— Передайте Бутурлакові, що я покладаюсь на нього.
— Ще раз красно дякую, — почав Демчук, та почувши тріскотняву в трубці, закрутив ручку телефону. — Альо!.. — погукав ще про всяк випадок, але ніхто не обізвався, і Антон Іванович поклав трубку на важіль.
Сидів і думав: це ж треба, тиждень не було зв'язку, а тут ось тобі, покрутив ручку й відразу капітан обізвався…
І буде троє солдатів з райцентру! Троє справжніх добре озброєних вояків — тепер не страшні ніякі бандерівці, нехай спробують поткнутися.
Антон Іванович загасив свічку і вийшов на ґанок. Дощ трохи посилився, і Демчук раптом не без злостивості подумав, що отим бандерівцям зараз не з медом у лісі. Вогко й холодно в курені, а якщо в схроні — ще гірше…
Демчук догадувався, де можуть обладнати собі сховище коршунівці. Або на одному з острівців серед непрохідних боліт за Дубовою галявиною, або десь у Гадючому яру. З боліт їх не викуриш і з ротою солдатів: до острівця веде єдина схована під водою стежка, і, поки дійдеш, перестріляють знічев'я.
Єдиний вихід — дочекатися зими, коли мороз схопить болота, й спробувати відшукати їхній схрон. Але як довго ще до зими, і скільки лиха вони зможуть накоїти за цей час!
Антон Іванович згорнув ще одну цигарку. Подумав: коли розіб'ють групу Коршуна, слід зайнятися школою. Звичайно, знайти схованку буде важко, зрештою, не його це справа — шукати бандерівські документи, най шукають, кому це належить. А йому треба домовитись із жінками й кілька днів попрацювати в школі — для своїх же дітей робитимуть: адже тепер кожен може вчитися, вступай аж до університету в Києві, а ще рік тому в школі вчився лише один Грицько Жмудь.
Антон Іванович знав про появу в містечку сина Северина Романовича. Був певен, що і активізація бандерівців біля Острожан так або інакше пов'язана із Жмудями. Але чого повернувся до райцентру саме малий Жмудь, де його знав кожен собака? Невже Коршун з його досвідом не врахував цього? Щось тут не клеїлося, Антон Іванович не знав — що саме, та й особливо не дошукувався істини.
Зрештою, істина ось вона: рішення бандерівців піти на село завтра вночі.
Демчук розчулено подумав про молодшого сина. Гарний хлопець росте. Розумний і допитливий, слід усе зробити, а вивчити його.
Та й Пилипові пальця в рот не клади: наступного року піде до технікуму або вчитиметься в десятирічці. І за Польщі, і за німців хіба думав він, звичайний селянин Антон Демчук, що його син дістане хоч яку-небудь освіту?
А Сергія він обов'язково вивчить на лікаря. Лікар — це штудерно, приїде до Острожан лікар Сергій Антонович Демчук, скільки розмов піде!
Так, гарний хлопець Сергій, і що було б, коли б він не почув розмову бандерівців?
Антону Івановичу зробилося холодно, і він жадібно затягнувся махорковим димом. Найперше завітали б до їхньої хати — мучили, б, катували, різали — най би лише його, але різали б усіх, і Катерину, і дітей…
А тепер вони зустрінуть Коршуна так, як годиться — автоматним вогнем.
Де ж поділися Бутурлак з Вербицьким, скільки ще радитимуться?
Демчук уже вирішив іти розшукувати їх — натягнув брезентовика й замкнув сільраду, як раптом десь зовсім неподалік бахнуло, і відразу ще раз, з карабіна чи з пістолета.
Антон Іванович застиг, прислухаючись. Витягнув шию й покрутив головою — не може ж бути, щоб почулося? Два постріли, один за одним, десь біля школи…
Але ж, коли біля школи, значить…
Антон Іванович згадав погрози бандерівців — невже вислідили Петра Андрійовича?
Клацнув затвором карабіна, заганяючи патрон до патронника, й побіг попід хатами до школи, сторожко вдивляючись у темряву.
Біля школи зупинився, важко дихаючи. Почувши голоси в дворі, скинув карабіна й прокрався до хвіртки.
— Хто там? — запитав вимогливо. — Стій, бо стрілятиму!
— Не треба, — почув голос Вербицького, — йдіть-но сюди, товаришу голова.
Біля колишньої комори Жмудя, переобладнаної Ротачем на житло, стояли троє: Петро Андрійович, простоволосий, без плаща, видно, вискочив щойно з приміщення, Бутурлак і Вербицький.
Лейтенант присвітив ліхтариком до вікна кімнати, покликав Антона Івановича.
— Бачите, — показав, — стріляли у вікно, два постріли з парабелума — одну гільзу я вже знайшов…
— По вас, Петре Андрійовичу? — запитав Демчук і одразу збагнув, що його запитання звучить просто смішно. — Тобто, я хотів сказати, добре, що промахнулися!
Бутурлак зайшов до кімнати, і всі рушили за ним. Ротач запалив свічку, лейтенант нахилився над ліжком.
— Ось вона, ваша смерть, Петре Андрійовичу, — тицьнув пальцем, — точно стріляли, і коли б ви вже лягли…
Демчук побачив у ватяній ковдрі дві дірочки.
— Так, — похитав головою, — цілив у груди. Вірніше, цілила… — одразу заспішив: — Давай, Богдане, швидше, може, на гарячому злапаємо…
— Встигнемо, не чекає ж на нас. — Вербицький відсунув ліжко, присвітив свічкою й виколупав з дерев'яної стіни кулю. Підкинув на долоні. — Точно, з парабелума, — ствердив так, наче від цього залежало затримання злочинця.
— Я вирішив переночувати в клуні на сіні, — почав пояснювати Ротач, — заснув уже, і раптом постріли!
— Стріляла людина місцева, — мовив Бутурлак. — Бачите, знала, де ліжко, — два постріли в темряві, і обидві кулі влучили в ціль.
— Рука тверда! — обізвався Ротач.
— Ніяк не можу повірити, що це — Груздьова, — похитав головою Демчук.
— Рушили, — запропонував Вербицький, — зараз ми цю стару льоху припремо до стінки!
— Пішли, — погодився Бутурлак, — не можна гаяти ані хвилини.
— Понятих би… — засумнівався Ротач.
– І дозвіл прокурора на обшук? — ущипливо запитав Вербицький. — Може, з'їздимо до райцентру?
— Понятих — потім, — вирішив Демчук. — Бо зараз небезпечно, підстрелити може.
Бутурлак з Ротачем стали біля вікон хати Груздьової, Вербицький із Антоном Івановичем погрюкали в двері. Ніхто не відізвався, погрюкали сильніше.
За фіранкою маленького віконця майнуло обличчя. Притулилося до шибки, розглядаючи.
— Хто там? — почувся жіночий голос. Демчук підійшов до вікна, став збоку — біс його зна, як усе обернеться: клята жінка може й стрелити… Мовив вимогливо:
— Відчиніть, громадянко Груздьова! З сільради до вас, по ділу!
— Тиняються тут уночі… — почулося з-за вікна. — Не відчиню, приходьте вранці!
– Іменем Совітської влади! — підвищив голос Демчук. — Відчиніть, бо виламаємо двері!
— А ламайте, — обізвалась жінка, — якщо вже маєте право!
— Маємо!
— Якщо тобі, старий дурню, пляшки захотілося, так би й мовив!
— Громадянко Груздьова, за образу Совітської влади!..
— Яка ж це образа, — позадкувала жінка. — Добре, стривай, відчиню вже.
Вона затрималась ненадовго, певно, вбиралася — відсунула засув і, побачивши ще трьох чоловіків, не злякалася.
— Проходьте, зараз запалю світло, — відступила, пропускаючи до хати. — Тихше, дочка спить.
Груздьова вигорнула з печі жаринку й почала роздмухувати. Бутурлак покалатав коробкою з сірниками. Груздьова почула, залишила жаринку, піднесла лейтенантові свічку. Відступила на крок, роззирнулася. Мовила з усмішкою:
— Таке добірне товариство, перепрошую… Якщо справді закортіло, то пляшка знайдеться.
Але свічка в руці дрібно тремтіла, виказуючи хвилювання.
Демчук стояв мовчки, роздивляючись. На ліжку в кутку, чудовому нікельованому ліжку з кулями на спинках спала дівчинка — розкинула руки, розметала волосся на подушці, тихо дихаючи. Мати, видно, спала поряд — ковдра відкинута й подушка прим'ята.
Вербицький, випередивши Демчука, ступив уперед, забрав у Груздьової свічку, тицьнув Ротачеві.
— Потримайте, — попросив і обернувся до жінки. — Руки, — наказав, — простягни руки!
— Чого тобі треба? — запитала Груздьова тихо, озирнувшись на ліжко. — Вламуються в чужу хату!..
— Руки! — підвищив голос, і вона простягнула — голі до ліктя, повні руки.
Вербицький швидко обмацав їх, для чогось нагнувся і обнюхав долоні.
«Хлопець з головою, — шанобливо подумав Бутурлак, — після пістолета пахнутимуть залізом, а якщо помила — холодні».
«Яструбок» відпустив руки Груздьової, ступив до ліжка, помацав подушку й простирадло під ковдрою.
— Громадянко Груздьова, ви нікуди не виходили зараз? — запитав Демчук, зрозумівши Вербицького.
— Ви що, здуріли?
— Відповідайте на запитання!
— Куди ж могла? У таку ніч!
— Отже, ви твердите, що нікуди не виходили.
— Звичайно.
Дівчина прокинулась, злякано сіла на ліжку. Груздьова метнулась до неї, обійняла, притиснула до себе, наче затуляла власним тілом од тих, що вломилися вночі до їхньої хати.
Вербицький обернувся до Демчука.
— Наче правду каже… — стенув плечима.
— Поклич когось із сусідів, — наказав Антон Іванович. — Ми вимушені зробити у вас обшук, — приступив до Груздьової. — З ким бачилися сьогодні ввечері на озері? — запитав загрозливо.
— Ти що, звар'ював?
— Я, громадянко Груздьова, при виконанні обов'язків, і прошу вас!..
— Добре вже, — махнула рукою, — я думала, як порядні, по пляшку…
— Ви знаєте, що самогоноваріння?..
— Цить ти!.. Німці за самогон розстрілювали, й то гнала!
— Користуєтесь гуманізмом Радянської влади? — запитав Петро Андрійович.
— Що це він? — вибалушилася на Ротача Груздьова.
— Правильно каже, — схвалив Демчук. — Влада до вас з усією повагою, а ви!
— Це ти — з повагою? Вночі і зі зброєю?
— Ти помовч, Лесю Устимівно! — якось одразу перейшов на домашній тон Демчук. — Мусимо зробити в тебе обшук, збагнула?
— Якщо самогон шукаєте — прошу, є ще… Сама покажу. Більш ніц не маю.
— Самі пересвідчимось…
Вербицький привів двох понятих — молодицю з живими очима й старого — її батька. Стали в дверях, з цікавістю розглядаючись.
Демчук запропонував:
— Почали, товаришу Вербицький, бо часу обмаль.
Власне, в хаті й дивитися не було чого — які меблі в сільській хаті: скриня, шафа, полиці з посудом…
Бутурлак сів біля дверей поруч з Ротачем.
Мовив тихенько:
— Як на мене, не вірю, що ця жінка разом з бандерівцями.
Той схвально нахилив голову.
– І я теж. Але Демчукові видніше. Тут іноді такі нюанси бувають — переплелося все так, що сторонній людині й не збагнути.
Обшук, фактично, нічого не дав — дві сулії мутнуватого самогону, і все. Демчук написав акт, дав підписатися понятим.
— Ходімо, громадянко Груздьова, — наказав. — А ти, Насте, — обернувся до молодиці, — подивишся за їхньою дочкою.
Нарешті зміст того, що трапилося, дійшов до Груздьової.
— Ти що, здурів? — приступила до Демчука. — Чи не допив звечора?
— Сама знаєш, непитущий я.
— Краще вже мати діло з пияками.
— Тобі, звичайно, — якось сумно погодився Антон Іванович. — Значить, затримуємо тебе.
— Я тобі затримаю! — схопилася жінка за рогача, та Вербицький спритно перехопив її руку.
— Ану спокійно! — насварився автоматом.
— За що? — зблідла Груздьова, нарешті збагнувши, що з нею не жартують. — Невже справді за самогон? Так не одна ж я…
– І до інших доберемося, — пообіцяв Демчук. — Візьми теплі речі, бо в підвалі змерзнеш.
— Мене — в підвал?
— А кого ж?
— Ну, — насварилася кулаком Груздьова, — віділлються тобі вдовині сльози! — Але не заплакала, не заголосила, злостиво глипнула очима, взяла ватянку і теплу хустину, попросила сусідку зовсім спокійно: — Подивись за Фросею, Насте. Довго вони мене не триматимуть, не мають права. Дивись, щоб дівча без нагляду не лишилося!
Вона накинула на плечі ватянку й рушила до дверей, не озираючись і не звертаючи уваги на плач дочки, — лише недобре зиркнула на Демчука.
Бутурлак випадково перехопив цей погляд і зіщулився — так дивляться тільки на запеклих ворогів.
«А тут і справді нюанси, і так просто не розберешся», — подумав.
Обутрилось, і сиза смужка туману, що лежала над озером, розчинилася в прозорому повітрі.
Андрій і Віра сиділи на краю неглибокого рову, по дну якого збігав у озеро потічок. Весною він виходив з берегів, і вода підступала до самих острожанських городів, та зараз потічок можна було перейти, не замочивши коліна. Береги його поросли кульбабою, й Віра доплітала широкий і неймовірно красивий золотий вінок — вона вже двічі приміряла його, дивлячись у спокійну прозору воду, питала Андрія, чи личить, а він тільки кивав у відповідь, не знаючи за молодістю років, що в таких випадках дівчині належить казати, як чарівно вродлива вона — справжня принцеса з старовинної казки.
Але Віра, певно, і без слів розуміла, що для Андрія вона краща за принцесу, бо час від часу зиркала на нього, примружившись, і в її зеленкуватих очах не згасала якась лукавинка.
Вони сиділи вже з годину, дивлячись, хто й куди виходить із села. На світанку Андрій з Пилипом розбудили Віру й ще п'ятьох надійних хлопців та дівчат — поділилися на пари, і тепер за всіма виходами з села стежили уважні дитячі очі.
Вірі випало бути з Андрійком, йому теж хотілося цього, але, щоб ніхто не догадався про його бажання й не почав шкилювати, запропонував Вірі піти з Пилипом, та дівчина заперечила: для чого ж, мовляв, розлучати братів, нехай уже Пилип іде разом із Сергійком, до того ж і пост у них важливий — дорога, що веде до райцентру.
… Проїхав на фірі старий Іванців — Віра насторожилася, запитала Андрія, чи не варто постежити за ним, та хлопець не погодився: старий уже другий день возить сіно з приозерних луків, і не може він мати жодних симпатій до бандер, бо «яструбок» Іван Шелюк, убитий коршунівцями, збирався одружитися з його онукою.
Віра провела очима старого — Андрійкові, звичайно, видніше, та вона все ж з'ясувала б, чого це дідові приспічило возити сіно саме тепер.
Андрій зиркнув на дівчину й здивувався, як раптом змінилася: зробилась насторожена, очі вже не сміялися — Віра дивилась уважно й недовірливо, одразу ніби постаршала на кілька років. Андрієві здалося, що вона втратила свої принади. Йому більше подобалась лукавинка в зеленкуватих Віриних очах і сміхотливість, у такі хвилини вона була простіша й доступніша, точніше — слабша, і Андрієві було приємно відчувати свою силу і знати, що він може захистити дівчину.
Пройшли ще дві тітки з сапками — Андрій не поворухнувся: вони подалися до своїх городів, звідси їх весь час буде видно, городи одразу за селом, над лугом — розорані смужки пісної поліської землі. І правда, жінки запнулись хустками, пішли сапати городину. Ніяк не могли наговоритися, бо зупинялися часто й жестикулювали; що ж, двом балакучим жінкам не вистачить і доби, щоб обмінятися всіма новинами.
Андрій опустив ноги нижче, так, щоб голі п'яти лизала холодна вода. Розмова з Вірою у них якось пригасла, дівчина наспівувала незнайому Андрієві пісеньку, мелодія сподобалась йому, слова теж — в ній ішлося про синю хустину й почуття дівчини, яка обіцяла ніколи не забути зустрічей з хлопцем. Це імпонувало Андрієві, і він із задоволенням дивився, як Віра вплітала у вінок останні квіточки.
Кинувши на хлопця швидкий погляд, Віра наділа віночок, насунувши низько-низько, мало не на самісінькі брови.
Тепер вона точно була краща за ту насторожену й недовірливу дівчину, якою Андрій бачив її кілька хвилин тому, і хлопець запитав:
— А ким ти будеш, Віро?
— Як — ким? — не зрозуміла.
— Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?
Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.
— Чекай… — Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:
— Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.
— Пусте! — Андрій був категоричний. — Тепер у мене все ось де! — підніс стиснутий кулак. — Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!
— Маршалом Радянського Союзу!.. — не втрималась від іронії Віра.