8
Роки 1811, 1812, 1813 і 1814. – Вихід у світ «Подорожі з Парижа до Єрусалима». ‹…› – Смерть Шеньє. – Мене обирають членом Інституту. – Історія з моєю мовою
1811 рік став однією з найчудовіших віх моєї літературної кар’єри.
Я видав «Подорож з Парижа до Єрусалима», посів місце пана де Шеньє в Інституті і почав писати «Записки», які закінчую нині.
«Подорож», на відміну від «Мучеників», мала успіх гучний і загальний.
‹Подячний лист, що його отримав Шатобріан від кардинала де Боссе›
Пан де Шеньє помер 10 січня 1811 року. Друзі мої взяли фатальну думку вмовити мене посісти його місце в Інституті. Вони вважали, що мені, оскільки я накликав на себе ненависть голови держави й підозри поліції, потрібно заручитися підтримкою стану, що перебуває в розквіті слави і могутності.
Думка про посаду, хай навіть не в урядовій службі, викликала у мене непереборну огиду; я дуже добре пам’ятав свою першу спробу. Необхідність успадкувати Шеньє лякала мене; сказавши все, що я думаю про нього, я неминуче поставив би себе під удар; я не зміг би змовчати про царевбивство – адже Камбасерес був правою рукою імператора; я мав намір піднести голос на захист свободи і проти тиранії; я хотів нагадати про жахи 1793 року, оплакати повалену королівську династію, спом’янути словом співчуття тих французів, на яких вірність королю накликала гоніння. Друзі запевняли мене, що я помиляюся; що коли я присвячу голові держави кілька величальних слів, обов’язкових у будь-якій академічній промові, – слів, яких Бонапарт, на мій погляд, був частково гідний, – то він пробачить мені всі істини, які я наважуся висловити, і я матиму честь і щастя відстояти свої переконання й розвіяти страхи пані де Шатобріан. Друзі так наполягали, що я зрештою здався, але заявив їм, що вони помиляються, а от Бонапарт помилки не допустить і не обманеться банальними фразами про його сина, його дружину та його славу, більше того, на тлі цих фраз мої докори прозвучать ще різкіше, викликавши в пам’яті імператора і мою відставку після загибелі герцога Енгієнського, і мою статтю, що спричинила закриття «Меркюр», інакше кажучи, я не тільки не забезпечу собі спокою, але, навпаки, приречу себе на нові гоніння. Незабаром друзям довелося визнати, що я таки мав рацію: втім, вони не могли передбачати, якою зухвалою буде моя промова.
За звичаєм, я почав робити візити членам Академії. Пані де Вентіміль пішла зі мною до абата Морелле. Він дрімав у кріслі біля каміна; долі валялася моя «Подорож», що випала йому з рук. Слуга, оголосивши про мій прихід, розбудив академіка; він підвів голову і вигукнув: «Задовго, задовго!» Я зі сміхом відповів, що й сам це бачу, і пообіцяв зробити в новому виданні скорочення. Він був такий добрий, що дав обіцянку голосувати за мене, незважаючи на «Аталу». Коли кілька років по тому вийшла у світ «Монархія згідно із Хартією», він ніяк не йняв віри, що автором подібного політичного твору може бути співець «дочки Флориди». Хіба, проте, Гроцій не написав трагедію «Адам і Єва», а Монтеск’є – «Кнідський храм»? А втім, я не Гроцій і не Монтеск’є.
Настав час виборів; за мене проголосувала значна більшість академіків. Я негайно почав складати свою промову; я переписував її разів двадцять, але не міг прийти до згоди із самим собою: поки я думав про необхідність публічного читання промови, я вважав її надто сміливою, але потім мене затоплював гнів, і тоді написане здавалося мені занадто млявим. Я не знав, як залишитися в межах академічного похвального слова. Якби, попри всю мою неприязнь до імператора як людини, я захотів висловити все захоплення, яке мав до нього як до державного діяча, я сказав би у фіналі значно більше. За приклад мені був Мільтон, на якого я посилаюся на початку промови; у «Другому захисті англійського народу» він віддає пишну хвалу Кромвелю: «Ти перевершив не лише діяння всіх наших королів, а й подвиги всіх героїв наших переказів. Ніколи не забувай про дорогоцінну заставу, яку вручила тобі рідна земля; свобода, яку вона раніше сподівалася здобути зусиллями своїх найталановитіших і найдоброчесніших синів, тепер у твоїй владі; батьківщина тішить себе надією отримати цю свободу саме з твоїх рук. Шануй же ті палкі надії, які ми плекаємо; шануй смуток твоєї розтривоженої вітчизни; шануй погляди і рани твоїх відважних соратників, які хоробро билися за свободу під твоїми прапорами; шануй тіні тих, хто віддали життя на полі бою; нарешті, шануй самого себе, не допусти, щоб свобода, задля якої ти пройшов через стільки випробувань, упала від твоєї чи будь-чиєї руки. Ти не можеш бути справді вільний, поки не вільні всі ми. Так влаштовано світ: той, хто утискає чужу свободу, першим втрачає свою власну і стає рабом».
Джонсон, бажаючи дорікнути республіканцю Мільтону в зраді самого себе, навів лише славослів’я Протектору; чудові слова, які я тільки що переклав, показують, що було противагою цим похвалам. Докори Джонсона пішли в небуття, захист Мільтона залишився в пам’яті нащадків: усе, пов’язане із чварами політичних партій і скороминущими пристрастями, недовговічне, як і вони самі.
Коли промова моя була готова, я став перед призначеною з цієї нагоди комісією: всі члени її, за винятком двох-трьох людей, відхилили мій твір. Треба було бачити жах гордих республіканців, приголомшених незалежністю моїх переконань; вони здригалися від гніву і страху на саму згадку про свободу. Пан Дарю доправив мою промову до Сен-Клу. Бонапарт заявив, що, якби її було виголошено, він закрив би Інститут, а мене кинув навіки до кам’яного мішка.
Я отримав од пана Дарю записку:
«
Дарю».
Я поїхав до Сен-Клу. Пан Дарю повернув мені рукописа, подекуди розірваного, покресленого ab irato [54] олівцем Бонапарта: скрізь виднілися сліди левових кігтів, і я не без болісного задоволення відчув, як вони встромляються мені у груди. Пан Дарю не приховав од мене, що Наполеон розлючений, але запевнив, що коли я перепишу всю промову, окрім фіналу, звідки слід вилучити всього кілька слів, виступ мій буде зустрінутий вельми прихильно. У замку з мого рукопису зняли копію, викинувши декілька абзаців і вставивши декілька нових. У такому вигляді він через деякий час був надрукований у провінції.
Промова ця – один з кращих доказів незалежності моїх переконань і сталості моїх принципів. Пан Сюар, людина вільна і непідкупна, говорив, що якби промову мою було прочитано в Академії, стіни впали б від бурі оплесків. Насправді, важко навіть уявити, який вплив мало б палке славослів’я свободі, якби пролунало воно серед загального раболіпства Імперії. Я зберігав покреслений рукопис як реліквію; на лихо, зовсім недавно, коли я покидав богадільню Марії Терези, його спалили разом з багатьма іншими паперами. Але читачі цих «Записок» зможуть познайомитися з промовою; один з моїх побратимів-літераторів був такий ласкавий, що зняв з неї копію; ось вона:
«Коли Мільтон видав «Втрачений рай», жоден підданий трьох королівств Великої Британії не підніс голосу на захист твору, який, незважаючи на численні огріхи, належить до найкращих творів людського духу. Англійський Гомер помер у невідомості, і сучасники його надали нащадкам піклуватися про безсмертну славу співака Едему. Можливо, це одна з тих жорстоких несправедливостей, приклади яких неважко відшукати в історії літератури чи не кожного сторіччя? Ні, панове; ледве покінчивши з громадянськими війнами, англійці не зважилися прославляти людину, яка в лихоліття висловлювала переконання аж надто палкі. Чим же, говорили вони, пошануємо ми пам’ять громадянина, який віддав життя ради порятунку вітчизни, якщо віддаватимемо шану прахові того, хто може розраховувати щонайбільше на нашу великодушну ласку? Нащадки оцінять Мільтона по заслузі, ми ж зобов’язані дати урок синам; мовчанням нашим ми зобов’язані переконати їх, що талант, якому сприяють пристрасті, – фатальний дар і що краще приректи себе на невідомість, аніж прославитися, завдаючи горя вітчизні.
Чи наслідую я, панове, цей достопам’ятний приклад, а чи почну говорити вам про життя і твори пана Шеньє? Щоб примирити ваші звичаї і мої переконання, мені, мабуть, доведеться вибрати середній шлях, уникнувши і цілковитого мовчання, і докладного дослідження. Але, хоч би що я сказав, слова мої не будуть отруєні злістю. Якщо щирістю я постараюся не відстати від мого земляка Дюкло, то, як я сподіваюся вам довести, не поступлюся йому і в доброзичливості.
Було б, безперечно, цікаво дізнатися, що може сказати людина моїх переконань і поглядів, яка перебуває в моєму становищі, про ту людину, чиє місце я нині готуюся посісти. Було б повчально розглянути вплив революції на словесність, показати, як згубно можуть вплинути на талант теорії, що скеровують його неправильним шляхом, який, очевидно, веде до слави, але приводить лише до забуття. Якщо Мільтон, попри свої політичні помилки, залишив твори, які захоплюють нащадків, то лише тому, що, хоча й не розкаявшись у своїх помилках, відійшов од суспільства, що цуралось його, щоб відшукати в релігії ліки від своїх злигоднів і джерело своєї слави. Розлучений із сонячним світлом, він, створивши нову землю і нове світило, покинув, можна сказати, той світ, де не бачив нічого, окрім нещасть і злочинів; у його Едемі наші прародителі сповнені тієї первісної невинності, того священного блаженства, що панували в шатрах Якова і Рахілі; а в пеклі мучаться страстями і каяттям ті люди, чию несамовитість він поділяв.
На жаль, твори пана Шеньє, незважаючи на виблискуючі в них іскри чудового таланту, не відзначаються ні стародавньою простотою, ні шляхетною величчю, властивими Мільтону. Розум цього автора був надзвичайно класичний. Ніхто краще за нього не знав основ стародавньої і нової літератури: театр, красномовство, історія, критика, сатира – він пробував себе в усіх сферах, але всі його твори мають на собі печать тих згубних днів, коли вони з’явилися на світ. Продиктовані здебільшого політичними пристрастями, вони здобули схвалення бунтівників. Чи зможу я відокремити у працях мого попередника те, що пішло в минуле разом з нашими чварами, від того, що, можливо, творитиме у віках нашу славу? Інтереси суспільства змішалися тут з інтересами літератури. Я не в змозі забути перші і думати тільки про другі; тому, панове, я змушений або мовчати, або говорити, не обходячи питання політичні.
Є люди, які хотіли б показати літературу цариною далекою від дійсності, незалежною від людських клопотів. Вони скажуть мені: «Навіщо мовчати? Розгляньте твори пана Шеньє з погляду виключно літературного». Інакше кажучи, панове, на їхню думку, мені слід, надуживши вашим і моїм власним терпінням, повторити ті загальні місця, які написані повсюди й відомі вам краще, ніж мені. Інший час, інші звичаї: предки наші, що втішалися довгою вервечкою мирних літ, могли вдаватися в розумування суто академічні, що свідчать не так про талант тих, хто говорить, як про їхнє благоденство. Але ми, нещасні уламки великої корабельної аварії, ми позбавлені змоги зазнати такого незворушного спокою. Ідеї наші набрали нового напряму, уми пішли іншим шляхом. Академіка в нас змінила людина; відкинувши геть усе, що було в словесності нікчемного, ми дивимося на неї крізь призму наших могутніх спогадів, озброєні досвідченістю, яку дали нам нещастя. Як! невже після революції, що змусила нас прожити за кілька років кілька сторіч, ми заборонимо письменникові розмірковувати про величне? Невже ми відмовимо йому в праві дивитися на життя із серйозного боку? Невже заняття його зведуться до порожніх граматичних причіпок, до дослідження правил смаку та ухвалення дріб’язкових літературних вироків? Невже він старітиме, так і не позбавившись дитячих пелюшок? Невже на схилі віку чоло його не поорють зморшки – свідчення довгої праці, важливих думок, а нерідко і тяжких випробувань, що додають чоловікові величі? Які ж невідкладні клопоти укриють його голову сивиною? Жалюгідні тривоги самолюбства і дитячі забави розуму.
Що й казати, панове, подібна доля була б на рідкість незавидна! Що до мене, то я не здатний так принизити себе і, перебуваючи при повному розумі й розквіті сил, впасти у дитинство. Я не здатний ув’язнити себе в те вузьке коло, яким нині хотіли б обмежити письменника. То невже ж ви гадаєте, панове, що, якби я захотів виголосити похвальне слово тому літератору і придворному, що головує на сьогоднішніх зборах, я вдовольнявся б компліментами з приводу успадкованого ним від матері легкого і гострого французького розуму, якого вже не зустрінеш тепер? Звичайно, ні: я неодмінно показав би в усьому блиску те прекрасне ім’я, яке він має. Я згадав би герцога де Буфлера, що змусив австрійців припинити блокаду Генуї. Я розповів би про його батька-маршала, правителя, який захищав від ворогів Франції стіни Лілля і цією доблесною обороною втішив у нещасті старого короля. Це про нього, соратника Тюренна, пані де Ментенон мовила: «Серце в ньому вмерло останнім». Нарешті; я згадав би і Луї де Буфлера на прізвисько Силач, який виявляв у бою могутність і відвагу Геракла. Я показав би, що коло початку й кінця цього роду стоїть сила і вишуканість, лицар і трубадур. Французів вважають нащадками Гектора: я радше повірив би, що вони походять від Ахілла, бо, подібно до цього героя, владають і лірою і шпагою.
Невже ви гадаєте, панове, що, якби я захотів говорити з вами про славетного поета, який у таких блискучих віршах оспівав природу, я обмежився б визнанням чудової гнучкості таланту, що зумів з однаковою майстерністю передати нашою мовою і правильні красоти Верґілія, і вигадливі красоти Мільтона? Ні: я нагадав би вам про те, що поет цей не захотів покинути своїх знедолених співвітчизників і пішов за ними до чужих берегів, складаючи пісні про їхні злигодні; його уславлена ліра давала втіху юрбі вигнанців, до яких входив і я. Воістину ані вік, ані хвороби, ані таланти, ані слава не позбавили поета переслідувань на рідній землі. Його примушували купити спокій ціною віршів, негідних його музи, але вона змогла оспівати лише грізне безсмертя злочинів і цілюще безсмертя доброчесності: «Безсмертя, страх пороку й щит невинності безкровної!»
Нарешті, якби я захотів, панове, говорити з вами про друга, милого моєму серцю, про одного з тих друзів, що, за словами Цицерона, усолоджують дні щастя і скрашують дні знегод, я прославив би тонкість і чистоту його смаку, силу і гармонію його віршів, що не поступаються великим взірцям, але вирізняються притому справжньою самобутністю. Я прославив би цю людину, обдаровану чудовим талантом, яка ніколи не знала заздрості, людину, яка незмінно радіє чужим успіхам, людину, яка ось уже десять років приймає всі мої успіхи з тією простодушною і глибокою радістю, що відома лише великодушним і відданим друзям. Але я не промовчав би і про діяння мого друга на політичній ниві. Я розповів би про те, як, очолюючи одну з головних державних установ, він виголошує промови, що являють собою шедеври благопристойності, міри та гідності. Я розповів би про те, як він пожертвував солодким служінням музам і віддався діяльності, яка, безперечно, давала б мало радості, якби не мала на меті виховання юнаків, здатних одного чудового дня наслідувати славний приклад батьків, уникнувши їх помилок.
Отже, кажучи про обдарованих людей, що зібралися в цих стінах, я неодмінно розглянув би їхні звершення з погляду моральності та суспільної користі. Одного з вас вирізняють гострий, чутливий і мудрий розум, таке рідкісне нині спільне життя, а головне, гідна найбільшої поваги постійність і поміркованість поглядів. Другий, укритий сивиною, з усім запалом молодості підніс свій голос на захист нещасних. Третій, тонкий історик і ґречний поет, дорогий нам ще й пам’яттю про сина та батька, понівечених у боях за вітчизну. Четвертий, що повертає слух глухим і дар мови німим, воскрешає у нас у пам’яті чудеса, відтворені в Євангелії, служінню якому він присвятив свої дні. А хіба немає серед нас, панове, свідків вашої колишньої слави, які можуть оповісти гідному спадкоємцю канцлера д’Агессо про те, якими оваціями зустрічали колись у стінах цього зібрання ім’я його діда? Переходячи до улюбленців муз, я звертаю погляд на поважного автора «Едіпа», який живе в самотині, немов Софокл, що забуває в Колоні про ту славу, що чекає його в Афінах. А які гідні нашої любові інші вихованці Мельпомени, що розчулили наші серця оповідями про нещастя батьків! Усі французи знову здригнулися в передчутті смерті Генріха IV. Муза трагедії заступилася за честь доблесних лицарів, підло зраджених історією і шляхетно відомщених одним з нинішніх Еврипідів.