Книга вісімнадцята
‹Подорож Шатобріана на схід, описана потім у книзі «Подорож із Парижа до Єрусалима»; Шатобріан зіставляє фрагменти своєї книги зі справжнім щоденником свого слуги Жульєна; повернення до Франції через Іспанію›
Париж, 1839
‹Хвороба пані де Шатобріан під час східних мандрувань чоловіка›
Сповнений надії, я приніс під стріху свого будинку жменю колосків; відпочинок мій був недовгий.
Трапилося так, що я став єдиним власником журналу «Меркюр». Наприкінці червня 1807 року пан Олександр де Лаборд видав друком свою подорож по Іспанії; у липні я помістив у «Меркюр» статтю, уривки з якої я цитував, розповідаючи про смерть герцога Енгієнського: «Коли мерзенну тишу…» Успіхи Бонапарта не тільки не переконали мене в його правоті, а й, навпаки, настроїли мене проти нього; почуття мої і пережиті мною випробування додали мені сил. Недарма обличчя моє було обпалено сонцем; не для того я віддавав себе у владу гніву небесного, щоб тремтіти із засмученим чолом перед злістю людською. Якщо Наполеон покінчив з королями, це не означало, що він покінчив зі мною. Стаття моя, що з’явилася саме в час його успіхів і чудес, сколихнула Францію: вона ходила по руках у численних списках; багато передплатників «Меркюр» вирізали її і переплели окремо; її читали у вітальнях, передавали з будинку до будинка. Тільки людина, яка жила тоді, може уявити собі, як подіяв голос, що порушив загальне мовчання. Шляхетні почуття, поховані на дні багатьох душ, прокинулися. Наполеон розлютився: образа залежить не так від тяжкості образи, як від поваги скривдженого до самого себе. Як! зневажати навіть його славу; ще раз кинути виклик тому, біля чиїх ніг простерся цілий світ! «Шатобріан гадає, що я дурень і не розумію його! я накажу зарубати його шаблею на сходах Тюїльрі». Він віддав наказ закрити «Меркюр» і заарештувати мене. Надбання моє загинуло, особа ж дивом уціліла; Бонапарт був зайнятий цілим світом, він забув про мене, але я не міг почуватися в безпеці.
Я опинився в жалюгідному становищі: діяв я, як веліли обов’язок і честь, але це не позбавило мене клопотів про себе та відповідальності перед дружиною, якій я завдав чимало горя. Мужність її була велика, але це не полегшувало її страждань, і бурі, що одна за одною спадали на мою голову, засмучували її життя. Вона стільки вистраждала через мене під час Революції; природно, їй хотілося спокою. До того ж у пані де Шатобріан Наполеон викликав безмежне захоплення; вона нітрохи не тішила себе щодо законної династії і невпинно застерігала мене про те, що обіцяє мені повернення Бурбонів.
Першу книгу моїх «Записок» почато у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року: я описав у ній той усамітнений куточок, який тоді купив, щоб сховатися від світу. Покинувши нашу квартиру в будинку пані де Куален, ми на якийсь час перебралися на вулицю Сен-П’єр до готелю Лавалетт, названий за ім’ям господарів.
Пан де Лавалетт, кремезний, у сизому сюртуку, спирався на ціпок із золотим набалдашником, він став моїм повіреним у справах, якщо вважати, що у мене були справи. Колись він мав звання королівського мундшенка і пропивав більше, ніж я проїдав.
На кінець листопада, бачачи, що ремонтні роботи в моєму будиночку не посуваються, я надумав переселитися туди і наглядати за всім особисто. До Вовчої долини ми добралися надвечір. Ми їхали не звичайним шляхом і в’їхали в сад через нижні ворота. Дощі розмили землю в алеях, і коні здибилися; візок перекинувся. Гіпсовий бюст Гомера, що стояв поряд з пані де Шатобріан, упав на землю, і в нього відлетіла голова: погана ознака для «Мучеників», яких я у той час писав.
Будинок, повний робітників, що сміються, співають, стукають молотками, опалювався стружкою і освітлювався недогарками свічок; він був схожий на лісовий скит, куди примандрували паломники. Радіючи, що в будинку знайшлися дві придатні для мешкання кімнати і що в одній з них для нас накрили стіл, ми повечеряли. Другого дня вранці, прокинувшись від стукоту молотків і пісень будівельників, я зустрів схід сонця ще безтурботніше, ніж володар Тюїльрі.
Я був на сьомому небі; хоч я і не пані де Севіньє, я взував сабо і йшов по грязі садити дерева, прогулювався алеями, знову і знову заглядав у всі відлюдні куточки, ховався під покровом усіх кущів, уявляючи, чим стане мій парк у майбутньому, бо тоді в мене ще було майбутнє. Намагаючись сьогодні відшукати в пам’яті обрій, що зник з очей, я бачу його не таким, як раніше; інші обрії відкриваються моєму погляду. Думки мої плутаються; нинішні мої ілюзії, можливо, такі ж прекрасні, як і колишні, але їх уже не назвеш ілюзіями молодості; те, що я бачив у полуденній пишноті, постає мені в призахідному світлі. – Якби ж то мрії перестали переслідувати мене! Баярд, коли його примушували здати якусь фортецю, відповідав: «Спершу я складу міст з ваших мертвих тіл, а вже потім пройду по ньому зі своїм гарнізоном». Боюся, як би мені не довелося відступати по останках моїх химер.
Мої дерева були ще маленькими, й осінні вітри не ревли в їхніх гілках, зате весняний вітерець приносив із сусідніх лук пахощі квітів і виливав їх на мою долину.
Я зробив декілька прибудов до своєї хатини; я оздобив її цегляну стіну портиком – його підтримували дві чорні мармурові колони і дві біломармурові каріатиди: на згадку про Афіни. Збирався я також збудувати збоку вежу, а поки зробив несправжні зубці на стіні, що відокремлює мої володіння від дороги; таким чином, я першим віддав данину тій пристрасті до середньовіччя, яка нині позбавляє розуму всіх французів. Вовча долина – єдине моє надбання, про втрату якого я шкодую; очевидно, мені на роду написано залишитися ні з чим. Попрощавшись із Вовчою долиною, я заснував богадільню Марії Терези і врешті-решт також був змушений її покинути. Тепер долі не вдасться прив’язати мене ні до якого, навіть найкрихітнішого клаптика землі; відтепер у мене не буде іншого саду, окрім вулиць з такими прекрасними іменами, які оточують Будинок інвалідів і якими я прогулююся в товаристві моїх одноруких і одноногих побратимів. Неподалік височіє кипарис пані де Бомон; серед цих просторів колись спиралася на мою руку висока і струнка герцогиня Шатійонська. Тепер я підставляю руку лише часу: як це тяжко!
Я з великою втіхою працював над «Записками»; посувалися вперед і «Мученики»; я вже прочитав декілька книг цієї поеми панові де Фонтану. Я розташувався в колі своїх спогадів, як у великій бібліотеці: я звірявся то з одним з них, то з іншим, а потім із зітханням закривав свого літописа, переконуючись, що сонячні промені руйнують її таємницю. Киньте світло на дні вашого життя – і вони перестануть бути тим, чим були.
У липні 1808 року я захворів і змушений був повернутися у Париж. Лікарі погано лікували мене, і хвороба стала небезпечною. За Гіппократа в пеклі бракувало мерців, свідчить епіграма: дякуючи нашим сучасним Гіппократам, небіжчиків вистачає.
Можливо, то була єдина мить, коли на порозі смерті у мене виникло бажання жити. Коли я падав з ніг від слабкості, а це траплялося часто, я говорив пані де Шатобріан: «Не хвилюйтеся, я видряпаюсь». Я утрачав свідомість, але палав внутрішнім нетерпінням, бо щось, відоме лише Господу, прив’язувало мене до життя. Крім усього іншого, я пристрасно хотів закінчити те, що вважав і вважаю дотепер найправильнішим своїм твором. Хвороба була платою за поневіряння, що я пережив під час подорожі на схід.
Жіроде закінчив мій портрет. Він написав мене похмурим, яким я тоді й був, але вклав у полотно весь свій геній. Пан Денон отримав шедевр для салону; як зразковий царедворець він поспішив повісити його в затишному куточку. Бонапарт, пройшовшись по всій виставці й огледівши всі картини, поцікавився: «А де портрет Шатобріана?» Він знав, що портрет тут: довелося витягти злочинця з тайника. Бонапарт, чия великодушність уже вичерпалася, мовив, поглянувши на моє зображення: «У нього вигляд змовника, який лізе в дім через комин».
‹Візит кузена Шатобріана Моро у Вовчу долину›
6
«Мученики»
Повесні 1809 року вийшли у світ «Мученики». Я працював над ними на совість: радився з досвідченими критиками, що мали добрий смак, панами де Фонтаном, Бертеном, Буассонадом, Мальте-Брюном і слухався їхніх доводів. Сотні і сотні разів я писав, закреслював і переписував ту саму сторінку. З усіх моїх творів це написано найправильнішою мовою.
Я не помилився щодо плану: сьогодні, коли думки мої стали банальними, ніхто не заперечує, що боротьба двох релігій, однієї вмираючої, другої народжуваної, пропонує музам один з найбагатших, найплідніших і найдраматичніших сюжетів. Я гадав, що можу плекати деякі не зовсім безглузді надії, але я забував про успіх першої моєї книги: у цій країні нікому не слід розраховувати на два успіхи поспіль: один шкодить іншому. Якщо ви наділені деяким талантом у прозі, остерігайтеся виявляти його у віршах; якщо ви відзначилися в літературі, не втручайтеся в політику: ось французький розум і ось його нікчемність. Честолюбці і заздрісники, стривожені і розсерджені вдалим дебютом, об’єднавши зусилля, накидаються на другу публікацію уславленого автора, щоб узяти блискучий реванш:
Схопивши пера, всі відомстить клянуться…
Настав час розплати за дурні захоплення, яких я не по заслузі сподобився після виходу «Генія християнства»; мені довелося повертати те, що я вкрав. Та ба! чи варто було моїм супротивникам докладати таких зусиль, щоб відібрати у мене те, що сам я вважав таким, що мені не належить! Якби я звільнив християнський Рим, я зажадав би тільки вінець, яким нагороджують воїнів-визволителів, – гірлянду квітів, зірваних у Вічному місті.
Суд марнославства виголосив свій присуд устами пана Оффманна, упокій, Господи, його душу! «Журналь де Деба» вже не був незалежним, власники його, більш не вільні в своїх діях, отримали від цензури вказівку засудити мене. Втім, пан Оффманн зберіг битву франків і ще кілька уривків; але якщо Цимодоцея здалася йому милою, то блюзнірське зближення християнських істин з міфологічними вигадками розсердило цього ревного католика. Велледа не могла виручити мене. Мені поставили за провину, що я перетворив німецьку друїдесу на галльську, немов я хотів почерпнути з Тацита що-небудь, окрім милозвучного імені! І ось уже християни Франції, яким я зробив такі великі послуги, відновивши їхні вівтарі, повстали проти мене за віщим словом пана Оффманна! Їх ввела в оману назва «Мученики»: вони сподівалися прочитати мартиролог, і тигр, що розірвав усього лише дочку Гомерову, здався їм святотатством.
Справжнє мучеництво папи Пія VII, якого Бонапарт привіз до Парижа бранцем, не ображало їх, зате мої вигадки, на їх думку недостатньо християнські, обурили їх. Клопіт розправитися з жахливими богохульствами автора «Генія християнства» узяв на себе пан єпископ Шартрський. На жаль! з того часу він, мабуть, уже здогадався, що завзяття його гідне кращого застосування.
Пан єпископ Шартрський – брат мого чудового друга пана де Клозеля, людини вельми святобливої, яка не піднеслася до таких висот доброчесності, як його брат-критик.
Я вирішив, що мушу відповісти супротивникам, як зробив колись щодо «Генія християнства». Приклад Монтеск’є, що захищав «Дух законів», надихав мене. Я був не правий. Хоч які б глибокі істини вирікали автори, що зазнали нападок, відповіддю їм будуть лише посмішки безсторонніх умів та насмішки юрби. Становище їхнє невигідне: французам оборона не подобається. Коли я доводив критикам, що, тавруючи той чи інший фрагмент, вони нападають не на що інше, як на прекрасний уламок античності, вони, спіймані на місці злочину, викручувалися і звинувачували «Мучеників» у тому, що книга ця не більше ніж
Мандруючи містами, Тасс, і т. ін. —
він не побоявся скомпрометувати свій смак і репутацію.
«Мученики» і справді ожили; вони сподобилися честі бути виданими чотири рази поспіль; вони навіть здобули особливу ласку літераторів, які оцінили нарешті твір, що засвідчив про серйозні студії, про роботу над стилем, про велику повагу до мови і смаку.
Критика, по суті, швидко припинилася. Дорікати мені в змішанні мирського і священного тому лише, що я описав дві релігії, які існували одночасно і з яких кожна мала свої обряди, вівтарі, священиків, церемонії, означало вимагати від мене, щоб я відмовився від історії. За кого вмирали мученики? За Ісуса Христа. Кому їх приносили в жертву? Богам імперії. Отже, релігій було дві.
Філософічне питання про те, чи вірили за Діоклетіана римляни і греки в богів Гомера і чи зазнала офіційна релігія яких-небудь змін, не стосувався мене як
‹Кузен Шатобріана Арман, який перебував на службі у Бурбонів, потрапляє до рук наполеонівської поліції, і його засуджують до смертної кари; незважаючи на спробу Шатобріана просити про помилування, 31 березня 1809 р. вирок виконують›