— Кого-о?!
— Того, хто ліпить вам одиниці і виводить на чисту воду, дає питлю і годує березовою кашею — Олега Максимовича. Уяви його собі…
— Уявив, ну й що?
Ерпід мовчав хвилину.
— Усе. Ця людина більше не буде ліпити одиниці, - Ерпід обережно завертівся, ніби вибирав, як краще з’їхати на дорогу.
— Ти його… Він помер?! — Вані перехопило подих.
— Я його відключив.
— ??!
Ерпід прочитав страх на обличчі Вані.
— Не бійся. Олег Максимович є, але його нема.
— Як це? Що ти накоїв, божевільний?! — закричав обурений Ваня. — Який же він недобрий?!
Ерпід не встиг нічого розтлумачити. Обидва запримітили, як з лісу вискочив на дорогу і помчав до них з усієї сили Жучок. У зубах він щось тримав.
І чим ближче підбігав песик, тим більше біліло обличчя Вані. Він, здається, впізнав, що ніс Жучок.
У Клинцях хрипло, ніби його ріжуть, закричав Голобородьків півень…
Олег Максимович наближався до школи, коли відчув, що з його головою коїться щось неймовірне. Вона стала як не своя, у ній загуло і задзвеніло. Олег Максимович раптом забув, чого він прийшов до школи і що це за будинок. Попрямузав не на ґанок, не в двері, а повз них.
Школа стояла не біля самої вулиці Березівки, а на відшибі, за фізкультурними майданчиками, поміж якими до ґанку вела обсаджена каштанами і кущами алея. До школи ззаду, ніби ніжки літери “П” були прибудовані два зали: зліва — спортивний, справа — актовий зал зі сценою. За школою справа простяглося футбольне поле, зліва — сад і город. І Олег Максимович марширував довкола будинку, продираючись через кущі, топчучи пишні айстри на клумбах. За кожний ріг і виступ школи він повертав за всіма правилами військової науки, навіть командував сам собі: “Налі…во-о! Раз, два!” Доходив до наступного повороту, приставляв ногу: “Раз-два! — і різко повертав убік. — 3 лівої руш!” Права рука робила рішучі змахи. Ліва не махала, ліва тримала тяжкий портфель з учнівськими зошитами.
У розчинені вікна першого і другого поверхів повисовувалося багато голів хлопчиків і дівчаток — з молодших класів та старшокласників. Усі супроводжували вчителя здивованими поглядами. А ті, що підходили на заняття на другу зміну, аж спинялися від такого дива або обережно йшли слідом: що він витворяє?
Продзеленчав дзвоник, треба починати урок, а Олег Максимович усе марширує довкіл школи. На третьому витку він крокував уже без портфеля — покинув десь у кущах. Вимахував завзято обома руками, а потім перестав махати, обіруч обійняв голову, як Льоня Гордій, Кроки вчителя стали плутані, він аж стогнав. Руки то розводив, то знову хапався за голову, потім став водити долонями над потилицею, над тім’ям, ніби хотів приховати їх од пекучих променів сонця. Коли проходив повз металеву, з труб, щоглу, на якій піонери піднімають стяг перед урочистою лінійкою, зупинився. Подивився на щоглу, подивився… Ухопився за неї обіруч… Потім одну руку задер до потилиці, а другою ще міцніше вхопився за щоглу. І, мабуть, йому полегшало, бо він круто розвернувся, бігом ускочив на ґанок школи, ніби від когось утікав, шарпонув одні двері, другі…
А тут тітка Магда протирає шваброю з ганчіркою вестибюль.
Спіткнувся об тітчине відро, перевернув, на підлозі разтеклася калюжа брудної води. Став як укопанші, уперся очима в це відро, в калюжу.
— Вибачайте, будь ласка, — попросила пробачення тітка Магда.
— Ви мені даруйте… — промимрив Олег Максимович.
І раптом схопив це відро, перевернув догори дном. Ще не всі брудні краплі стекли, а він уже надів відро собі на голову.
— А-ах! — випустила швабру з рук тітка Магда.
Потім підняла, відступила на кроків два і вже зі страхом жбурнула швабру й ганчірку, кинулася до сходів, що вели на другий поверх. Може, в учительську хотіла, може, до директора.
А тут уже і сам директор спускається, за ним кілька вчителів і учнів-восьмикласників. Учні ведуть під руки Льоню Гордія, а той весь час виривається і кричить: “Пусті-іть, йолопи! Куди ви мене?! Ще уроки не закінчилися!” І ще щось вигукував по-іншомовному, але хлопці тримали міцно, вели до виходу. І директор, і вчителі, і учні поспішали, бо бачили через вікно другого поверху, що біля школи зупинилася “швидка допомога”, що алеєю крокують до школи лікарка з сумкою в руках і двоє здоровенних дядьків — усі в білих халатах.
— Ось!.. І він… І його беріть!.. І Олег Максимович не в своєму розумі! — поспіхом говорила тітка Магда.
Вона спочатку сплескувала руками, а потім притиснула їх до грудей, щоб не трусилися від страху.
Олег Максимович стояв уже біля вікна. Однією рукою підтримував на голові відро, щоб можна було з-під нього бачити, а другою міцно вчепився за трубу парового опалення — “заземлився”, буцім зробив сам собі громовідвід. Обличчя його вже не було болісно скривлене, на ньому сяяла усмішка від полегшення та вдоволення.
Директор простягнув до нього тремтячі руки:
— Голубчику, Олег Максимович… Що з вами?!
Нічого не відказав учитель. Усмішка зникла з обличчя. Очі знову стали невидющими. Він ніби прислухався, що робиться в голові. (Це була саме та мить, коли Ваня лаяв Ерпіда: “Що ти накоїв, божевільний?! Який же він недобрий?!”, і Ерпід вирішив впливати на Олега Максимовича інакше.) У вестибюль увійшли люди в білому — лікарка і два санітари.
— Що у вас сталося? Хто захворів? — відразу запитала лікарка.
Відповісти хотілося всім, тому відразу знявся гармидер.
— Та ось цей хлопець, до нього викликали, — показав директор на Льоню. — Але поки ви їхали, ще і вчитель захворів. Просто якась епідемія!
— Епіде-емія! — у лікарки сів голос, і вона прохрипіла: — Хворих одразу ж у машину! Ізолювати! Де у вас тут телефон? Треба викликати санепідемстанцію для дезинфекції.
— Там! Там! На другому поверсі! — показав директор вгору, на сходи. — Але ж у нас не чума і не холера. З головами тільки стало щось коїтись.
— Тим гірше! — поспіхом тупотіла сходами лікарка.
Санітари тим часом відбирали у Олега Максимовича відро, відривали учителя від батареї.
— Підемо з нами, друже! Усе буде добре, вас підлікують! І додому швидко відпустять! — примовляючи, вони тягли Олега Максимовича до виходу.
— Я не хворий! Я не божевільний! — заперечував учитель. — Тітко Магдо, я винен перед вами… Ви даруйте мені!
— Нічого, нічого, миленький… Я все приберу! — заспокійливо простягла руки прибиральниця. — Наша робота така — прибирати.
— Я винен перед вами! — каявся Олег Максимович. — Я внучку вашу даремно покривдив. Можна було б і четвірку поставити, а я поставив трійку з плюсом! Я винен, даруйте, більше так не буду робити! — Густі сльози котилися по обличчю вчителя. — І ти, Льоня… Чуєш? Передаси Вані… Здібний він хлопчик, надзвичайно здібний. Але дуже непосидючий! Крутився він на уроках, і я зауваження йому в щоденник записав. А можна було покартати і все! Даруйте, люди!
Олег Максимович затулив обличчя хустинкою і заридав, мов дитя.
— На, на! — простягнув Ваня до Жучка руку.
Але нічого не дав, а забрав у нього із зубів картуз.
Так, це був звичайний старий картуз Подвійного Гордія. Його Ваня впізнав би серед тисячі інших. У ньому ззаду пропалена дірка, ніби хто горошиною прострелив. Дід завжди одягає його до лісу.
Ваня покрутив картуза і сяк і так. Усе більше його тривожило: як могло статися, що дід загубив його? Він же не малий хлопчик, який може загулятися і забути про все. Не може бути і такого, щоб викинув його і ходив лісом голомозий. Бо якби хотів отаке зробити, то давно викинув би. Є ж удома картуз новий і капелюх. Капелюх, правда, надягає він рідко, як і піджак, важкий від орденів і медалей. Найчастіше тоді, коли відбувається зустріч ветеранів-партизанів чи однополчан.
Що трапилося з дідом? Може, йому зробилося зле, підвело серце і він навмисне послав Жучка з картузом? За сімдесят літ уже Подвійному Гордію — це не жарт. Але ж дід ніколи не жалівся на серце.
Ерпід мовчки спостерігав за Ванею, потім ніби чмихнум чи прокашлявся. Ваня навіть не повірив своїм вухам, подивився на робота. Той блимав зеленою лампочкою, ніби підморгував.
- Іван Олексійович Гордій, ми не рухаємося вже чотири хвилини і сімнадцять секунд.
— Дід пропав! З дідом щось скоїлося!
— Він не пропав. Дід швидко рухається, в нього свій курс. Можна сказати по-вашому — біжить. І плаче.
— Куди біжить?!
— До своєї заповітної мрії. Я просвітив його пам’ять.
— Знову ти втрутився, накоїв чорт зна чого. Без мого дозволу!
— Чорт не може знати. Знаю я.
— Запиши собі на лобі! Зарубай на носі! Намотай на вус: без мого дозволу нічого на Землі не роби! Ти не розумієш нашого життя, а втручаєшся!
— Запиши на лобі… Інформацію не зрозумів. За моїми даними, люди на лобі не пишуть, і я не буду. Бо не знаю, для чого це. Не буду робити зарубки на носі — нема в мене носа. У багатьох африканських племен роблять зарубки на носі, на щоках. Носи проколюють, прикрашають… Ти не сказав також, що мотати на вус. Нитки? Нема в мене ниток і в тебе нема, крім тих, що в тканині. Мої вуса — антени. Якщо ти хочеш посилити чутливість моїх антен, то треба не нитки намотувати, а дріт. Як бачиш, інформація неправильна, а тому непотрібна, навіть шкідлива.
— Розбалакався надто! Енергію економити треба!
— Я ще не все сказав. На нашій планеті ні в кого дозволу не питають, щоб робити добре один одному. Просто вловлюємо те, що більше непокоїть людину, і допомагаємо.
— Аг-га, значить, і у вас люди?
— Люди не люди, а істоти дуже розумні.
— А чому дід плаче?
— Хочеться, ось і плаче. Він уже не біжить, а стоїть. І плаче. І йому стає легше від плачу.
— Плаче — значить, біда якась. Треба бігти на допомогу! — Ваня завертівся на місці, як той Ерпід нещодавно.
Не знав, що робити: кинутися спочатку до діда, виручати з невідомої біди? Чи хутчіш добиратися до гравійки, ловити машину? Ерпіда-два теж треба виручати, це вже справа не місцевого, а міжпланетного значення. Якщо бігти спочатку все-таки до діда, то куди діти Ерпіда-один? Лісом пробиратися з ним одна морока, а без робота діда не знайдеш. От задача, попробуй розв’яжи!
У лісі раптом почулися голоси дітей. Ваня розпізнав навіть булькаючий і хриплий, як у їхнього півня, голос Петі Голобородька. Радіють, дурні: Олег Максимович захворів, заняття зірвалися.
— Атас! — голосно прошепотів Ваня.
- Інформацію не зрозумів. Слово з якої мови, на яку мову мені переходити?
— Ховатись, кажу, треба! Петя Голобородько іде! Сюди лізь, між ялинки! — Ваня першим умостився між ялинками і затих.
— Хочу познайомитися з Петею Голобородьком: може, і його передам на корабель? — Ерпід під’їхав близенько до Вані, а той перевернув його на бік, підкотив під лапаті вітки.
— Ти що? Та ти знаєш, який він? На кораблі подумають, що всі люди такі. У нього клепки в голові не вистачає!
- Інформацію не зрозумів. Клепки бувають у бочках, цеберках. У голові людини, як показують дослідження, клепок нема. Твердження твоє абсурдне: не може людині не вистачати того, чого в неї взагалі не буває і не потрібне їй.
— Та знаєш ти… Та коли б ти до нього потрапив, а не до мене, то він тебе вмить на запчастини розпатрав би!
— Спробую проаналізувати. Петя так само робить електронних роботів-поліглотів ізольованої дії? І йому не вистачає якоїсь деталі?
— Тихо ти! — штурхонув Ваня робота в бік. — Близько вони! І нічого він не робить, тільки готове розбирає. В них і батько такий: де що знайде, все додому тягне — “на запчастини”. “Москвич” у них, машина.
- Інформацію зрозумів. Мовчу.
— Мовчи і слухай: учні теж про метеорит говорять. Уся школа вже знає!
Голоси гомоніли все ближче. Хлопчики ходили колами.
Зовсім близько біля рятівних ялинок пройшов Петя Голобородько. Було чути, як він говорив своєму товаришу:
— За метеорит, кажуть, багато грошей дають. От коли б мені знайти його!
- І що б ти робив з грішми? Якби дали мені, я для всього класу морозива накупив би! — чувся інший голос.
— Ти що — дурний? Весь клас частувати! А я купив би всього три порції: одну тобі, дві собі. Решту грошей на запчастини пустив би.
Голоси хлопчиків віддалялися в бік Партизанського лісу.
— Ну, чув, який він? — запитав Ваня.
Здалося, що Ерпід у відповідь хихикнув.
— Ти чого? Признайся, щось з Петьком уже натворив?
— Нічого особливого. Я просто допоможу йому здійснити заповітну мрію.
— Полежали — і досить. А тепер давай… гоп-па! На гусенички-ніжки… Не піду до діда, гайда бігом на гравійку! До Мінська ж понад п’ятдесят кілометрів.
“Цей чине цей?”
Дід Гордій зупинився, тяжко, знесилено дихаючи. Витер з лоба рукавом піт, вигріб пальцями з волосся, повитягав з-за коміра глицю. Поволі повертався, оглядав кожне дерево, особливо сосни і берези: “Цей острів чи ні?” Скільки островів, менших і більших, серед цього болота, досі ніхто не порахував. Серед них є і той, на якому вони, п’ятеро партизанів, переховувалися під час оточення, їх спочатку сімнадцять було, коли залишилися вони прикривати відхід свого загону. А німці наступали, все тугіше стягуючи кільце. Один за одним гинули товариші, врешті їх залишилося семеро, в тому числі двоє були тяжко поранені. Опустилася ніч, і вони, поклавши на саморобні носилки поранених, одійшли в болото. Завдання було виконане, вони протрималися до смеркання. Несли носилки, занурюючись у воду то до пояса, то до грудей. Щоб поранені не захлинулися у воді, часом доводилося класти ручки-жердини носилок собі на плечі…
Хоч німці кидали міни, вирішили перебути на острові до світанку. Не було більше сил, попадали ниць і довго лежали-стогнали, відсапуючись…
Ту ніч двоє тяжкопоранених не пережили. Навпомацки викопали ножами й дрючками могилу — одну для двох, неглибоку: підступала вода…
Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.
Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.
Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?
Чимало, правда, змінилося від того часу, гарний ліс вигнався на місці партизанських землянок, окопів. І тих болотних нетрів уже нема. На краях болота пролягали рівчаки, вони й відвели зайву воду. Тепер на будь-який острів можна добратися в звичайних гумових чоботах. Сотні беріз Гордій перемацав, обдивився, шукав свої мітки. Але хіба знайдеш, коли берези вже такі, що ледве обхопиш руками? Кора знизу почорніла, порепала борознами, покрилася зеленим мохом. Може, ось ця береза? А може, он та? Може, сосна всохла, згнила, а та береза з міткою випросталася і сягнула ввись?
А треба ж знайти останки тих партизанів, перенести до пам’ятника на братській могилі, що в центрі Березівки, біля сільради.
“Я один ще живий з тих п’яти партизанів… Я один знаю про ту безіменну могилу… Як же знайти її? Як?”
Усі роки пече пам’ять про полеглих, не дає спокою ні вдень ні вночі. Пече вина перед ними.
“Дорогі мої! Даруйте! Але я не винен, повірте… Самітно вам там лежати, кривдно, я розумію… Але я живий ще, і я вас знайду! Знайду!”
Тяжко діду Гордію, смутно. Жаль стискає серце…
І ось, коли він вирішив ще раз обійти цей острів, перемацати кожне дерево, щось раптом ніби стукнуло в голову. Буцім якась пелена раптом розвіялася, скінчилося затемнення. Не на цьому острові треба шукати, де він тупцює зараз, а на крайньому, східному. Вони ж на першому острові попадали тоді обезсилені, не брели далі в темряву. А пробиралися в північно-західному напрямку…
Дід забув про кошик з грибами (а боровики ж були, боровички!). Поспішив навпростець до того острова, плутаючись у кущах багна. Гучно чавкало під ногами болото…