— Захочу, буду маршалом.
— Так, — несподівано швидко погодилася дівчина, — захочеш — станеш!
— Чого ж ти сумуєш?
Віра лежала й дивилася в небо.
— Отак би співала й співала цілий день… — мовила нараз жалібно.
— То хто ж заважає?
— А голос?
— Чого ж, голос у тебе гарний.
— Це тобі лише здається. А для співачки…
— А-а… — зрозумів Андрій. — Тут справді: нема то й нема…
Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.
— Ти моя жаданка, — мовив і відразу сам злякався своїх слів.
— А що таке жаданка? — видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.
Але Андрій уже схаменувся.
— Як тобі сказати… — завагався.
— Ти хотів сказати — жадібна? Але ж це неправда.
— Звичайно. Я не те казав.
— Я лише до життя жадібна, — призналася дівчина. — Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?
— Дуже хочу, — щиро признався хлопець. — А ти будеш справжньою артисткою. Може, народною.
— Чому?
— Тому, що хочеш.
— Певно, цього замало, — засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.
— Але ж ти дуже хочеш…
Віра зазирнула йому у вічі.
— Скажи, що таке жаданка?
Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.
— Ну, бажана… — пояснив, ніяковіючи.
— Ти хочеш сказати — кохана? — зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах — але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:
— Так, я хотів сказати саме це.
— А ти — мій любимий! — очі в дівчини сміялися й раділи. — Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.
Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.
— Ти будеш моєю нареченою?
— Тільки нікому про це не кажи.
Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:
— Звичайно. Це — наша таємниця.
Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.
— Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, — зовсім серйозно пообіцяла Віра.
— Дівчатам можна після шістнадцяти, — зітхнув Андрій. — А хлопцям…
— Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!
Віра мовила це так, що Андрій зрозумів — чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.
— Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? — запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.
— Якщо ти кажеш — правда… — знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.
— Я хочу вчитися й багато знати, — сказав Андрій, — і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.
– І я.
— Бутурлак розповідав, який величезний і чудовий Київ.
— Мені він подобається.
— Але ж ти не була в Києві.
— Який ти нетямущий. Я про лейтенанта.
Андрій відчув, як стріпнулося в нього серце: мабуть, уперше в житті спізнав, що таке ревнощі. І все ж ніколи б не простив собі, коли б мовив хоч одне негарне слово про лейтенанта.
— Нема в світі кращої людини, — мовив переконливо. Він хотів знайти ще якісь сильніші слова, але замовк, побачивши, що з села вийшли двоє — жінка й чоловік.
Жінка йшла трохи попереду з великим козубом для грибів, і Андрій упізнав у ній Настю, сусідку Груздьової.
Щось у цьому було, і Андрій швидко мовив Вірі:
— Ось за тою жінкою послідкуємо.
— А за чоловіком? — дівчина сіла, поправила коси, але вінка не зняла. — Здається, крамар?
— Так, завідуючий магазином.
Тільки тепер Андрій побачив, що крамар теж ніс плетеного кошика. Згадав, що Бутурлак збирався порозмовляти з ним про оборону села від бандерівців, і подумав, що, можливо, ця розмова вже відбулася і Гнат Суярко спеціально йде за Настею. Але ж у такому разі Гнат мусить знати, чого вони з Віркою стовбичать тут на околиці, й подати якийсь знак. Та Суярко проминув їх — не помітив чи удав, що не помітив, ішов, втупившись у землю. Велика голова його, здавалося, не трималася на тонкій шиї, переважувала весь час і гойдалася.
— Крамар з армії прийшов, які в нього можуть бути зв'язки з бандерівцями! — мовив Андрій рішуче. Підхопив кошика, передбачливо захопленого з дому. — А ось із тіткою Настею пограємось у хованки.
— А якщо на неї чекають бандерівці?
— Можливо…
— Але ж тоді… — Віра повільно підвелася. — Вони ж… як «яструбка»…
— Шкода, нема зброї. Лейтенант заборонив… От що, — прийняв рішення, — ти триматимешся оддалік і за першої ж небезпеки — одразу в село!
Віра заперечливо похитала головою.
— Я тебе одного не залишу.
— Мусиш.
— Я ж сказала — ні. — Очі в дівчини знову потемнішали, й обличчя набрало впертого виразу.
Андрій збагнув: таки не залишить. Запропонував:
— Триматимемось обоє оддалік. У разі чого — швидко назад.
Віра підхопила свого кошика й побігла навскіс через луг до дороги.
Біля лісу, де дорога перетворювалася на вузьку стежину, Настя одразу взяла праворуч, і Андрієві підозри посилилися. Які ж там гриби, скоро починаються болота, місця гнилі, гриби можна зустріти лише на горбках, та й горбків тих небагато, справжні грибники йдуть стежкою до Гадючого яру — там можна набрати і боровиків, і підберезовиків, і рижиків. А якщо є час і бажання, можна податися далі до Дубової галявини. Там у врожайні роки грибів повно. Андрій пам'ятав, як за чверть години назбирав повнісінький кошик боровиків, і яких — один в один!
Ось і Гнат Суярко пішов стежиною — озирнувся, постояв, прикурюючи, побачив, що Настя, а за нею й діти забирають праворуч, похитав головою й побрів далі второваною дорогою — до грибних місць ще з кілометр, і нема рації заради кількох боровиків продиратися крізь кущі.
Ліс густішав, дедалі частіше траплявся мокрий мох, а Настя все йшла, не поспішаючи й не озираючись. Андрій з Вірою пробиралися слідом за нею, ховаючись у гущавині.
Нарешті Настя зупинилася, поправила хустку, роззирнулася по боках, і Андрій потягнув Віру за величезну ялину.
Можливо, тут у неї призначено зустріч, і жінка чекатиме?
Настя присіла й одразу сховалася в чагарниках.
— Слухай, — притримав Андрій Віру, — стій тут, а я роздивлюся.
Він обережно перебіг до сусідньої сосни, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Перебіг ще і тоді побачив білу Настину хустку.
Андрій придивився — жінка збирала щось у кошик. Чорниці — збагнув хлопець. І справді, тут, у цих хащах, починаються суцільні зарості чорниць, і Настя могла податися сюди, щоб набрати зранку дітям ягід. І нема в неї ніякої зустрічі з бандерівцями…
А якщо є?
Андрій повернувся до Віри. Стояла там, де й залишив, за товстою ялиною й дивилася стривожено.
Хлопець розповів, що робить тітка Настя, але Віра похитала головою.
— Ми не підемо звідси, — мовила категорично.
— Кошик чорниць набрати у цих місцях — година чи півтори. Мусимо чекати, — погодився Андрій. Побачив, що Віра по кісточки стоїть у мокрому мосі, затурбувався: — Там, ліворуч, є суха галявина. Перебіжимо й там чекатимемо.
— Тут ми в безпеці, — заперечила Віра, — і все бачимо, а там нас можуть вистежити.
Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.
— А чим я гірша за тебе! — тільки й мовила.
Справді — чим?
Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!
І, крім усього, вона — жаданка!
Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.
Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.
Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:
— Скидай сандалії.
Вона підібгала під себе ноги.
— Для чого?
— Скидай, кажу.
Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.
— Нехай сохнуть, — тільки й мовив.
— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.
— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…
— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.
— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…
— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.
— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.
Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.
— Чому ж дурниці?
Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:
— А тому, що без цих боліт не було б річок.
— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.
— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.
— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.
— А звідки вони?
– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.
— Не такі вони вже й страшні.
— Ну, й хвали свої болота. Кожний кулик своє болото хвалить.
Андрій образився:
— Звичайно, ми — поліщуки, болотяні люди… Оббулися тут…
– І далі свого носа не бачите! — шпигнула Віра.
– І вредна ж ти…
— Вредна, — несподівано погодилась. — Вірніше, не вредна, а люблю перечити.
— Переч, — махнув рукою Андрій, — та навіть цікавіше. Хочеш їсти? — витягнув кишені ватянки загорнутий у чисту ганчірку кусень хліба з тонким шматочком сала. Розломив навпіл, більшу частину віддав Вірі, і задоволено дивився, як смачно відкусила вона гострими білими зубами.
Дівчина побачила, що Андрій стежить за нею, наморщила ніс і мовила жалібно:
— Це моя слабість: люблю поїсти. Після блокади…
— Я також люблю. Приходь сьогодні до нас обідати, ми юшку зваримо.
— Бабуся лаятиметься.
— А ти пообідай у бабусі, а потім на юшку.
— Добре, — погодилася дівчина, — я юшку можу завжди їсти.
Андрій хотів сказати, що насмажить ще свіжої риби, але неподалік тріснула гілка, і вони припали до землі.
Настя пройшла зовсім поруч, дивно, що не помітила їх, і Андрій подумав, які з них погані дозорці: забалакались, як дітлахи, — а коли б з'явилися бандерівці?
Виявилося, Настя перейшла на нове місце, і знов її хустка замайоріла попід деревами..
Жінка збирала чорниці ще півгодини, і ніхто не з'явився в лісі, ніхто не шукав її. Коли набрала повний кошик, зняла хустку, поправила волосся і, повісивши кошик на лікоть, попростувала до села.
— Ось тобі й вистежили, — розчаровано мовив Андрій. — Тільки пошилися в дурні.
Та Віра підійшла до цього зовсім з іншого боку.
— Виходить, тітка Настя — чесна, і мені це приємно.
— Звичайно, — не міг не погодитись Андрій, — але ж півтори години…
Вони трохи відстали од Насті, йшли обережно, не хотіли наостанку потрапити їй на очі і, виявилося, правильно зробили, бо нараз Віра зупинила Андрія легким дотиком руки і вказала на гущавину праворуч, з якої з'явилася постать чоловіка.
Вони впали на мокрий мох, Андрій поповз до кущів, що росли за кілька кроків. Віра протиснулася в них слідом за хлопцем, визирнула через його плече, прошепотіла над вухом:
— Дивись, озброєний…
— Тихо… — одними губами мовив Андрій. Він це помітив одразу — на грудях у чоловіка висів автомат, отже, бандерівець, і він вийшов на зустріч з Настею…
Але чому заховався за дерево і стежить за нею, як стежать і вони? Чому не гукає її?
Коли жінка зникла за чагарниками, чоловік з автоматом пішов не за нею, а в гущавину. Він ішов обережно, сковзаючи від стовбура до стовбура — наближався до Андрія й Віри, мусив пройти зовсім близько, і, коли їх розділяли півсотні метрів, Андрій упізнав його.
Хлопцеві зробилося холодно, він ледве стримався, щоб не підвестися й не кинутись…
Коли б мав хоч якусь зброю чи хоч гранату…
Лежав, не дихаючи, і тримав Віру за плече, щоб не виказала себе необережним рухом.
Бо лісом ішов Гриць — його двоюрідний брат Грицько Жмудь, і він би не завагався, Андрій знав це точно, розстріляв би, прострочив із «шмайсера» без жалю й докорів сумління.
За два десятки кроків від їхньої схованки Гриць зупинився. Стояв і дивився вслід Насті. Постояв ще трохи після того, як вона зникла, поправив автомат на грудях і пішов уже не криючись у напрямку колишнього лісництва.
Тоді, на базарі, Андрій бачив Грицька лише здалеку, тепер же роздивився добре і вимушений був визнати, що за рік, який вони не бачилися, той змужнів і виріс. А може, так тільки здалося, і високим робив Грицька офіцерський кашкет з лакованим козирком.
Зрештою, все це було несуттєве, важливо, що лісом ішов Грицько Жмудь і почувався він тут непогано, бо ступав твердо, й гілки тріскотіли під його ногами. Андрій усе ще лежав, втиснувшись обличчям у гниле торішнє листя, і гнів клекотів у ньому.
Нарешті хлопець підвів голову, озирнувся на Віру. Дивилася темними від переляку чи злості очима, зіниці в неї стали великими, обличчя видовжилося й загострилося — кров відлила від щік.
— Знаєш, хто це був? — запитав тихо Андрій.
— Бандера, хто ж.
— Мій двоюрідний брат Грицько Жмудь. Чула?
Вимовивши ці слова, Андрій відчув, що йому полегшало, наче позбавився чогось принизливого, що тиснуло його й лежало каменюкою на серці. Тепер знав, що зустрінеться з Грицьком, неодмінно зустрінеться і відплатить йому за ці секунди безвілля й приниження, коли лежав, занурившись обличчям у гниле листя.
— Той, якого ти вистежив у райцентрі? — запитала Віра й з цікавістю глянула на Андрія.
— Той самий, батяр клятий! — визнав Андрій, зітхнувши. — Коли б у мене була зброя…
— Якщо він тут уже з'явився, то побачитесь, — мовила Віра зовсім легковажно, але нараз збагнула, яким саме може бути це побачення, і зіниці в неї знову потемнішали від жаху. — Але краще, щоб не бачилися!
— Я все одно його підловлю, — пообіцяв Андрій. Знав, що каже недаремно, що мусить спіймати, бо не поважатиме сам себе.
Нараз подумав, що в лісі, крім Гриця, є ще бандерівці, вони можуть помітити їх — узяв дівчину за руку й потягнув до узлісся: лише там почувався в безпеці.
— Треба негайно повідомити лейтенанта, — мовив, і вони побігли, продираючись крізь кущі.
Солдати з райцентру приїхали пізно, коли почали густішати сутінки.
Демчук нервував і крутив ручку телефону, але станція вже не відповідала. Почувши на вулиці скрипіння коліс і побачивши на парокінній ресорній бричці двох солдатів і молодшого лейтенанта, озброєних автоматами, Антон Іванович зрадів так, що вискочив на вулицю і заметушився біля брички, буцім був не голова сільради, а хлопчина, який уперше побачив озброєних солдатів.
— Бричку, прошу вас, — казав, тиснучи молодшому лейтенантові руку, — поставимо на шкільному подвір'ї, коней нагодуємо, і для вас уже вечеря готова. Гнате, — озирнувся на завмага, який стовбичив на ґанку крамниці, — збігай по Бутурлака, най іде до школи, — ми там будемо.
Гнат Суярко обмацав солдатів уважним поглядом, закинув за спину карабін й пішов мовчки, погойдуючи важкою головою.