— Німці видають у Києві окупаційну газету «Нове українське слово», друкують в ній свої розпорядження, повідомлення про страти підпільників та партизан. Часто вміщуються тут і статті Геббельса. В одній з них він гнівається на українських дівчат, вивезених на роботу до Німеччини, вважає, що багато цих дівчат мають вищу освіту, покінчали інститути, університети, хизуються своєю освіченістю, не хочуть працювати на користь великої Німеччини. Який же висновок робить Геббельс? Він запевняє: хоча німецькі дівчата не кінчали університетів, але вони розумніші за східних полонянок, бо в їх жилах тече благородна німецька кров, бо вони належать до вищої раси. Не можеш збагнути, до чого веду?
— Не можу. Я давно знаю, що німці вважають себе вищою расою. Про це мені й Маєр не раз говорив.
Кравець схвально кивнув:
— То він тобі говорив, а тепер ти мусиш йому розповісти!
— Що?
— Про вищу расу. У цих газетах є стаття Геббельса «Голос крові», звернена до фольксдойчів. Ти уважно прочитай її і розумно використовуй поради їхнього Геббельса у своїх стосунках з Маєром. Ти ж фольксдойч, представник «вищої раси», і мусиш «розумом і серцем відчувати своє особливе призначення на землі!» Тільки не перегравай. Краще недобрати, ніж перебрати.
Кравець підсунув до Юрка газети:
— Бери та читай, бо скоро доведеться тобі, хлопче, мати розмову з Маєром та Зіфертом. І ми повинні приготуватися. Мусимо бути обережними та обачними. На нас чекають небезпечні випробування. Ми повинні виконати своє завдання перед Батьківщиною. Читай, Юрко, ці газети і думай про наших дівчат, вивезених в рабство. Мусимо їх рятувати, допомогти їм!
— Як же ми допоможемо?
— Треба нищити фашистів, допомагати Червоній Армії, а вона скоріше визволить всіх нас із страшної неволі. Але будь обережним, Юрко, і ніколи не втрачай витримки. Приглядайся до людей, вивчай їх, дивися, кому можна вірити, а кого краще обійти десятою дорогою.
— Не вмію я вивчати людей, — сумно відповів Юрко, — не можу зрозуміти їх вчинки, не можу збагнути, як вони наважуються таке чинити.
— Що ти не можеш збагнути? — запитав Кравець.
— От дивіться, — почав Юрко, — як же так могло трапитися? От, приміром, Тимофій Шлапак, вчився в дев'ятому класі, наш хлопець! Мати його — передова ланкова, батько — тракторист, на фронті воює, а син подався в поліцію. Чого? Бо там пайок видають і можна над людьми коверзувати, показувати свою зверхність. Фашисти — це вища раса, і він за ними тягнеться, теж хоче бути вищим за людей. І Степан Ковальчук, у десятому класі вчився — тепер у районній поліції. Ну чому ці хлопці стали зрадниками? Чому в них гниле нутро? Чому одна людина йде на смерть за Батьківщину, витримує всі тортури, а інша… Хай і небагато цих підляків, але ж вони є! От і спробуй розібратися в людях. Перед війною наша школа проводила в лісі ігри в «червоних» і «синіх». «Червоними» керував Степан Ковальчук, він і на зборах виступав, закликав всіх бути «Ворошиловськнми стрільцями», готуватися до захисту Батьківщини. А тепер в поліції, гад повзучий!
Кравець не перебивав Юрка, лише злегка постукував пальцями по краю стола, час від часу схвально кивав.
— Правильно мислиш, — зауважив він спокійно, — це надто важливе питання — хто є хто. Треба лише правильно його вирішити. Отут і треба дивитися, як діє та чи інша людина, аналізувати її вчинки. Є чесні люди і є нечесні, їх суть рано чи пізно проявляється. Отут і треба дивитися, про інших дбає чи лише про себе думає? Чи відповідають її слова її діям? Хто ж такі чесні люди? Щоб ти знав, це ті, які своїми руками заробляють собі хліб, не живуть за рахунок інших. І їм нема чого кривити душею, напускати на себе туман. Той, хто не вкрав, не пограбував, ховатися від людей не буде. І маскуватися під чесного та благородного не буде!
Кравець піднявся з-за столу, пройшовся по світлиці, зупинився навпроти Юрка, запитав:
— Що мусить бути найдорожчим в людини? — і тут же відповів: — Батьківщина! А що таке Батьківщина? Це твоя сім'я — мати, батько, брати, сестри, діти, весь твій народ! Отак, Юрку, колись мене навчав мій батько, робітник-арсеналець, гарний він був коваль, зарубали його петлюрівці. Разом з ним ми в Червону гвардію пішли. Я теж змалку на «Арсеналі» працював і зрозумів, свідомо збагнув, для чого живе людина на світі і як вона повинна жити, коли прочитав виступ Володимира Ілліча Леніна на Третьому з'їзді комсомолу. Що говорив Ілліч нам, молодим комсомольцям?
— Вчитися, вчитися і вчитися! — відповів Юрко.
— Правильно, — згодився Кравець, — і я закликаю тебе вчитися. Якщо виникне якась потреба — приходь, порадимося, поміркуємо. Щоб не кидалося в вічі, що ти часто ходиш до Славка, візьми його собі в помічники, разом будете ловити рибу.
Юрко прийшов додому. Прислухався до розмови в хаті. Галина Іванівна, не стримуючи радості, розповідала:
— Ми з Альошею в Саратові познайомилися. Він ще в часи громадянської війни в кавалерії служив. Під Ростовом та Касторною з біляками бився. Потім їхня дивізія в Саратові стояла. Я в той час на заводі працювала і водночас вчилася на робфаці. Дуже мені вчителькою хотілося бути. Не було в мене і хвилини вільної. На світанку біжу на роботу. Увечері вчитися треба, а вночі сидиш над книгами. До нас на завод часто приїздили шефи. Якось дівчата і пристали до мене: «Ходімо сьогодні на зустріч з шефами, потанцюємо, бо ти зовсім від гурту відбилася, засохнеш над книгами».
На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…
— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.
До Юрка підійшла Леся:
— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?
Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:
— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.
— Хіба я не серйозна?
— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…
— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші
— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.
— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…
— Тому й бігаєш за Юрком.
— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!
— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.
— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?
— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.
Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.
Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:
— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?
— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.
— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..
— Яке? — глянув на дівчину.
— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»
— Отак і сказала? А ти що?
— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?
— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!
— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.
Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:
— Я хочу з тобою порадитися, тільки ти не смійся з мене, гаразд?
Він думав, що Леся говоритиме про Петра, про своє бажання перебратися на квартиру до Солодовників, тому намагався показати Лесі, що це його не обходить, та все одно відчув, як затремтів його голос.
Леся не помітила Юркових переживань, довірливо взяла його за руку:
— Треба мені щось робити! Думала з мамою порадитися, але що вона мені скаже? Знову буде плакати… І розповісти їй про свої переживання це можу… Не знаю, як ти, — озвалася Леся, — а я в дитинстві мріяла стати льотчицею, як Поліна Осипенко, Марина Раскова, або кулеметницею, як Анка з кінофільму «Чапаев».
— Ну й що? Я також просив тата, щоб узяв мене на фронт, теж уявляв, як буду сікти фашистів з кулемета. І Вовка хотів піти в армію, і Іван Гончар з Петром Солодовником… — Юрко замовк, ніби спіткнувся на рівному місці, і вже тихіше додав: — Хотіли пристати до мобілізованих, а потім самі рушили на фронт, їх звідти відправили додому. Так чого ти так хвилюєшся?
— Як тобі сказати… Страшно…
— Усім, Лесю, страшно, фашисти нікого не милують!
Дівчина опустила голову, дивилася на стежку, ніби намагалася знайти відповідь на свої роздуми, нарешті тихо сказала:
— Боягузка я, Юрку, розумієш… Часом від страху в мене аж серце заходиться. А як подолати страх — не знаю! Що буде, як нас заберуть в поліцію за врятування військового? Чи витримаю я катування? Що буде, як фашисти вогнем пектимуть, зуби повиривають, голки під нігті заганятимуть?
— Чого це ти про голки заговорила? — здивувався Юрко. — Про таке й думати не треба! Мало що може трапитися! Так навіщо ж наперед собі страху завдавати? А як випаде нам загинути, то загинемо чесно. Хіба не так?
— Так! — погодилася Леся. — А все одно страшно. Я позавчора була в вишивальній майстерні, і Оксана Свічка розповідала, як в райцентрі фашисти повісили підпільницю, вчительку-комсомолку. Довго допитували її, хотіли, щоб видала своїх товаришів по підпіллю… Ноги в неї обпалені, чорні, під нігтями так і лишилися голки.
Леся замовкла, мерзлякувато повела плечима, зіщулилася, витерла кінчиком хустки очі. Юрко нічого не відповів, уявив, як Маєр заганяє йому під нігті голки і вимагає, щоб він розповів про Вершину, видав таємницю підземелля.
— Ти чого мовчиш? — запитала Леся.
— А що говорити? Словами горю не зарадиш! Треба пересилювати страх, — ніби відповідаючи самому собі, озвався Юрко, — не піддаватися йому!
— І ти навчився?
— Трохи. Один мій знайомий казав: «Не ми повинні боятися фашистів, хай вони тремтять від страху на нашій землі».
— Це тобі лейтенант Вершина сказав?
Якби в цей час гримнув грім з ясного неба, то Юрко б не був так здивований, як здивувався, почувши Лесині слова. Він зупинився від несподіванки і розгублено зронив:
— Таке й вигадала! До чого тут Вершина?
— Ти думаєш, я нічого не розумію? Думаєш, не догадалася, що ти заховав фашистів за наказом лейтенанта… Я дочка червоного командира! Мій татко комуніст, прикордонник. І якби я не була переконана, що ви радянські люди, так ми й дня не жили б у вашій хаті. І я б ніколи не назвала тебе своїм другом, хоча б ти сто разів врятував мене від смерті!
Юрко не знав, як йому бути в цій ситуації. Звідки дівчина довідалася про його зв'язок з лейтенантом? Може, й вона виконує завдання партизанської розвідки? І тепер так необачно обмовилася. А вона допитувалась:
— Чого ж ти розгубився? Хіба ж я не правду сказала про Вершину?
— Давай краще облишимо цю розмову. Ні з ким я, Лесю, не зв'язаний, — спокійно відповів Юрко.
— І неправда! Хочеш, я доведу, що ти кажеш неправду?
— Доведи, — байдуже знизав плечима Юрко. — Хоча я наперед знаю, що ти нічого не зумієш довести, бо все від початку і до кінця вигадала. І я не розумію, навіщо ти це робиш. Чи знаєш, що за такі вигадки ми всі можемо опинитися в гестапо. І я раджу тобі облишити ці жарти.
— От і зумію, — усміхнулась дівчина, — і нікуди ти не дінешся. Пам'ятаєш, як до вас приїхали німці ловити рибу і заходилися варити юшку?
— Пам'ятаю. Ну й що?
— Ти сховав Маєра і Штарка в льох. На ляду поставил бочку з половою. Так?
— Ти ж сама все це бачила, а тепер перепитуєш. Тільки до чого тут Вершина та партизани? І взагалі навіщо ця розмова? Я й згадувати не хочу про те.
— Почекай, — промовила дівчина, — я все знаю і все розумію.
— Що ж ти розумієш?
— А те, що ти сховав німців у льоху за наказом Вершини. І він знав, що в льоху сидять фашисти та їх прислужники. Він і на бочку сів, щоб партизани не натрапили на ваш льох.
— Ну й фантазія в тебе, — вражено вигукнув Юрко, — таке вигадала, що хоч стій, хоч падай!
— Нічого я не вигадала, я все бачила. Я дивилася з хати крізь прочинені двері і помітила, як Вершина весело підморгнув тобі: мовляв, тримайся, хлопче, все йде як слід, обвели ми німців навколо пальця. Хіба не так? Вигадала я чи правду сказала?
— Вигадала! — заперечив Юрко. — Все вигадала! Влучила пальцем в небо і радієш. А якщо ти комусь розповіси про свої спостереження, то всіх нас чекає шибениця. З такими справами не жартують! І якби я домовився з лейтенантом, так ніхто б мене не дубасив, як Сидорову козу!
— Не бійся, — заспокоїла хлопця, — нікому я про свої спостереження не скажу. Навіть мамі.
Повернулися додому, як почало темніти. Мати мила посуд і стривожено розповідала:
— Не встигли ми пообідати, як наїхав Маєр, а з ним ще один — сухий, як тараня. Страшний такий німець! Ще страшніший за Маєра. І весь у хрестах. На грудях два хрести, і один хрест під шиєю теліпається.
— І що Маєр казав?
— «Де Юрген?» — питав. Обіцяв приїхати завтра о десятій годині. Коробку цукерок привіз, он лежить на столі. Тягся перед тим, що в хрестах, упадав…
— Справді, Маєр якось незвично поводився, — озвалася Галина Іванівна, — мабуть, отой висушений — дуже велике цабе. І на мене Маєр поглядав так, ніби щось хотів сказати дуже важливе. Мені аж страшно стало від того погляду.
Наступного дня біля воріт зупинився чорний «опель». З машини вийшов Маєр, зачекав, поки з неї вибрався гість. Юрко стояв біля воріт. Він привітався, запросив до хати. Маєр підвів Юрка до незнайомого німця в чорному мундирі, шанобливо сказав: