— Маєш рацію, — погодився капітан і крикнув: — Гей, Лауреано, приведи сюди Гуго!
Минуло кілька хвилин. Капітан нетерпляче поглядав на двері, але ні Лауреано, ні Гуго не було.
— Де вони? — почав сердитись Дієго. — Цього Лауреано тільки по смерть посилати!
— Можливо, Гуго знову стало погано? — озвався Луїс.
— Ану, лишень, збігай ти, — наказав Дієго конопатникові,— допоможи Лауреано.
Та Луїс не встиг вийти з каюти, як прибіг засапаний Лауреано. Розвівши руками, він розгублено доповів:
— Гуго ніде нема…
— Як це нема? — гримнув Дієго. — Не провалився ж він крізь каравелу на дно океану? — і, розштовхуючи матросів, подався на палубу.
Лауреано виявився правим: на палубі Гуго не було. Розгніваний капітан, лаючись, наказав обшукати все судно. Матроси, прихопивши ліхтарі, оглянули трюм, тольду, носову надбудову, навіть щогли, але Гуго й сліду не стало.
Скориставшись із того, що всі матроси з'юрмились у носовій надбудові, Гуго підкликав Педро.
— Далі зволікати не можна, — рішуче сказав він. — В тебе все готово?
— Не розумію, ти про що? — здивувався Педро.
— Як про що? Хіба не бачив мого знака?
— Якого знака? Клянусь Мадонною, я нічого не бачив!
Гуго зблід.
— Вночі я намалював знак, про який ми домовились, а зараз його нема. Якщо ти, Педро, не стирав, то стер хтось інший… Нас вислідили! — схопився він за голову. — Нас вислідив Доменіко, цей проклятий шпигун Кривого! Він увесь день вертівся біля мене… Що робити, що робити? — простогнав алхімік. — Ми загинули!
— А може, якось минеться? — нерішуче почав Педро.
— Що минеться? Ха-ха-ха! — істерично розсміявся Гуго. — Ти не знаєш Кривого! І ще одне: вночі я склав гороскопи на тебе й на себе. Якщо ми залишимось на каравелі, на нас чекає смерть.
— Я-ак? — хитнувся вражений Педро.
— Такий присуд долі. В нас один вихід — тікати, і якнайшвидше!
Слова Гуго зробили своє. Тепер уже Педро підганяв алхіміка.
— За кормою човен! Біжімо мерщій!
Попасти в човен можна було, тільки спустившись по канату. Педро давно сидів у човні, а Гуго все ще нерішуче тупцяв на палубі. Внизу в темряві глухо плескались хвилі.
— Де ти там? — нетерпляче покликав Педро.
Гуго ніколи ще не доводилось спускатись по канату з такої висоти. В нього все похололо всередині. Іншого разу він би нізащо не наважився на такий ризикований спуск, та небезпека додала йому сміливості і сил. Обшморгавши до крові долоні об канат, алхімік звалився в човен. Тут почувся тупіт ніг і сердитий голос Дієго:
— Де він запропастився, цей клятий старигань?
Одним ударом ятагана Педро перерубав канат, вставив весла в кочети і відштовхнувся від каравели.
…Як звичайно, в тропіках ранок одразу ж змінив ніч. Підвелося сонце. В синюватій імлі виріс острів. Чітко вимальовувались скелі, вулкан, буйні тропічні зарості і навіть окремі пальми. Долітали крики птахів, що попрокидались.
Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.
Нарешті з'явився Адальберто.
— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.
—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.
І він розповів про все, що бачив.
— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!
— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.
Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.
— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.
Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.
— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.
Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.
—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.
З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.
— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.
Матроси налягли на весла.
— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.
Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.
Мимо пройшов Доменіко. Ніс і губи в нього після капітанового удару розпухли. Кудряш провів його співчутливим поглядом. Це помітив Адальберто.
— Дон Дієго крутої вдачі, любить рукам волю давати. Не пожалів навіть свого вірного слугу…
—І навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді.
— Звичайно, я міг би кинути Дієго, — задумливо мовив Адальберто, — але куди підеш? Дієго не гірший і не кращий за інших капітанів. Скрізь такі самі порядки, як на «Улюбленці Нептуна». Весь світ стоїть на цьому. Сильні правлять слабкими. Правду казали у стародавньому Римі: не той правий, хто правий, а той, хто має більше прав… — пілот зітхнув. — Пригадую випадок з моїм батьком. Я був тоді ще хлопчиком, як один гранд замовив батькові сідло. Сідло вийшло на славу. Але воно, бачите, чомусь не сподобалось пихатому гранду, і той відшмагав батька нагаєм… Повірте, герцог, біднякам скрізь живеться погано. Кругом свавілля, жорстокість… Колись я з малого розуму думав, що життя моє зміниться, якщо піду не по батьковій дорозі. Скінчив університет, став пілотом, а все одно лишився простолюдином… Втім, навіщо це вам? — махнув рукою Адальберто. — Це не цікаво.
Федя знітився. Виходить, що й він, бодай не прямо, а все ж має відповідати за всяких там ідальго і грандів, які зневажають простий люд. А яке ж відношення має до них Кудряш?
«Може, розповісти йому правду? — промайнула думка. — А чому б і ні?» І Федя сказав:
— У нас в Променистеанії інші порядки. По-перше, ніхто нікого не б'є. А якщо полізе з кулаками — такого за грати і кінець. По-друге, ніхто не питає, хто твої батьки. Все це дурниці.
Адальберто не повірив й іронічно посміхнувся.
— Ось ви не вірите мені, а я вам щиру правду кажу! — розгарячився Федя і став розповідати, що в Променистеанії всі рівні, всі працюють для блага суспільства і людину оцінюють не за походженням, а за її особистими заслугами.
— В такому разі,— притишивши голос, довірливо мовив Адальберто, — ваша країна нагадує державу Утопію, так добре описану Томасом Мором, лорд-канцлером англійського короля Генріха VIII. Сподіваюсь, ви читали цю книгу?
Федя непевно крутнув головою. Йому не хотілось признаватися, що не читав.
— Зветься зона «Золота книга, така ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію». Вона з'явилася ще 1510 року. Я купив її перед відплиттям і проковтнув буквально за один день. Дуже, дуже цікаво… Томас Мор розповідає, немовби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Звали його Рафаїл Гітлодей. Він відстав від Веспуччі і потрапив на острів, у країну Утопію, де було п'ятдесят чотири міста… П'ять років прожив Гітлодей в Утопії, добре вивчив її життя, уподобання, звичаї. Все населення цієї країни, чоловіки й жінки, обов'язково трудиться… В Утопії нема грандів, ідальго, пеонів, жебраків. Нема й чиновників. На певну посаду людину обирають терміном на один рік. І князя в Утопії теж обирають, з тією лише різницею, що аж до його смерті… Кожен громадянин вивчає якесь ремесло. Хліборобством і скотарством там займаються по черзі. На полях працюють по два роки. В країні нема гультіпак, дармоїдів…
Ніанг жадібно ловив кожне слово і, не втримавшись, спитав:
— А де зараз Томас Мор? Що він робить?
— його нема серед живих. Такі, як він, не до вподоби правителям. Король Генріх VIII не міг простити йому книгу про Утопію. То-маса Мора брехливо звинуватили в державній зраді і прилюдно стратили. — Адальберто помовчав, потім заговорив знову: — Адже, коли подумати, що таке будь-яка держава? Це змова багатіїв, які вигадують хитромудрі способи, щоб утримати владу та зберегти багатства, нажиті за рахунок простого люду… Взяти хоч би того ж Генріха VIII. Тільки за рік він витратив на шовки та оксамити для своїх костюмів п'ять тисяч фунтів стерлінгів! На ці гроші тисяча сімей бідняків могла б жити півроку. Король увів криваві закони проти убогих. Жебраків ловили по дорогах, у містах, прив'язували до возів і били бичами. Били доти, поки тіло не закривавиться!
Федя здригнувся, уявивши собі цю жахливу картину. Від самої думки про таку жорстокість по спині пробігли мурахи.
Адальберто провів рукою по обличчю, ніби відганяючи невеселі думки.
— Я ще не все розповів про Утопію, — глянув він на Федю й Ніанга. — Там усе, добуте працею, належить громадянам і видається безплатно за потребами. Хто хоче, харчується в громадських їдальнях. Житла й сади належать державі. Розподіляють їх раз на десять років жеребкуванням. Воювати утопійці не люблять. Та коли на них нападуть, хоробро захищаються… Золото, срібло, коштовне каміння там нічого не варті. З дорогоцінних металів в Утопії роблять знаєте що? Кують кайдани, нашийники для злочинців! А діамантами бавляться діти… Працюють в Утопії всього по шість годин на добу. Решту часу займаються науками, музикою, живописом, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…
— Як? — здивувався Федя. — В Утопії існує рабство?
— Так, — спокійно відповів Адальберто. — Але в рабство там обертають тільки військовополонених або ж злочинців, засуджених до смертної кари в інших державах. Цих злочинців утопійці купують за гроші…
— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?
— Ні, не така, — заперечливо покрутив головою Кудряш. — У нас нема рабів, в нас усі рівні. Наша країна в тисячу разів краща за Утопію. В нас…
Він не встиг договорити. Несподівано почулись безладні постріли. Всі прислухались, але стрілянина так само раптово стихла.
— Ну, Дієго відправив на той світ Педро й Гуго, — перехрестившись, промовив Луїс. — Плакали мої грошенята, — він важко зітхнув. — Учора ж Педро програв мені в кості сто мараведі. Хто тепер їх віддасть? Альфонсо, ти ж друг Педро, може, ти розрахуєшся за нього? Господь бог не забуде тобі це добре діло…
— Аякже, розтуляй ширше кишеню, — крізь зуби процідив Альфонсо і глузливо додав — Пошукай дурнів в іншому місці. От зустрінеш Педро на тому світі, там і одержиш свої мараведі.
Знову почулися постріли.
— Хе-хе-хе, — усміхнувся Луїс. — А ти казав, що Восьминогові кінець. Не так просто з ним упоратись! Це тобі не Гуго…
— Коли я казав, що Педро кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам це видумав!
Між ними почалася суперечка. Могло дійти й до бійки, коли б не втрутився Адальберто.
Минув полудень, а Дієго з матросами все ще не повертався. Адальберто вже вирішив послати до острова другий баркас, але тут Ніанг закричав:
— Пливуть! Пливуть, сеньйоре Адальберто!
Справді, з-за мису показався баркас із човном на буксирі.
Всі обліпили борт. Лунали голоси:
— Де ж Педро? Щось його не видно!
—І Гуго нема, — приклавши руку козирком до очей, сказав Луїс.
— Мабуть, вони лежать зв'язані на дні баркаса, — висловив припущення Альфонсо.
— Теж вигадав! — заперечив Луїс. — Стане їх возити сеньйор Дієго. Хіба на острові нема гілляки, щоб їх повісити?
— Ніхто їх не вішав, — втрутився Доменіко. — Ти що, не чув пострілів? Сеньйор Дієго давно розстріляв і Педро, й Гуго.
Припущенням і розмовам поклало край прибуття баркаса. Темний, як ніч, капітан піднявся на палубу і, підкликавши Адальберто, пошкутильгав до своєї каюти.
Матроси накинулись на учасників погоні з запитаннями. Ініціативу взяв у свої руки Габріель. Виразно жестикулюючи і поблискуючи чорними очима, він став розповідати:
— Доки ми збирались, вони встигли далеченько відійти… Наздогнали їх у бухті. І тут— треба ж! — у мене переломилось весло. Поки я його міняв, Педро й Гуго повискакували на берег. Ми почали стріляти…
— Це чутно було… — вставив Луїс.
— Педро теж відстрілювався, доки сеньйор Дієго не продірявив йому праву клешню. А Гуго, ха-ха-ха, — ви б тільки чули! — затрясся від сміху Габріель, — верещав, як баба! Він кинувся було бігти, так його, старого дурня, ноги не туди понесли, йому б у ліс, а він з переляку — вздовж берега. Як постріл, так Гуго бух на землю, а потім знову на ноги і знову драла… Шкода, що мене підвело весло, а то б ми їх, голубчиків, живими схопили… Ну, а далі було так: висадились ми, а Гуго н Педро вже до тямку прийшли і подалися в ліс. А в лісі, браття, темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали ми їх, шукали, ніяк не знайдемо, та й плюнули. Дідько з ними, все одно з острова їм довіку не вибратись.
— Шкода, що шторм заніс наших собак, — зауважив Доменіко. — Вони б їх швидко знайшли…
— Вже збирались було відчалити, — розповідав далі Габріель, — коли чуємо з лісу: «Рятуйте! Допоможіть!». Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в трясовині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто і оком кліпнути, як їх і зовсім за тягло. Лише тюрбан Педро й зостався. От і все… Були Педро й Гуго і нема їх. Амінь! — сумно закінчив Габріель.
— Та-ак… — глибокодумно протяг Доменіко. — Пощастило обом…
— Це чому ж пощастило? — кинув хтось.
— Бо не попали б вони в трясовину, дон Дієго позаливав би обом горлянки розтопленим свинцем…
У цей час з каюти вийшли капітан і Адальберто. Вони вирішили відправити на острів матросів по прісну воду, дрова та організувати полювання на дичину.
З наказу Дієго спустили баркаси. Матросам таки добре набридло мотлятися по морю, і кожен просився на берег. Перш за все для полювання відібрали кращих стрільців, душ десять. Вони озброїлись рушницями й піками.
Прихопивши барила для води, сокири її піки, всі повсідались по місцях. Тут Адальберто помітив Федю, що мовчки стояв біля борту.
— А ви, герцог, не бажаєте прогулятися з нами?
— О, з задоволенням! — зрадів Кудряш. — І Ніангові можна?
Адальберто кивнув головою.
— Візьміть і мене! — благально крикнув Луїс.
— Та ти з двох кроків у корову не поцілиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, сеньйоре Адальберто, тільки зайвий вантаж.
— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс—А хто краще від мене збирає черепашачі яйця?
— Що правда, то правда, — змушений був визнати боцман, — на це ти мастак…
— Ну добре, Луїсе, стрибай! — крикнув Адальберто.
Луїс не примусив себе чекати. За кілька секунд він із сяючим лицем вмостився на носі поряд з Федею і Ніангом.
Вода в бухті була навдивовижу прозора. Кудряш, перегнувшись через борт, з цікавістю розглядав колонії коралів. Зграйками і поодинці пропливали проворні рибки. Вони були найрізноманітніших кольорів — зелені, червоні, блакитні, жовті, чавіть смугасті…
Ось і довгожданий острів. Пробираючись серед рифів, баркас наблизився до берега і ткнувся носом у пісок. Всюди лежали уламки рожевих і яскраво-червоних коралів. Викинуті хвилями, де-не-де виднілись безпорадні червоні та сині морські зірки. Здоровенний краб, наляканий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим, відполірованим хвилями каменем.
У небі кричали чайки і ще якісь незнайомі Феді птахи. Вони каменем кидались у воду, хапали рибу і здіймались у повітря. Птахи сварилися, вихоплювали одна в одної здобич…
Підійшов другий баркас. З наказу Дієго зрубали двоє дерев і трохи віддалік на березі спорудили величезний хрест. Дієго, спершись на палицю, став у театральну позу. Навколо, поскидавши капелюхи, завмерли матроси. Капітан витяг із камзола згорток пергаменту і, відкашлявшись, урочисто прочитав: