— Звичайно… Ось Нюра Андрусишина — красуня!
— Нюрка красуня? У веснянках уся!
— Ну й що? А очі!..
— У всіх такі очі.
— Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, — не без єхидства почав Пилип, — але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…
— Досить, — примирливо мовив Андрій, — бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…
— Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.
— Щось у тебе Нюра з язика не сходить…
— А я й не криюся — ми з нею поберемося, коли вивчимось.
Андрій аж підскочив на стіжку.
– І давно вирішили? Щось раніше не чув…
— Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…
— Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.
— А сьогодні сподобалась, — відповів Пилип ухильно, — ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?
— Ну, скажеш! — Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. — Ми з Віркою товариші. І все!
— А ми з Нюрою цілувались, — признався Пилип.
Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.
Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…
Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий — скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!
А вони зроблять його мирним лісом, прокладуть дренажні рови й спустять зайву гнилу воду, очистять від бурелому, заведуть звірів, і ходитимуть у їхньому лісі замість озброєних автоматами людей зубри й лосі, і буде в ньому завжди багато грибів, ягід і квітів, і птахам у ньому вільно співатиметься.
А Пилип збудує на березі озера великий будинок із широкими вікнами, і в цьому будинку завжди буде радісно, і в його вікнах віддзеркалюватиметься голубий озерний простір…
Він ще подумав, що колись летітиме над цим лісом і неодмінно спуститься й помахає Пилипові крилами, а потім свічкою піде в своє бездонне небо, де тільки він і сонце, і нема ні жорстокості, ні автоматних черг — сонце і він, і тільки гудуть мотори, славлячи торжество людського духу.
Уявив собі сонячне безмежжя над землею; й заснув — одразу, не встигши додумати про Віру. Дівчина приснилася йому у віночку, бо посміхався уві сні солодко й зітхав.
А Пилип пильно вдивлявся в нічну темряву й тримав напоготові карабін із загнаним у патронник патроном, бо ліс був жорстокий і з нього могла вийти смерть, а вмирати Пилипові не хотілося.
… Ніч минула спокійно, перед ранком упав туман, і Бутурлак вирішив, що саме його й чекали бандерівці, щоб непомітно увійти в село. Наказав Вербицькому обійти пости й попередити всіх, щоб посилили пильність.
Помалу розвиднялося, небо на сході посвітлішало, й почав затихати жаб'ячий концерт. Пітьма відступала неохоче, та зірки згасали, і чорні силуети сільських будинків усе чіткіше вирізьблялися в сизуватих пасмах туману.
Повернувся Вербицький і доповів, що на постах не сплять і тримають зброю напоготові. Бутурлак кивнув, не відриваючись від кулемета. Знав: зараз вони вийдуть з лісу…
Скільки їх? І як ітимуть? Довгими чергами-він одріже їм відступ, і тут постараються хлопці…
Повів стволом кулемета обережно й м'яко, мов відкрив уже вогонь і його черги лягають все ближче.
Зітхнув: чого вони баряться? Йшли б скоріше, бо нерви, здається, вже не витримують.
А небо дедалі світлішає, і ось перший сонячний промінь несміливо висковзнув з-за обрію. Побачивши його, Бутурлак одірвався од кулемета. Вербицький піймав його погляд і кивнув.
— Усе, — ствердив, — бандери вже не прийдуть.
— Почекаємо ще трохи.
Коли сонце викотилося з-за лісу, до їхнього укриття пробрався Лебединський.
— Що ж, лейтенанте, фальшива тривога? — запитав. — Може, твоєму хлоп'яті все це наснилося?
— Не знаю, що й думати, — признався Бутурлак. — А якщо бандерівці пронюхали про ваш приїзд?
— Хто знав про це?
— У тому-то й справа, що тільки я, Вербицький, голова сільради, директор школи. Всі.
— А хлопчаки?
– Їм не казали.
— Малий щось наплутав.
— Казав, що чув точно: напад призначено саме на цю ніч. Крім того, попередив же директора школи про замах…
Лебединський пошкрябав підборіддя.
— Поголитися б… І поснідати… Зможеш організувати?
— Питаєш! — лейтенант зістрибнув з дощаного настилу, де стояв кулемет. — Ти, Богдане, ще повартуй, — наказав Вербицькому, — змінимо через годину. — Взяв Лебединського під руку. — Певно, в них щось трапилося, і підуть на село наступної ночі.
Молодший лейтенант обережно вивільнив свій лікоть. Мовив, дивлячись просто у вічі Бутурлакові:
— Маю наказ повернутися сьогодні вдень.
– І кинути нас напризволяще?
— Невідомо, чи підуть вони на Острожани взагалі.
— Малий чув: тут якісь коршунівські документи…
— Якщо вірити першій-ліпшій поголосці.
— Та не поголоска ж!
— Ти мене не умовляй. Знаєш, що так наказ?
— Знаю, — скрушно зітхнув Бутурлак. — На жаль, знаю.
— Може, тепер поснідати не дасте?
— Дамо, не хвилюйся. Навіть молоко буде. До речі, скоро витягатимуть сіті, й на обід буде свіжа риба.
— Знаєш що, — опустив очі молодший лейтенант, — давай подзвонимо Ярощукові. Як він вирішить, так і буде.
— Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.
Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.
— Все, — підвівся нарешті, — ходімо снідати.
Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.
— Я вам на дорогу дам, — перехопив їхні погляди Демчук. — Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.
Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята — сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.
Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.
Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.
Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди — їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…
Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.
Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі — уважно й запитливо.
— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…
Лебединський рвонувся, але руки були зв'язані за спиною в ліктях, і він безсило заточився знову на спину.
— У-у, гади! — видихнув гнівно.
— Я не радив би пану так злостивитись, — зареготав бандерівець. — Бо пан уже не офіцер, а звичайний полонений, навіть, перепрошую, не полонений, а заарештований, бо таких офіцерів ми в труні бачили…
Він випростався — високий, кремезний, одягнутий у німецький офіцерський мундир без відзнак, зняв німецького військового кашкета й витер брудною ганчіркою, що правила за хусточку, спітніле чоло. Видовжене обличчя облямовувала борідка, в якій де-не-де пробивалася сивина, очі дивилися гостро й безжально. Розмахнувся й бильно вдарив носком чобота Лебединського в стегно.
— Ану, підводься, — загорлав, — бо ми з тобою тут гратися не збираємось!
Лебединський ударився головою об корінь, що виступав із землі, в скронях одразу задзвеніло, різкий біль пронизав усе тіло, і він знову втратив свідомість.
Фрось, а це саме він стояв зараз над Лебединським, зітхнув і заховав хусточку до кишені.
— Хирляві якісь люди пішли, — поскаржився. — Його лише раз тюкнеш, а він уже й неживий…
Підбіг Грицько Жмудь, скосив око на Лебединського, нагадав Фросеві:
— Вуйко просив живим хоча б одного…
— Куди він дінеться? — Фрось відкоркував флягу, ковтнув сам, скривився і, повагавшись секунду-дві, приклав шийку фляги до вуст Лебединського. Той ковтнув, закашлявся й сів, озираючись каламутним поглядом.
Фрось покалатав флягою, на слух визначаючи, скільки лишилося, й закоркував її.
— Підводьтеся, прошу я вас, — нахилився над Лебединським, — бо не можемо гаяти часу.
Молодший лейтенант став на коліна, похитався трохи й підвівся. Ступив кілька кроків, продираючись крізь чагарники, і вийшов на путівець до брички. Побачив, як двоє бандерівців тягнуть з неї за ноги Олексу — мертва голова його важко вдарилася об приступку брички, впала на пісок, залишивши на путівці неглибоку ямку.
— Другого вже відтягли? — запитав Фрось і, одержавши ствердну відповідь, наказав: — Закопайте їх, прошу я вас. Чоботи я вже обдивився, кирзяки стоптані й шеляга не варті, не морочте собі голову з ними. З цього знімете потім, — кивнув на Лебединського, — а поки ворушіться швидше, бо часу обмаль, і стрілянину могли почути.
— Хто там почує? — незлобиво обізвався один з бандерівців. — А якщо й почують, — плювати, ми тут господарі.
— Ой, не кажи так, наженуть районних енкаведистів, якої тоді заспіваєш, прошу я тебе?
— Всі в болоті подохнуть… — заперечив бандерівець. — Тут боліт на всіх разом з «яструбками» вистачить!
— Дурний ти ще, хлопче, — докорив Фрось, та раптом вибухнув гнівом. — Я кому мовив — швидше їх у могилу, самим кулі скуштувати захотілося?
Бандерівці рушили, і мертва Олексова голова захилиталася, залишаючи на путівці звивистий слід. Лебединський дивився на цей слід і думав: отак потрапити до засідки. Він, командир стрілецького взводу! Краще б його скосили першою чергою, щоб не бачити такого…
Але ж, подумав, це було б несправедливо. Хлопцям усе ж легше, вони, може, й не відчули, що вмирають… А в нього все попереду: і ганьба, і катування, і смерть, і він мусить спокутувати свою вину, не схилити голови й прийняти смерть гідно.
Але чому так пече в грудях і чому гіркий клубок не дає дихати?
Він стояв, дивився на ліс, у якому вже стихли автоматні черги і який жив своїм власним життям, ліс, котрому не було ніякого діла до людських трагедій. Перестрибнула з дерева на дерево, розпушивши хвіст, білка, сердито зацокотіла й подалася в своїх невідкладних справах, цвірінькнула синиця, а над дорогою літали великі бабки, тріпочучи прозорими крильцями. Їм було гарно, бабкам, над теплою літньою дорогою, в напоєному ароматами квітів повітрі, і Лебединський позаздрив їм: коротке, але безтурботне й красиве життя… Та відразу забув і про білку, і про бабок — перед ним зупинився білявий хлопчина з голубими очима, задер голову, дивлячись з цікавістю, — безжурна усмішка торкала вуста.
— Я цього бачив біля міліції, — радісно повідомив Фросеві, — йшов із самим капітаном Ярощуком і розмовляли…
— Гарну пам'ять маєш, — схвалив той, — і це добре, згодиться в житті. Пам'ять, прошу я тебе, це така штука, що завжди згодиться і для добра, і для зла. Тільки добро нам зараз заказане, забути мусимо про нього, поки більшовики хазяйнують на наших землях. Під корінь їх, потихеньку, прошу я тебе, та без жалю, і в цьому наше спасіння.
— Ви завжди правду кажете, вуйку, — погодився Грицько, — і я вас люблю за це.
Фрось глянув підозріло: чи не кепкує?
Та Грицько дивився відкрито, і Фрось заспокоївся. Обійшов навколо Лебединського, наче вперше побачив і хотів досконало роздивитися, пхнув кулаком у спину до брички. Молодший лейтенант ступив два кроки й зупинився. Фрось пхнув двома руками, і Лебединський упав грудьми на дно брички.
Фрось зареготав.
— Ану, Грицько, — наказав, — прив'яжи його до приступок. Голову й ноги, прошу я тебе, примочуємо гарно, щоб лежав спокійно.
Лебединський сіпнувся, але було пізно: на голову та ноги навалилися, прикрутили шворками так, що не можна було й поворухнутися.
Фрось розвалився на задньому сидінні, сперся чобітьми на спину молодшому лейтенантові.
— Сідай тут, — указав Грицькові на місце поруч, — давно так зручно не їздив.
Грицько скочив у бричку, поставив ноги на лопатки Лебединському поміж зв'язаних, рук, пхнув боляче каблуками. Підійшли ті, що ховали вбитих. Подивились, як умостилися Фрось із Грицьком, зареготали.
— Пан Фрось завжди щось цікаве придумають! — улесливо мовив один.
Грицько підвівся, ставши молодшому лейтенантові просто на плечі. Переступив з ноги на ногу.
— Файна підстилка, — зареготав, — ще не мав такої!
— Досить, — обірвав його Фрось, — і так забарилися. Рушаймо!
Один із бандитів виліз на передок, вйокнув на коней, другий став на приступку, і бричка рушила. Пил і пісок з-під коліс забили молодшому лейтенантові ніс і рот, бур'яни стьобали по обличчю, а він, поки ніхто не бачив, плакав від гніву та образи, од відчуття власного безсилля…
Проїхали з кілометр чи трохи більше назад до Острожан, зупинилися, і бандерівці одв'язали Лебединського. Накинули на голову мішок, один з них затягнув зверху мішок зашморгом, узяв кінець у руки й повів за собою, як худобу.
— Недобрий ти, Матлюк, — засудив Фрось. — Дав би товаришеві наостанку хоч на ліс подивитися, прошу я тебе. Він усе ж людина.
— А що пан Жмудь скаже? — буркнув Матлюк, і Лебединський зрозумів, що його ведуть до самого Коршуна.
Спочатку йшли сухим лісом, лише іноді продираючись крізь чагарники. Потім підлісок погустішав, під ногами захлюпало. Так пройшли з кілометр — вода тепер піднялася до колін, бандерівці притишили крок, либонь, пробиралися тільки їм відомою стежиною.
Коли вода сягнула за коліна, Лебединський стрибнув убік, сподіваючись, що трясовина більше не відпустить його, затягне, та, видно, вибрав невдале місце, бо Матлюк смикнув шворку, а бандит, який ішов позаду, схопив за зв'язані руки, сильно вдарив у спину.
— Жити набридло, — засичав у вухо. — Але доведеться почекати трохи…
Тепер він ішов крок у крок за молодшим лейтенантом, і годі було сподіватися, що вдасться повторити маневр, то більше, що, вода почала відступати, і незабаром вийшли на тверде.
… Коршун обійшов навколо скрюченого біля його ніг Лебединського, наказав:
— Ану, хлопці, поставте його на ноги, щось мені захотілося подивитися йому в вічі.
Підскочили, підхопили й підвели. Молодший лейтенант шарнув навколо поглядом.
Два невеликих намети з соснових та ялинкових гілок стоять у ялиновому молодняку побачити їх можна тільки зблизька. Поруч вхід до землянки, далі на вірьовці висить. жужмом якесь лахміття, на галявині горить вогнище, в казані кипить щось, пахне кулішем. Коршун стоїть за два кроки перед ним — ось він який: виголений, коротка зачіска їжаком, поверх чистої і навіть випрасуваної сорочки накинутий сірий непогано пошитий піджак.