— Дізнаюся про час прибуття, — промовив, підводячись, Пап. — А тим часом їжте марсіанські апельсини. Тільки, цур, не тікати!
— А навіщо? — простодушно спитав Олег. — Скоро прибудемо…
— Знаю я вас! — насварився пальцем Пап.
— Добре, що не дав завдання: вийміть апельсин із шкірки, не знімаючи її, — ущипливо мовила Алька, як тільки Пап вийшов.
— Куля… — похмуро згадав Карен. — Як повернути Кулю?
— Там що — уповільнився час, на Тутику? — запитав Олег.
— А може, Мишука скинули, — висловив припупущення Карен, — і він дременув у космос?..
— Нічого ви не знаєте, — промовила Алька. — Тутик — це музей. Там залишили одного короля. Для екскурсантів. Щоправда, не дуже гарного підібрали. Та іншого, либонь, не було. — Алька зітхнула: — Я бачила, як слуга віз йому стіл із сніданком…
— Який стіл? На коліщатах? — загаласували хлопці. — Хіба йому мало кухні-автомата?
— Ви не читали про королів?! Та король ніколи не простягне руки, щоб натиснути кнопку автомата. Йому треба все подати на стіл! У цього короля лише один слуга, але він дуже серйозний хлопчик. Ісіль — так його звуть?
— Бармалей! — поморщився Олег.
— Ісіль — гарне ім’я… Подай мені, Ісілю, апельсин.
Скоряючись царственому жесту Альки, Олег приніс сріблястий марсіанський апельсин.
— Обчисть його. Та хутчій… Зубами! У тебе є зуби?
Олег щосили рвав тугу шкірку фрукта.
— Куля! — похмуро мовив Карен. — Зараз увірвуся до Мишука: або Куля, або зречення престолу!
— Ай справді, як ми повернемось? — подумав уголос Олег. — Раптом він зіпсує Кулю?
— Чого доброго, розпиляє її та й повставляє у свої персні! Або начепить на свою королівську шию. — Алька оглянула приятелів. — А от ми візьмемо та й не повернемося назад на Землю!
— Я-ак? — Навіть Карен, який завжди розумів Альку, був спантеличений.
— А так! Полетимо в Кінцевий космос. Разом з батьками.
Карен усміхнувся. Він зрозумів Альку.
— Але ж ми не значимось на станції, — сказав Олег. — Треба жити, харчуватися…
— Харчуватимемося крихтами… Чи ж багато тобі, художникові, треба?
— Небагато, — признався Олег.
— Ех ти, бідолаха, ніколи не снідав по-королівському. — Алька ковтнула запашну дольку апельсина, поправила вбрання, підпушила неіснуючі вуса. — Отже, сніданок закінчено… А після сніданку його величність бажає прогулятися по залах. Дуже корисно…
— Молодець, Алько! — Карен підхопився з крісла. — Ми зустрінемо короля й відберемо Кулю!.”
— Хто? Ви? — Алька знову стала Алькою — довгоногим, худим, насмішкуватим ватажком. — Ви? — повторила Алька, метнувши на приятелів презирливий погляд. — Теоретик зоряних світів… Вільний художник… Отак вас король і злякався!..
Теоретик і художник похнюпили голови.
— За мною! — скомандувала Алька.
Алька привела їх до напівтемного історичного залу корабля.
Коли над Землею літали перші космічні кораблі, то брався до уваги кожен зайвий грам приладів, навіть зріст і вага космонавтів, — занадто дорого коштували ті польоти. Жоден король (а на планеті тоді ще існували королі) не мріяв, звичайно, піднятися в космос у парадному мундирі й чоботях — такий політ розорив би останні славетні королівства. У космосі працювали космонавти в тренувальних костюмах або в скафандрах.
Тепер на кораблях є басейни, сади, лісові куточки, картинні галереї, музеї, історичні зали. Людина, яка вирушає на інший край Всесвіту, не розлучається із звичною земною обстановкою. За кілька годин польоту вона може відпочити на літній галявині або побути сам на сам з картинами Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Рєпіна. Людина згадує своє минуле, вона мовби відчуває під ногами землю і тому спокійно дивиться у мільйонноокий океан пустоти. Вона підготовлена до зустрічі з майбутнім. Без минулого, як відомо, немає майбутнього.
Історичний зал “Вікторії” не привертав особливої уваги наших мандрівників. Тут було зібрано експонати, що представляли різні епохи планети: картини у позолочених рамах, зброя на стінах, старогрецькі статуї. Та коли Алька сказала “за мною” — значить, історія набувала таємничого змісту.
Алька поспішає повз шаблі та рушниці — отже, вирішили хлопці, короля не буде страчено; повз маленькі гармати — отже, облогу королівської каюти відмінено; повз прекрасні мармурові лиця — невже короля помилувано?.. І зупиняється коло залізного рицаря.
— Швидше! — квапить Алька. — Розбирайте обладунок.
Вона влазить у сталеві черевики, пристібає наколінники, натягує залізну кольчугу.
— Важко? — співчутливо питає Карен.
— Нормально. Ворушіться швидше! Шолом. Лати. Рукавички. Он отой меч із стіни! — командує рицар якимось глухим, зовсім не Альчиним голосом.
Незграбним помахом металевої руки опускає рицар забороло. Застигає коло дверей, зіпершись на меч.
— Гей ви, по кутках! Як тільки зайде король, вітайте його. І не висовуйте носа.
Вони чекали кілька хвилин. Почулося голосне сопіння. З-поза колон діти побачили знайомі вуса. Король після сніданку вирушав у звичний світ минулого. Попереду короля ступав маленький слуга.
— Його передостанність Мишук! — загукали хлопці, як тільки Мишук наблизився до дверей.
Король просунув у зал вуса, хихикнув:
— Мене впізнають. Чуєш? — він повернувся до Ісіля.
З-за колон долинала пісенька:
Добридень, добридень,
Добридень, королю!
Найостанніший -
Король з дірою.
— Люди пам’ятають, як треба вітати короля! — сказав Мишук до слуги й промуркотів:
Добридень, королю,
Королю-герой…
Ісіль ледь помітно осміхнувся.
— А ти, ледащо, — звернувся король до слуги, — наче язика проковтнув!
І Мишук дав негреняті щигля в лоб. Ісіль і цього разу промовчав.
— Не смій кривдити маленьких! — почувся глухий голос.
Король здригнувся, оглядівся.
— Тут нікого нема, — пробурмотів він, щоб перевірити, чи не причулося йому, підштовхнув Ісіля: — Вперед!
Почувся скрегіт і брязкіт металу. Залізний рицар, який тисячу років стояв незворушно, ступив до короля.
— Хіба можна бити слабких? — глухим голосом спитав рицар, заступивши двері. — Відповідай!
Коліна в короля затремтіли, обличчя витяглося.
— Я… я… ненавмисно… Просто така… традиція.
— Проси вибачення в Ісіля!
Ісіль сторопів: невже залізна людина заступається за нього?
— Я король… — промимрив Мишук. — Останній, з вашого дозволу, але король. І за правилами гри я не можу принижуватися перед слугою.
— Проси! — зажадав виблискуючий меч. Король повернувся до слуги, підморгнув йому і проспівав:
— Ісілю, пробач своєму королю за випадковий порух його королівської руки.
— Дай слово честі, що більше не битимешся! — проскреготів рицар.
— Не битимусь, — покірливо згодився король.
— А тепер, — рицар зробив другий важкий крок до короля, — поверни Кулю.
Король позадкував.
— Мене грабують, — промовив він сумним голосом. — Що це робиться? Де я? Мене позбавляють недоторканності…
Рицар простягнув сталеву рукавичку, і король вклав у неї блискучу Кулю. Нараз рицар заверещав тонким голосом, підскочив і повалився, загримівши всіма залізними частинами.
Між сталевими ногами пробіг пацюк. Куля випала з рицарської рукавички, пацюк підхопив її і помчав у коридор. Король, зібравши в кулак вуса, вислизнув за двері.
Рицар попискував під важелезним обладунком. Його підводили, виринувши з темряви, хлопці.
— Тобі не боляче? Відповідай! — питав Олег, зазираючи в забороло. — Куди ти? — гукнув він Карену.
Той кинувся за пацюком.
— Куля! — кричав він на ходу. — Він може зіпсувати Кулю!.. Як ми повернемося?
Рицар зняв блискучий шолом, і Ісіль завьіер на місці: дівчисько!..
— Ти чув, Ісілю, він дав слово честі, що не битиметься, — сказала Алька, ковтнувши свіжого повітря.
Ісіль кивнув.
— Якщо він порушить слово, скажи мені!
Ісіль мовчки вклонився й позадкував до дверей.
— Ех, ти! — накинувся Олег на переможницю. — Злякалася гризуна! Тепер доведеться все починати спочатку!..
— У добру халепу вскочили ми, Пашо, — Капітан Вегов з-під опущених повік блимнув на Прозорова. — Кажу тобі одверто, як штурманові. Нас занесло у невідомий космос. “Вікторію” притягує чорний карлик.
Пап чудово знав, що це означає.
Чорний карлик — мертва зірка.
Колись вона була величезною білою зіркою, що осявала ніч примарним світлом. Будь-який астроном, глянувши на її знімок, міг сказати, що зірка нездорова, її пожирає пекельний вогонь, що всередині в неї, як зернятко в яблуці, зріє чорна серцевина. Одного разу зірка вибухнула, перетворивши космічну ніч на яскравий день, затьмаривши на мить усі інші зірки. Світло її закрутилося у вогненні хмари, що потім упали на важку серцевину й погасли.
І це був саме той випадок, коли біле нараз стало чорним.
Чорний карлик невидимий сам по собі. Проте він нестримно притягує все, що рухається довкола нього: пил, газ, метеорити, світло зірок. І тільки з наростаючої швидкості падіння можна дізнатися, що ти в полоні у чорного карлика. Ось чому вчені називають такі зірки “чорною дірою”: у ці діри постійно вливається навколишня матерія й провалюється безповоротно.
Капітан увімкнув оглядовий екран, і йому відкрився світ чорної діри. Звичного для ока землян космічного неба не існувало. Великі бліді місяці звідусіль оточували корабель, і білого було значно більше, ніж чорного: “Вікторія” пливла в голубуватій імлі, в океані зірок, всередині зоряної кулі.
Машина корабля розрахувала, що колись чорний карлик був у тисячу разів більший за Сонце, і коли він погас, його маса стала стискатися з величезною швидкістю. Найслабша сила у Всесвіті — сила тяжіння, або гравітація, — виявилася наймогутнішою: зірка стислася, немов повітряна кулька, що з неї випустили повітря, тож будь-яка часточка всередині її завбільшки з кінчик голки важила мільярди мільярдів тонн.
— Урочиста ілюмінація, — спокійно промовив капітан, розглядаючи незвичайну картину.
Зірки, що оточували чорну діру, можна було назвати “сонцями навпаки”: їх промені струменіли не назовні, а всередину, до важкої мертвої зірки, і, доторкнувшись до неї, ту ж мить гасли. Ця межа називалася горизонтом чорної діри.
— Головне для нас — не заходити за горизонт, — лромовив Вегов. — Інакше впадемо в безодню.
Пап спостерігав дивовижні, немовби вивернуті навиврріт сонця. Навіть світло не могло вирватися за невидиму межу чорної діри! Бездонна!.. Її не можна заповнити нічим. Кожне тіло, що падало в діру, тише збільшувало її розміри.
— А ми повернемося назад? — штурман запитально дивився на капітана.
— Скоро дізнаємося, — загадково відповів капітан “Вікторії”. Він з’єднався з помічником: — Передайте, будь ласка, наші координати Землі й кораблю “Альфа”! — Вегов повернувся до штурмана: — Скоро ми дізнаємося, Пашо, куди спрямована Стріла нашого часу.
— Час іде від минулого до майбутнього, — сказав дещо здивований Пап. — Про це й дитина знає.
— Не кожна дитина переходить з одного зоряного світу в інший… Врахуй, штурмане: темпи перебігу й навіть напрямок часу поблизу чорної діри можуть несподівано змінюватися.
— Отже, при зворотному перебігові часу дорослий перетвориться в дитину? — пожартував Пап.
— Цілком можливо.
— А що буде з школярами?
— Не знаю.
— На нашому кораблі, — Пап усміхнувся, — вже з’явилися деякі прикмети минулого.
— Наприклад?
— Наприклад, король… Ви його бачили?
— Це отой, з гвардійськими вусами? — пригадав капітан.
— Що за порівняння! — пробурчав хтось із-за дверей.
Капітан розчинив двері й наткнувся на вуса.
— Негарно підслухувати, — зауважив капітан.
— А ви образили гідність короля, — скривджено мовив дивний чоловік. — Вуса моїх гвардійців — нікчемна трава у порівнянні з королівськими!
— Не обізнаний з правилами вашого королівства, — посміхнувся капітан.
— Я дуже поспішаю, — войовничо вів далі Мишук. — І вимагаю, щоб корабель прибув вчасно!
— Зважимо на ваше прохання.
— І, нарешті, найважливіше, заради чого я прийшов до вас, — таємниче повідомив король. — Я знаю, в кого Куля. Ще недавно я тримав її в руках…
Тут король згадав про свою ганебну втечу, і йому стало кисло в роті. Він дістав з кишені прозоре яблуко, витер його хусточкою.
— Невже Куля? — вигукнув Пап.
— З мого саду, — пояснив король і, хрумкнувши, надкусив яблуко. — З острова Тутика.
— Смачного вам, — побажав штурман.
— Дякую. — Король обтер хусточкою губи. — Так от, викрадач — залізний рицар.
Пап і капітан перезирнулися.
— Не вірите? — образився його величність.
— Як у вас опинилася Куля? — спитав капітан.
— її подарували мені юні друзі. — Король зітхнув. — Спершу все було жартом, просто грою… Я вирішив перехитрувати дітей і повернути Кулю без усякого галасу. Розумієте?
— Так.
— Аж тут втрутився отой залізний чоловік… Чесне королівське, він тут!
— Покажіть нам загадкового пасажира, — сказав Вегов.
В історичному залі король вказав пальцем на залізну постать у темному кутку:
— Це він.
Вегов підступив до залізного рицаря, клацнув пальцем по металу. Рицар не поворухнувся.
— Обладунок середньовічного рицаря, — пояснив капітан. — Будь ласка, гляньте, товаришу король.
І відкинув забороло.
— Але ж зовсім недавно він погрожував мені… — Король покосився на порожнє забороло. — Ой хитруни! — вигукнув він, ляснувши себе по лобі.
Нараз король відскочив, змахнувши вусами.
Усередині залізного обладунку щось глухо загуло. Рицар ніби ожив.
Гойднулася на стінах зброя, ворухнулися фігури на картинах, вродливі обличчя статуй освітилися вогнем, беззвучно виплюнули полум’я маленькі гармати…
І знову усе завмерло.
Але то вже був не звичайний зал корабля. Немовби розпливлися стіни “Вікторії”, і не темрява космосу, а земна зелень, небесна блакить оточували капітана та його супутників.
Капітан побачив безкрає поле і дивовижні, схожі на незграбних бабок, машини. Розметавши крила, тягнучи за собою хвіст, бабка ковзнула по траві, ривком, із зусиллям одірвалася від землі, шугнула в повітря… Услід за бабкою інші машини, що чимось віддалено нагадували “Вікторію” — довгоносі, з загнутими назад крилами, — штурмували небо… Аж ось злетів файєрверк ракет…
В ту саму мить штурман побачив море й старовинні галери. Галери пливли по хвилях, змахуючи дерев’яними веслами, а якийсь чоловік, стоячи на палубі, вдивлявся у нічне небо, визначаючи шлях по зірках.
Король здивовано вигукнув:
— Тутик! Мій Тутик!
Він упізнав пальми й хатини, полум’я вогнищ, і танці під дріб барабана. Первісно-прекрасний, знайомий із дідівських пісень стародавній Тутик, коли там ще поважали королівську владу, несподівано опинився поряд, за кілька кроків — тільки руку простягни! І король простяг руку, ступив крок і пересвідчився, що чудес у космосі не буває: острів щез.
— Що це було, Платоне Овсійовичу? — спитак Пап.
— Карлик, — кинув на ходу капітан, — його витівка. Тепер я знаю напевно: чорна діра зовсім поряд.
— Чорна діра? — пробурмотів король. — Звідки вона взялася на нашому шляху, капітане?
Капітан здивовано глянув на дивного пасажира: невже він знає про властивості незвичайного астрономічного тіла?
— А ми часом не летимо в пекло? — спитав король.
— Зараз з’ясуємо.
— Але, сподіваюся, зустріч з “Альфою” не відміняється?
— Капітан “Альфи” поки що не повідомив свого рішення.
— Я мушу пояснити! — схвильовано мовив король.
І він розповів про все, що сталося з Кулею Шляху.
— Хто знав, що все так по-дурному закінчиться. — Король розвів руками.
Вислухавши його розповідь, капітан запитально глянув на штурмана. Той спалахнув, промимрив: “Зараз з’ясую…” — І кинувся геть із залу.