Ось він, цей східний острів… Був Гордій на ньому після війни, і не раз. Багато разів оглядав дерева і ніяких своїх прикмет не виявив. Чому ж його знову сюди повело-потягло? А серце, як дурне, бухкає в грудях: “Тут-тут!.. Тут-тут!”
Закортіло зупинитись дідові не біля берези чи сосни, а біля двох купин. Немов щось підказало: “Шукай тут!” І він почав перебирати, розгортати на купинах брусничник і чорничник. Знайшлися рештки гнилих пеньочків: мабуть, був березовий, бо валялися шматки берести. Другий був сосновий, бо ще стирчав повний живиці його осередок. “Копай тут!” — знову ніби хтось шепнув йому. І він почав різати ножем дерен, вигрібати руками землю — як тоді, в далекому сорок третьому…
Довго копав-розгрібав, здалося — цілу вічність. І на метр ще не вигріб яму, як побачив те, що шукав. “Тут!”
Сили покинули Гордія. Не встаючи з колін, він знову заплакав — жалісно, але з полегшенням.
А треба ж підводитись. Треба йти кликати на допомогу людей…
Повз них, виючи і блискаючи мигавкою, промчалася машина “швидкої допомоги”. Ваня встиг помітити у вікні Олега Максимовича і Льоню. Вчитель похмуро позирав перед собою, морщився. А Льоня, побачивши Ваню, одчайдушно замахав руками в бік Клинців, які машина буде минати, і назад, у бік Березівки. Потім “швидку допомогу” заволокло хмарою пилюки.
— Що ти накоїв, признавайся?! — закричав Ваня на Ерпіда. Той уже стояв біля нього на узбіччі гравійки і злегка ворушив вусами-антенами. — І Льоню і вчителя повезли до лікарні!
— То й що? Хай з’їздять. Не варто хвилюватися, витрачати стільки енергії. Твої електричні поля різко зросли.
“Забирався б ти… Залізяка чортова! Нав’язався на мою голову…” — хотів вилаятись Ваня. Але Ерпід вловив його думки і спокійно мовив:
— Мислення твоє зараз недостовірне. В голові сумбур, панують емоції. Треба заспокоїтись.
— Сумбур… Емоції… - сказав Ваня ще досить голосно, але почав відчувати, що поступово заспокоюється. — Я жива людина, а не купа заліза, як ти.
- Інформація про мене недостовірна. Серед мого металу заліза майже нема. Я складна електронна машина.
— Завів шарманку… Якщо ти машина, то і залишайся машиною. І нічого совати носа туди, куди тебе не просять.
І зовсім уже мляво ворухнулося у Вані в голові: “А може, кинути цього Ерпіда, збігати додому, сказати про Льоню? І про діда…”
— Завів шарманку… Совати носа, куди не просять… — мимрив сам “собі Ерпід, ніби хотів краще запам’ятати.
Ось натужно проревла семитонка з повним кузовом картоплі. В кабіні крім шофера сиділо ще двоє людей, і Ваня не піднімав руки. Та хоча б і була машина вільна, голосувати не варто: вона везла картоплю на залізничну станцію.
Потім пройшли ще дві вантажні машини з картоплею, і Ерпід не витримав:
— Чому, Ваня, не ловиш машину?
— Тому, що закінчується на “у”. Нам у Мінськ треба, а не в райцентр, на станцію. Там картоплю у вагони перевантажують і везуть у великі міста… Знаєш, скільки тисяч тонн треба картоплі, капусти, огірків, помідорів, щоб нагодувати мільйонне місто? А ще ж і на зиму треба запаси зробити… І взагалі, ти хоч знаєш, що людям треба їсти, щоб жити? Багато всяких продуктів треба з рослин, і м’ясо-молочних, і риби? Щоб їх роздобути, треба цілий рік працювати — ось як! — черконув Ваня пальцем по горлі.
— У вас нерозумна трата часу. Замість того, щоб розвивати свої розумові здібності, ви боретеся за існування.
— А у вас хіба не так?
— Не так. У нас енергію люди… Вважай, що і в нас люди… Енергію наші люди засвоюють від сонця, від його променів.
— А вночі як?
— У нас нема ночі. Одне сонце заходить, друге сходить.
— Два сонця?! Си-и-ила… У нас так само, Льоня казав, рослини засвоюють енергію сонця і всякі продукти, речовини виробляють, запасають. Фотосинтез називається, чи що… Ми цього ще не проходили… Ха-ха, так у вас що — люди зелененькі, з листочками? Ходять, гілками помахують?
— Коли молоді, то трохи зеленуваті. А вже дорослі — спілі, не такі зелені.
— Ой, комедія… Так що, ваші зеленці ніколи не сплять, не відпочивають?
— У вас дві півкулі мозку і в зеленців дві. Тільки в них значно більші, у них ніби подвійний мозок.
— Спарований мозок, чи як?
— Хай буде спарований. Тому і голови й зеленців роздалися вшир, не такі круглі, як ваші. Один мозок працює, другий відпочиває, потім навпаки. Сонця в нас неоднакові, і кожен мозок пристосовує організм до свого сонця. А під час перезмінки працюють відразу обидва мозки. Тоді і народжуються всякі великі наукові відкриття і робляться винаходи.
Наближалася ще одна машина, з капустою. Ваня голосував їй і на Ерпіда показував, але вона не зупинилася.
Загальмувала тільки наступна, з морквою. Крім шофера, в кабіні нікого не було, і Ваня зрадів: пощастило.
Молодий веселий шофер сплигнув на землю, обійшов машину спереду.
— Куди вам треба? — запитав і присів навпочіпки, зробив з пальців “козу рогату” і полоскотав Ерпіду живіт: — Вусі, бусі, бусі!
Сталося неймовірне. Ерпід увігнувся, навіть ручками прикрив те місце, де був пупок, і зареготав, як дитя.
Шофер від несподіванки присів у пилюку.
Ваня так само розгубився, але швидко опанував себе.
— У Мінськ ми. Дуже поспішаємо, не можемо автобуса чекати!
— Живий експонат?! Зліт юних техніків, чи що? Дивись, він мені лампочками підморгує! — Шофер поволі встав, струсив пилюку із штанів.
— Дядечку, запізнюємося ми! Виручайте! — як не молив Ваня, але нічого більш не тлумачив.
— До райцентру можу. До магазину моркву везу. Хочеш похрумкати? — Хлопець взяв з кузова дві великі морквини, подав Вані.
— Щасливої дороги! — раптом сказав Ерпід.
Шофер уже йшов сідати за руль і знову повернувся до них.
— Це він сказав?! — хлопець зробив губами “уф-ху-у…”, похитав головою. — І треба ж таке видумати! Ай-я-яй, ну і головасті діти пішли. Чий же ти будеш?
Ваня сказав.
— Знаю, знаю Олексія Гордійовича… Привіт батькам геніальних дітей!
Машина ревнула, ривком зрушила з місця. “Хе, а що ти сказав би, коли б знав усе?” — подумав Ваня.
— Мені він сподобався, я записав його, — сказав Ерпід.
— Не спиш у шапку. Молодець… Давай руку.
Ерпід простягнув йому руку і сказав:
- Інформацію не зрозумів. Чому в шапку? Зеленці не сплять, то чому повинен спати їхній Ерпід?
Ваня не тлумачив, а — скреб, скреб, скреб — почистив об гострий кант його руки морковку, з апетитом захрумав.
— Заморю черв’ячка. А то кишки марш грають.
- Інформацію не зрозумів. Якого черв’ячка і яким препаратом будеш морити? І кишки не музичні інструменти, вони не можуть грати.
— Жерти хочеться, зрозумів?
— Зрозумів у відповідності із закладеною в мені програмою, хоча сам їсти хотіти не можу.
— А ваші зеленці бувають дітьми?
— Бувають. А потім ростуть у відповідності з програмою. Кожному під час народження дається прилад-дозатор, який регулює приймання сонячної енергії, а значить, і ріст. Ростуть зеленці до визначеного стандарту. Вирощується і невелика кількість велетнів для особливо тяжких робіт.
— Замість підйомних кранів?
— Можна й так вважати. Вирощують і ліліпутиків, і міні-зеленців. Дивлячись для якої мети, якої роботи. Екіпаж космічного корабля, що на орбіті, складається з ліліпутиків.
— Ну й додумалися! А коли я, наприклад, не захочу бути міні-зеленцем, а нормальним? Чи велетнем? А будучи велетнем, збунтуються і…
— Такого в нас не може бути. Всі хотіння, всі думки контролюються. Зеленці хочуть тільки те, що потрібне для всіх, для нашої цивілізації.
— Ох-хо, сумно ж у вас там. Мухи здихають від нудьги.
— Нема в нас мух. Ніяких комах нема, ніяких тварин, птахів, риб. А рослини є, тільки не зелені, а фіолетові. Низенькі такі… І вода є.
— Я свою землю ні на що не зміняю. І ні за що на світі! Невже вам не хочеться мати хоча б, пташок? Солов’я послухати, жайворонка, шпака, зозулю? Ку-ку, ку-ку…
— Завдання нашої експедиції — вивчити таку можливість. Можливо, колись ми запозичимо в землян дещо.
— Запозичуйте, мені не шкода. Тільки чи знаєте, що в нас ще і всякі мікроби, бактерії, віруси є? Вони такі малі, що не побачиш без мікроскопа. Серед них такі гади є, такі паразити! Через них багато хвороб усяких, люди помирають.
— Паразитів нам не треба. Їх ми не будемо брати.
— А вони самі вже набралися. Знаєш, скільки на тобі вже всяких бактерій, мікробів? Мільярди!
— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.
— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.
Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.
— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.
— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?
— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!
Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.
— Дядечку…
— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.
— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.
Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.
— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!
— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.
— До столиці чого? На виставку?
— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.
— Дядьку Миколо, у вас там знайдеться місце для одного… для двох? — закричав шофер. — А то у мене тут сумки.
— Мо’, якось знайдемо, — відгукнувся хтось з будки глухим голосом.
— Приймай тоді гостей! — шофер відчепив і відкинув задній борт.
Пригнувся, підхопив Ерпіда, махнув у кузов. Буцім не сто кілограмів він важив, а лише десять. Почекав, доки Ваня забереться сам, підняв і закріпив борт.
Ваня несміливо роздивився того, хто володів таким глухим голосом. Дядько старий, йому, мабуть, скоро буде сімдесят, обличчя худе, в зморшках.
— Митю, а що там з мотором? — гукнув шоферу дядько Микола.
— Та нічого особливого. Заміню свічу, і поїдемо, — відповів наче здалека шофер і брязнув чимось металевим, може, капотом машини.
— Ну, чого стоїш? Давай, той… — дядько Микола встав, пригнувся, розвів руками. — Розміщуйтеся, значить…
Ящики в кузові стояли щільно, кількома рядами. Тільки біля самого заднього борту вистачало місця для трьох сісти.
— Спочатку треба його, боюсь, щоб не розтрусило дорогою, — сказав Ваня.
— А ми йому соломки більше насмикаєм… От та-ак… Хоч не пишно, та затишно — ага! — лагідно говорив дядько Микола. — Перекидай його сюди!
— Дякую, я постою, — раптом сказав Ерпід ввічливо.
Дядько став навколішки перед Ерпідом, обмацав Ерпіда зверху донизу і раптом однією рукою штурхнув Ерпіда, а другою — Ваню.
— Ось так… — усміхнувся він. — У ногах немає правди.
Вані дядько почав подобатись.
— У вашому тілі я бачу шматочки металу, — сказав Ерпід. — Навіщо він вам? Це запчастини? В усіх, кого я знімав, такого не було.
— Той… машина твоя — рентген? Тут трохи темно, а він навіть наскрізь бачить… Це тепер такі рентгени випускають, що говорити вміють? Ай-яй-яй, от до чого техніка дійшла! — дядько Микола поворушився, зручніше вмощуючись між Ерпідом і Ванею.
— Він ще і не таке вміє. Він звідти… — показав Ваня угору.
Говорити йому від втоми та лінощів не хотілося, він раптом відчув себе в машині затишно, як у постелі.
— А-а, спущений апарат, космонавти наші спустили. Це ти його знайшов і у Мінськ везеш? — поцікавився дядько.
— Ага.
— От часи настали. Це ж щоб колись хто сказав, що я доживу до такого, засміяв би.
— Один шматок металу не викликає у вас запального процесу, — бубонів своє Ерпід. — Довкола двох інших цей процес є. Електричні поля дуже змінені.
— Ай-їй, чисту правду говорить твій апарат. Не сидиться на місці двом осколкам. Як розгуляються часом, аж зубами скрегочу… Казав хірургу — мо, вирізати, щоб не тривожили, не заважали? Ні, каже, важливих органів вони не торкаються, не будемо різати. А йому що, хірургу? Хіба мої осколки йому болять? Та й молодий він, післявоєнний… Ох-ха… — дядько помацав себе за бік, завів руку і за спину, — А дощ, той… точніше за бюро погоди підказують. І сьогодні на вечір збереться дощ.
— Звідки взявся метал у вашому тілі? — запитав Ерпід.
— Відчепися від людини! Хочеш знімати — знімай тихенько і мовчи, — втрутився Ваня. — Я ж тобі говорив, що війна тут була. І дід мій воював, партизанив, ти і його хотів записати. Економ енергію.
— Ні, чому. Хай слухає, коли охоту має… Їхати ще більше години.
- Іван Олексійович Гордій, ти поспи, коли тобі не цікаво. А моя справа збирати інформацію — хоч від діда, хоч не від діда, — Ерпід почав показувати свій характер.
Під рівний гул машини дядько Микола розповідав, як воював, де і скільки разів був поранений, скільки бойових товаришів загинуло, поки прогнали гітлерівців і прийшла Перемога.
— Двадцять мільйонів наших людей загинуло! — додав Ваня. — Олег Максимович говорив: ніби дві довоєнні Білорусії знищили до останньої людини. А поранених десятки мільйонів було.
— Не розумію, навіщо людям війна, — сказав Ерпід. — Хіба нема що робити? Недобра планета Земля.
— Як це недобра? Добра! А могла, звісно, ще ліпшою бути… — сказав дядько Микола. — Ми за те, щоб довіку війни не було. Але ж капіталісти ції, імперіалісти з фашистами лізуть. Не терпиться їм, не сидиться спокійно, воювати хочеться їм. Стільки зброї різної, бомб знову наготували… Лектор приїжджав, говорив, що на кожну людину на Землі уже є по три тонни толу. Це коли всі вибухові речовини на тол перевести… А людину щоб знищити, так мало треба!
— Недобра планета Земля… — бурмотів своє Ерпід. — Людські тривоги не тільки з орбіти вловлюються — навіть з далекого космосу. Радіохвилі думок, тривожні імпульси летять і летять… Коли все тут знищиться, то і для нас ця планета буде втрачена.
— Ерпіде, помовч. Ти занадто розбалакався, — попередив Ваня.
Ерпід ніби послухався, замовк. У присмерку засвітилися на його обличчі лампочки.
— Ти чого? У тебе сеанс зв’язку? — запитав Ваня.
Ерпід не відповів, поки не загасли лампочки.
— Вони мене викликали. Полаяли, що втручаюся в земне життя. Не на те витрачаю енергію. Розмагнітили тридцять два блоки пам’яті.
— Так вони тебе постійно контролюють? — здивувався Ваня.
— Так. Один канал зв’язку весь час увімкнений.
— Так що ж там у вас за командири, коли наказують це не помічати, на те заплющити очі, слухати на піввуха і тримати язик за зубами? Хіба ж так вивчиш людей і Землю? — не стерпів Ваня.
- Є незрозумілі вислови, але запитувати не буду, — сказав Ерпід. — Ти спи, Ваню, спи.
Ваня приліг, підклавши під вухо руку.
— Так він, той… і справді не нашим космонавтам служить? — врешті здогадався дядько Микола.
— Ні, він з іншої планети. Там зеленці живуть… І в них два сонця… І вони харчуються світлом… — Ваня говорив усе невиразніше, ледве долаючи дрімоту.
— Температура, мабуть… Бідне хлоп’я, заговорюватися стало.
Дядько помацав хлопчикового лоба, потім зняв з себе цупкий, ніби бляха, плащ і прикрив Ваню аж по шию.
— Я не захворів… — мляво заперечив Ваня.
— Ти лежи, лежи. Поспи, тобі полегшає. Я скажу, коли буде Мінськ, — лагідно говорив дядько Микола.
— Мамо… Тату… — промимрив ще Ваня і… заснув.
Він не чув уже, як говорив Ерпід:
- Іван Олексійович Гордій… Я чую твої думки. Не бійся… Твої батьки не будуть турбуватися, переживати, де ти дівся. Вони навіть не помітять, скільки минуло часу. Спи!
Але раптом Ваня прийшов до пам’яті і цілком виразно сказав:
— Ти тільки обережно зі своїми фокусами… — і заснув остаточно.