Демчук сів на передок брички поруч зовсім ще молодого солдата, взяв у нього віжки. Коні рушили легко, немов і не було позаду сорокакілометрового лісового путівця — певно, відчули, що саме в цьому селі на них чекає відпочинок і повний жолоб свіжої трави. Бричка обігнала Суярка, який ступив крок убік, пропускаючи, повернула до шкільного подвір'я, а Гнат ще постояв трохи, вдихаючи терпкий запах кінського поту, й подався на околицю по лейтенанта.
Бутурлак гадав, що бандерівці підуть на село тільки вночі, але чого тільки на світі не буває, мусив передбачити все, — сам зайняв пост біля спіжарні за городом, на інші пости поставив Андрія з Пилипом та Ротача. Коли Суярко повідомив його про прибуття підмоги з району, залишив Гната замість себе й подався до школи, де Антон Іванович уже годував солдатів гарячою юшкою.
Молодший лейтенант внутрішніх військ, який привів до Острожан допомогу, одразу сподобався Бутурлакові. Кажуть, щоб спізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти, але ж буває й так, що з першої секунди людина викликає симпатію, все в ній стає тобі зрозумілим і близьким з першого ж погляду, з перших же слів, з першого потиску руки.
— Молодший лейтенант Володимир Лебединський, — відрекомендувався він Бутурлакові й подивився з цікавістю, але відкрито, приязно. — А це мої хлопці, — вказав на солдатів, — Олекса та Вова.
Олекса та Вова зробили не дуже впевнену спробу відірватися од юшки, та Бутурлак махнув їм рукою, дозволяючи не додержуватися належного в таких випадках офіційного ритуалу. Сів навпроти Лебединського, з задоволенням спостерігаючи, як жадібно сьорбає той дерев'яною ложкою справжню рибальську юшку.
Молодший лейтенант непомітно підморгнув Бутурлакові: це виглядало і як схвалення юшки, і як вияв приязні особисто до нього, Бутурлака, і як упевненість у тому, що все взагалі кінчиться гаразд і ніякі бандерівці, скільки б їх не було, не зможуть зіпсувати їм настрій.
Лебединському було років двадцять, не більше, він — мало не ровесник Бутурлакові, хіба що на два-три роки молодший. Людина стороння дала б Бутурлакові значно більше — після поранення він одразу якось постарів, обличчя в нього потемніло й чоло прорізала зморшка. Виглядав років на тридцять чи навіть на тридцять п'ять. У Лебединського ж були зовсім рожеві щоки, округле підборіддя й рожеві хлоп'ячі вуха, які весь час ледь помітно рухалися, і це робило його трохи смішним і зовсім юним.
Лебединський доїв юшку, глянув на порожню тарілку, як здалося Бутурлакові, із жалем і відсунув її.
— Антоне Івановичу, — гукнув лейтенант, — насипте ще нашому гостеві!
— Вистачить… — спробував заперечити той, але не дуже енергійно.
Демчук поставив перед ним повну миску картоплі зі смаженим лящем.
— Ви частуєте нас королівською вечерею, лише заради неї варто було потрястися сорок кілометрів! — підчепив виделкою картоплину, зажував смачно. — А ви як вважаєте, хлопці?
Солдати одностайно закивали головами.
Бутурлак дивився, як молодший лейтенант спритно розправляється з їжею, і не підганяв його.
Лебединський оцінив цю делікатність і, жуючи, почав вибачатися:
— Скучили ми за справжньою їжею, та й дорога… Але, коли час терпить, ще три хвилини…
— Навіть десять, — дозволив таку розкіш Бутурлак, але зиркнув на темне вікно тривожно.
Лебединський перехопив той погляд.
— Не хвилюйтеся, лейтенанте. Я тут уже другий рік і трохи вивчив ситуацію. Як правило, вони приходять на світанку, коли людям найкраще спиться — ми не запізнимося, будьте певні.
Бутурлакові сподобалася спокійна впевненість молодшого лейтенанта і відсутність хизування. Сказав: трохи вивчив ситуацію, отже, не хвалько, а це — найголовніше.
— Поки ви вечеряєте, я ознайомлю вас з обстановкою в загальних рисах, якщо не заперечуєте.
Молодший лейтенант кивнув, а солдати трохи повернули голови до Бутурлака.
— Ми вас уважно слухаємо, — визнав за необхідне усе ж сказати Лебединський.
— Ви бували колись в Острожанах? — запитав лейтенант.
Усі троє заперечливо похитали головами.
— Село лежить на березі великого озера, і з цього боку можливість нападу виключається. Потрібні човни, та й взагалі — можна наштовхнутися на рибалку, той зчинить тривогу… Коротше, навряд чи вони нападуть з цього боку, хоча на всяк випадок там чергуватимуть сільські хлопчаки. В разі чого вони встигнуть повідомити нас, але, гадаю, цього не трапиться. Там луки, місця відкриті, і бандерівці одразу потраплять під наш вогонь.
— Згоден, — нахилив голову молодший лейтенант.
— З заходу до села прилягають городи, далі знов йдуть луки і тільки за ними — ліс. Я виключаю напад і з цього боку — залишаємо тут також тільки пункт спостереження — двох старших хлопчаків, озброєних автоматом і карабіном.
— Ого! — відірвався од їжі Лебединський. — Де взяли?
— Потім поясню, — застережливо підвів руку Бутурлак. — Отже, і з цього боку застраховуємо себе, зосереджуючи основні сили на північно-східному напрямі, де ліс впритул підходить до самісінького села.
Лебединський поклав виделку. Видно, термінологія, застосована Бутурлаком, сподобалась йому, навіть захопила, бо запитав:
— Кажете, на північно-східному напрямі?
— Так, на північний схід від Острожан, — ствердив Бутурлак, — і зараз ми туди пройдемо.
– І там ви зосередили свої основні ударні сили? — Лебединський запитував так, буцім був найменше командуючим армією і йшлося про передислокацію цілих полків та дивізій.
— Наші ударні сили, — не без іронії сказав Бутурлак, — складаються з п'яти чоловіків. Маємо ручний кулемет, три автомати й три карабіни. Плюс ви з трьома автоматами. Ну, ще й гранати…
— Де розжилися на зброю? — щоки в Лебединського порожевішали — чи то від гарячої смачної їжі, чи то від захоплення стратегічними викладками Бутурлака.
— Місцеві резерви.
— Конфіскували в хлопчаків?
— Тайник у лісі знайшли.
— Автомати й кулемет німецькі?
— Так. З досить значним запасом патронів.
Молодший лейтенант задоволено потер руки, і Бутурлак звернув увагу, що вони в нього пухкі, зовсім ще дитячі.
— Нехай спробують лише поткнутись! — вигукнув і насварився маленьким кулаком. — Ми цим бандерам пропишемо! — Нараз посуворішав, сховав руки під стіл, наче засоромився спалаху своїх емоцій. — Гранати — це чудово! — схвалив. — Гранат у нас зовсім нема, і те, що ви знайшли їх, докорінно змінює обстановку. В нічному ближньому бою гранати незамінні.
«А він досвідченіший, ніж я гадав», — подумав Бутурлак, і від цієї думки стало приємно.
— Давай зробимо так, — перейшов на «ти», — роз'єднаємо твоїх хлопців і посилимо автоматниками наші засідки. В місці найімовірнішого удару я розташував пости так, щоб підступи до села прострілювалися з флангів. Твої хлопці тут і згодяться.
— Пішли, — ухилився від прямої відповіді Лебединський, і це зрештою теж сподобалося лейтенантові. Отже, не хотів приймати рішення, поки сам не познайомиться з обстановкою.
Солдати похапали автомати й армійські бушлати — ночі зараз хоч і теплі, але ранком падають тумани, й можна промерзнути до кісток. Небо вже всіялося зірками й над лісом піднявся місяць. Село стало темне — в жодному вікні не світилося — наче принишкло перед небезпекою, затаїлося в напруженому чеканні.
— Місяць — це добре, — схвалив Лебединський, ніби це додаткове освітлення, якщо прямо й не залежало від нього, то принаймні було заплановане.
Бутурлак показав молодшому лейтенантові обрані ним пости для автоматників. У напівзруйнованій клуні зайняв позицію Вербицький. Місце й справді було зручне — проглядалися всі підходи до села від лісу, який починався за півтори сотні метрів. Другий пост був за сотню кроків біля дровника ліворуч від дровника ліс відступав трохи вглиб, і можливість нападу з того боку зменшувалась. Але в крайньому разі двоє автоматників і тут могли затримати наступаючих бандерівців, поки в селі перегрупують свої сили.
— А куди ти поставив кулемет? — поцікавився молодший лейтенант.
— У центрі. Між дровником і клунею. Бандерівці вийдуть з лісу, і там ми їх зустрінемо в лоб.
Лебединський помовчав хвилю.
— А якщо кулемет поставити в дровнику? — запропонував. — Замість двох автоматників. Тоді посилимо лівий фланг, і поле обстрілу кулеметника одразу збільшиться. З флангу коситиме, а ти знаєш, що таке фланговий кулеметний вогонь! Він притисне їх до землі, а двоє автоматників з клуні і третій з городу легко розстріляють бандер.
— Слухай, ти давно в армії? — запитав Бутурлак.
— Два роки.
– І де служив? Весь час у внутрішніх?
— Закінчив війну в Празі. Командир стрілецького взводу. А ти був розвідником? Ярощук інформував нас.
— Мені подобається твоє рішення.
— Про кулемет?
— А про що ж?
— Не рішення, а пропозиція.
— Не треба… Ми з Вербицьким лягаємо за кулемет, ти — в клуні. Двох твоїх хлопців з моїми «яструбками» ставимо на пости праворуч від клуні. Вони ж використовуються як резерв. І взагалі, мобільність і швидкість маневру — наше спасіння.
— Врахуємо й те, що ми їх бачитимемо, а вони нас — ні, — зауважив Лебединський. — Треба підпустити їх якнайближче, на десять-двадцять кроків, навіть менше, щоб зовсім знахабніли, відчувши, що вже в селі, — тоді вогонь впритул, тоді всіх перестріляємо, може, когось візьмемо і живим. Хотілося б Коршуна!
— У мене самого руки на нього давно сверблять!
— Чув. Казали, що ви — давні знайомі.
— Особисто — ні, та хотілося б.
— Це вже така справа… — Лебединський зняв автомата. — Накажи видати моїм хлопцям гранати. Штук по три-чотири знайдеться?
— Буде.
— От і чудово.
Перед тим, як зайняти своє місце за кулеметом, Бутурлак обійшов пости. Звернув і до Андрія з Пилипом, які влаштувалися на невеличкому стіжку сіна, складеному на пустирі, що вклинявся поміж двома городами. За кілька кроків почув сердитий шепіт:
— Стій! Хто йде?
І клацання затвору карабіна.
— Це я, Пилипе, Бутурлак, — обізвався.
— Проходьте, Володимире Гавриловичу.
Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою — утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:
— Добре придумали. Зручніше стріляти.
— Це Пилип, — не примазався до чужої слави Андрій.
— Усе спокійно?
Звичайна, не дуже приваблива картина: городи, вони завжди городи — картопля, капуста, огірки… А ти сиди тут і лише думай, що виконуєш важливий наказ. Просидиш до ранку — і ось тобі дуля, а не бандерівці…
Хлопець висунув карабін на «бруствер», підважив на руці й пошукав мушкою ціль на лузі за городом. Якась тінь, здається, рухається.
Невже людина?
Пилип одірвався од карабіна, протер очі. Ні — привиділося, звичайний кущ, і тінь від нього нерухома.
Подумав, як буде штудерно, коли бандерівці з'являться з їхнього боку і вони з Андрієм перші помітять їх. Розумів, що насправді це дуже погано, невідомо, як усе тоді обернеться, адже бандери можуть проникнути в село, поки «яструбки» не зустрінуть їх. Та думка про напад саме з цього боку хвилювала й збуджувала, він був увесь час у тому піднесено-напруженому стані, коли не страшні ніякі небезпеки, й людина, не вагаючись, іде під вогонь, не усвідомлюючи до кінця, чим це їй загрожує.
Андрій простягнувся на стіжку горілиць, мовив розсудливо:
— Лейтенант казав, щоб один відпочивав, другий ніс службу. Щось мене сон змагає, зараз близько дванадцятої, розбудиш о першій.
— А я б не міг зараз спати.
— То я й посплю.
Андрій підмостив під голову трохи сіна, позіхнув і потягнувся, заплющив очі, думав, що засне відразу, та сон не йшов. У голові крутилися різні думки й видіння, трохи дратували жаб'ячий хор і сонне буркотіння якогось птаха. Нараз Андрій усвідомив, що навряд чи засне, скосував на Пилипа, що притулився до «бруствера», й запитав:
— А скажи мені, Пилипе, чого б ти найбільше хотів?
Той здивовано стенув плечима, наче сама постановка питання видалася йому дивною.
— Знищити бандер! — одповів упевнено.
— Та ні… Яке в тебе заповітне бажання? Бандер ми й так знищимо.
Пилип трохи подумав.
— Батько казали — якась у них нарада буде в області, й обіцялися взяти з собою. То хотів би в цирк сходити.
— Дурний ти. Хіба про це питаю? Ось Віра казала, що артисткою хоче стати. А ти заради чого хотів би жити?
— Заради чого?.. Заради чого?.. — невдоволено засовався Пилип. — Це вже моє діло.
— Не хочеш — не кажи.
— А ти сам?.. Знаєш, чого хочеш?
— Я знаю.
— Чого ж?
— Я літатиму! — Андрій дивився широко розкритими очима в зоряне небо: чомусь воно зробилося трохи нижчим, немов зорі наблизилися до землі. — Літатиму! — повторив мало не урочисто. — Я буду льотчиком і підніматимусь у небо, а може, й до зірок. Бо колись же люди полетять до зірок, чому не я?
— Коли це ще буде.
— Скоро, Пилипе, ось ми з тобою навчимось і візьмемося за цю справу…
Пилип крякнув зовсім по-дорослому. Заперечив вагомо:
— В Острожанах і досі електрики нема. Краще вже з цього починати.
— В усіх селах буде електрика.
— Наче це само зробиться…
— Звичайно, руки докласти треба!
— Але ж, якщо всі літатимуть, хто в Острожанах порядок наводитиме?
Андрій вловив у Пилипових словах погано прихований докір і подумав, що той має рацію. Справді, хто порядкуватиме отут, в Острожанах? Нараз вирішив: скоро повернуться чоловіки з армії, а провести електрику чи полагодити трактор не така уже й складна справа — обійдуться й без них. Хотів сказати про це, та Пилип випередив його:
— Я лісничим хочу, — мовив, — і вивчусь на нього.
Андрій підвівся на ліктях, щоб зазирнути другові в обличчя.
Невже вгадав його думки? Адже й він увесь час вагається — ким стати: льотчиком чи лісничим? Ось тільки-но, вдивляючись, у зоряне небо, вирішив остаточно: льотчиком. Але було важко, немов одірвав від себе щось рідне, переполовинив душу. А тепер зробилося легко й радісно: він — льотчик, а Пилип — лісничий, а вони ж з Пилипом одне ціле, як одна людина, і зараз уже він знає, що острожанський ліс буде в надійних руках. А цей ліс і озеро — половина його, Андрія Шамрая, а може, не половина — значно більше, бо він колись зникне з лиця землі, а ліс лишиться, і вічно дивитиметься в синє небо око Щедрого озера…
Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:
— Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз — він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.
— Точно, — погодився Андрій, — я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав — чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…
— А для мене зараз усе пахне порохом, — признався Пилип. — Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.
– І зараз пахне… — втягнув ніздрями повітря Андрій.
— Зараз не дивно — зброя завжди порохом пахне.
— А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, — мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.
— А кулі летять у людей!..
— Якщо в фашистів або бандер — що тут поганого?
— Наче в тих автомати мовчать!
— Став ти розсудливий.
— Та ні… Оце лежу й чекаю бандер — най би йшли скоріше.
— Ти чув — Віра артисткою хоче…
— Най буде, вона й зараз — артистка.
— Чого?
— Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.
— Личить їй.
— Щось ти часто її згадуєш.
Андрій знітився: невже Пилип догадується про щось? Відповів вдавано байдуже:
— Дівчина, як усі.