освідчення в коханні — все це давно набридло. Але таке поклоніння!.. І вона нічого не промовила: стояла й мовчки чекала.
Панкхі обережно доторкнувся до неї, потім розпростерся перед нею на землі й притулився обличчям до її ніг. Минула хвилина, друга… Раптом дівчина спитала:
— У тебе є рідні? Мати, батько?.. Вставай уже, чуєш? Досить! Устань!..
— Що це за нові витівки? — несподівано пролунав голос музиканта. Разом із смуглявкою він щойно повернувся від ставка.
— Вставай же, вставай! — умовляла Панкхі співачка.
Той нарешті підвівся з землі. Музикант і смуглявка поглянули на нього й голосно розсміялися. Хлопчикове обличчя вкривали червоні плями: то були сліди фарби, розмитої його сльозами 1.
— Витри обличчя, — сказала дівчина. — Воно все забруднене фарбою.