— Оце і є мій юний рятівник, про якого я вам розповідав, пане Зіферт. До речі, як це не дивно, а ми з ним земляки — прадід Юргена виходець з Німеччини. Юрген, як справжній німець, не забув рідну мову.
Незнайомий фашист подав вузьку, як дощечка, липку від поту руку, пильно оглянув Юрка:
— Ріхард Зіферт! Дуже приємно зустрітися в цій глушині з земляками. І кожна така зустріч — радісна несподіванка.
Фашисти поволі зайшли на подвір'я. Коли підходили до ґанку, Маєр сказав йому:
— Прошу вас, пане Зіферт, взяти із машини вашу сумку і «вальтер». Лишатися в цій країні без зброї не варто й на хвилину, тут усе можливе!
Зіферт неохоче пішов до машини.
Маєр, повернувшись до Юрка, тихо спитав:
— Фройлен Леся дома?
— Так, пане Маєр.
— Скажи їй, хай вона сховається і не з'являється на очі пану 3іферту. Швидше!
Юрко вбіг в хату і — до Лесі:
— Скоріше в хатину! Ховайся! І не виходь, поки німці не підуть.
Дівчини за мить не стало.
Юрко вийшов на ґанок. Фашисти все ще стояли біля воріт. Маєр показував вежі палацу, що виднілися крізь верховіття верб. Німці не кваплячись зайшли до хати. Маєр чемно привітався з матір'ю, кивнув пополотнілій Галині Іванівні.
— Ми приїхали до вас з великим проханням, — звернувся Маєр до матері,— пан Зіферт дуже любить вишиванки. Колись він був на Україні і придбав собі кілька. Але то було давно. Тепер пан Зіферт хоче зробити нове замовлення: нам потрібні дві вишиті сорочки і дві блузи для дівчаток. Шовк ми дамо і борошно за роботу.
Мати запросила їх до кімнати, підсунула для них стільці. Потім дістала з полиці альбом з узорами, розкрила його перед німцями. Ті довго розглядали узори…
— Це дивна країна, — буркнув Зіферт. — Навколо чудова природа! І краса природи переходить в узори! Краса мистецтва не є заслугою цих людей! Просто їм пощастило, що вони поселилися на такій розкішній землі. І ми повинні виправити цю несправедливість долі — тепер ці обшири належать великій Німеччині.
Нарешті вибрали, що найбільше сподобалось, подякували, підвелися з-за столу.
— Наше замовлення, — озвався худорлявий фашист, — повинне бути готове на третє липня. Ми приїдемо по нього рівно о десятій годині ранку. Часу ви маєте досить!
— За шовк не турбуйтеся! Незабаром мій водій привезе. Ми вам дуже вдячні за згоду, — додав Маєр і звернувся до Юрка:
— Завтра прийди до мене в палац о дванадцятій годині. Перепустку я випишу. До побачення.
Коли фашисти поїхали, Галина Івагнівна злякано запитала:
— Чого ти порадив Лесі сховатися в хатині?
— Маєр сказав, щоб заховалась, а чому — не знаю.
Мати загорнула альбом, поклала його на полицю і пояснила:
— Маєр боїться цього плюгавого німця! І боїться за Лесю. Не треба їй з'являтися при цьому Зіферті. Ох і бридкий же фашист. Поки не помила руки, місця собі не могла знайти.
Опівдні наступного дня Юрко підійшов до палацу. Довготелесий есесівець проглянув посвідчення, подзвонив якомусь фон Шмідту і пропустив хлопця на подвір'я. Вікна нижнього поверху були закладені цеглою, серед них темніли чорні отвори бійниць. Під липами стояли танкетки, біля гроту Привидів виднілися довгі чорні фургони. З палацу вийшов стрункий білявий німець і запитав:
— Ти до пана Маєра?
— Так.
— Іди за мною.
Вийшли на другий поверх, звернули в протилежний бік од Зоряної.
У невеличкій кімнатці за столом сидів молодий есесівець.
Він лагідно привітався з Юрком, кивнув на двері:
— Заходь! Гер Маєр чекає!
Хлопець ввійшов до кімнати, яка була колись кабінетом голови колгоспу. Але якою невпізнанною вона стала тепер. Під вікном стояв масивний дубовий стіл. Поряд — важка полірована тумба. На ній телефон, на столі рівними стосами лежали папери. У кутку кімнати чорнів сейф з розпластаним орлом на сталевих дверцях. Над орлом напис: «Власність СС». На стіні, в позолоченій рамі, портрет Гітлера. Фюрер тримається за спинку стільця і страшним поглядом дивиться поперед себе. Здається — він вискочить із рами і навіжено кинеться на людей.
Маєр підвівся із-за столу, подав Юркові руку.
— Сідай, Юрген, ми маємо обговорити з тобою серйозну справу. Правда, ти ще хлопчак, але це не завадить зробити мені послугу. Я маю, Юрген, до тебе прохання, чи правильніше — пропозицію. Ти станеш моїм компаньйоном. І якщо нам пощастить здійснити задумане — ми станемо надзвичайно впливовими і могутніми людьми. Так, так! Хай тебе не дивують мої слова. Ми дійсно станемо могутніми і впливовими людьми, незалежними і нікому не підвладними.
Юрко здивовано дивився на гестапівця, він не чекав подібної розмови. Маєру потрібна його допомога, і він запрошує його в свої компаньйони. Дійсно, несподіванка. А може, це якась провокація?..
Маєр поклав руки на бильця крісла, відкинувся на спинку і довгим вивчаючим поглядом дивився на юнака, ніби намагався зазирнути своїми холодними драглистими очима йому в душу.
— Я бачу, Юрген, що ти здивований. Чи не так?
— Так, пане Маєр.
— Є причина для дивування. Доросла людина, штандартенфюрер СС, запрошує в компаньйони. Але… Ти згоден?
— Я не розумію, пане Маєр, що означає слово «компаньйон». Але я дуже хочу вам допомогти, звичайно, якщо зумію. Я все зроблю, пане Маєр, щоб ви були мною задоволені.
Обличчя Маєра просвітліло, тонкі губи розпливлися в посмішці.
— Компаньйон — це співучасник в якомусь ділі. Перш ніж вести розмову, я все продумав. І мушу сказати, що кращого компаньйона, ніж ти, мені знайти просто неможливо. Слухай уважно. Я відкрию тобі важливу таємницю, за розголос будеш суворо покараний. І ти, і твоя родина, і вродлива дівчинка Леся, до якої ти так зворушливо ставишся, — всі ви будете розстріляні.
Маєр запалив сигарету, зробив кілька глибоких затяжок, підвівся із-за столу, підійшов до вікна, довго дивився на парк і ніби забув про Юрка. Нарешті докурив сигарету, знову сів у крісло і сказав:
— Так, Юрген, це таємниця надто великої ваги. Від неї залежить не лише життя твоєї родини, а також і моя безпека та добробут. Отже, Юрген, ти нікому, жодній людині, ні матері, ні своїй подружці Лесі не повинен обмовитися про нашу розмову жодним словом. Можу я на тебе сподіватися?
— Так, пане Маєр.
— Тоді слухай. Спершу я поясню тобі, чому я вирішив взяти тебе в свої помічники. Я, Юрген, вірю в інтуїцію. Ти знаєш, що таке інтуїція? — І, не чекаючи відповіді, Маєр задумливо, так, ніби він розмовляв сам з собою, неголосно продовжував: — Інтуїція — це шосте почуття, здатність людини, звичайно не кожної, передбачити майбутнє. Я вірю в свою інтуїцію. І вона мене ніколи не підводила. Ніколи! Я інтуїтивно відчуваю повну довіру до тебе, Юрген, до твоєї родини. Все це може здатися безглуздям, якимось хворобливим маренням, але я вірю в свої передчуття! — Гестапівець дістав білу хусточку, витер нею спітніле обличчя, потім старанно розчесав гребінцем рідке рудувате волосся. — Тепер поговоримо про справу. Ти пам'ятаєш, як минулої осені нам пощастило знайти в пана Шудрі мішок з грішми?
— Пам'ятаю, пане Маєр.
— Ті гроші — фальшиві, хоча вони надзвичайно майстерно зроблені. Мені пощастило їх обміняти на справжні долари. Це було нелегко, але я знайшов надійний канал для проведення операції. Гроші, знайдені в пана Шудрі,— фунти стерлінгів — надзвичайно цінна валюта. Її дуже важко виготовити. І як це не дивно, саме тут, у вашому селі, виготовлялися порівняно недавно фунти стерлінгів. Пани Хоткевичі мали під Білою вежею фальшивомонетню. Про це мені розповідав мій друг пан Хоткевич, який так безглуздо загинув на горищі цього таємничого палацу. Але Біла вежа зруйнована, її льохи залиті водою, відпомпувати її неможливо. Спеціалісти заявляють, що в льохах пробились джерела. — 3 цими словами Маєр дістав з папки, що лежала на столі, потемнілий від часу пергамент, уважно проглянув його, сказав роздумливим голосом, в якому явно бриніли нотки сумніву: — Пан Хоткевич запевняв мене, що фальшивомонетня збереглася і в неї можна проникнути. Там лишилися матриці і купюри надрукованих фунтів стерлінгів. Що мій друг Олександр Хоткевич казав правду, свідчать гроші, знайдені в пана Шудрі. І це ще не все. Пан Хоткевич розповів мені, що його батько довго жив у Лондоні. Там він познайомився з майстром — працівником британського монетного двору. Майстер вчинив тяжкий злочин, йому загрожувало суворе покарання. Пан Хоткевич, батько мого друга, зумів таємно вивезти майстра з Англії. Цей іноземець жив у вашому селі незадовго до того, як до влади прийшли більшовики. Пан Хоткевич вирішив скористатися вмінням майстра і створити фальшивомонетню. Він витратив на неї багато грошей, але всі вони окупилися сторицею. Майстер досконало знав свою справу і випускав фунти, які без підозри приймали навіть англійські банки. Фальшивомонетня діяла ще в 1916 році. Нам треба знайти хід до цього підземелля — і ми станемо багатими людьми.
— Як же його знайти, пане Маєр?
— Треба розпитувати мешканців села про все, що пов'язане з Білою вежею, палацом та панами Хоткевичами. Хтось повинен знати про таємницю цього підземелля. Сподіваюсь, що нам пощастить натрапити на якусь ниточку… Ти, Юрген, свій для мешканців села, і вони відкриють тобі всі таємниці. Ти одержиш частку знайдених скарбів — я чесно виконаю свою обіцянку. Я обміняв гроші, які мені так люб'язно подарував пан Шудря, і вже поклав на твій рахунок в швейцарський банк три тисячі доларів. Я зараз вручу тобі чек. Тут солідна сума. Тепер ти, Юрген, маєш гроші на чорний день. Саме так діють справжні компаньйони. Але я не бачу ніякої радості на твоєму обличчі. Чому? Невже ти не розумієш, яку цінність становить ця чекова книжка?
— Навіщо мені долари, пане Маєр? Я все одно нічого не зможу за них купити. І ніколи не потраплю в Швейцарію.
— Рано чи пізно, — впевнено відповів Маєр, — війна закінчиться. Армія фюрера знищить більшовиків, і все стане на свої місця. Незабаром ти одержиш нагороду за врятування німецьких офіцерів і станеш повноправним громадянином великої Німеччини. Перед тобою, Юрген, постає велике майбутнє, тільки мусиш запам'ятати одну істину: чудове майбутнє можливе лише при одній умові — при наявності золота. Долари — це золото. Ми повинні заволодіти скарбами пана Хоткевича. Продумано, спокійно приступай до справи — розпитуй мешканців села, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів, про палац та його минуле. Я певен, що в наші сіті потрапить потрібна рибка. Ти ж, Юрген, рибалка, — пожартував Маєр.
Німець підійшов до сейфа, дістав з нагрудної кишені блискучий ключ, натиснув на білу кнопочку, яка знаходилася на підвіконні, прикритому важкою шторою, і відімкнув сталеві дверцята з розпластаним орлом. На нижній полиці виднівся набір срібних келихів, позолочені чашки, виделки. Меншим ключем відімкнув невеликі сталеві дверцята всередині сейфа і дістав продовгувату книжечку в шкіряній рожевій оправі. Юрко, пам'ятаючи пораду Святого, відвів погляд від сейфа, байдуже дивився у вікно. Ліворуч бовванів грот Привидів. Минулого року хлопці тут гралися в розбійників, ховалися в гроті, ловили карасів у ставку, пірнали на його дно, роздивлялися мармурові статуї, кинуті повсталими селянами, щоб не муляли очі, не нагадували про панів. Якось вони дістали з дна ставка погруддя людини з видовженим суворим обличчям, пишними вусами, низьким чолом і гострим роздвоєним підборіддям, на грудях — хрести, ордени. Хлопці поставили погруддя на вербовому пеньку, зробили крислатий капелюх з лопухового листя, одягли його на лису голову і заходилися груддям збивати ту прикрасу. До контори парком йшли два колгоспники, побачили погруддя, схопили його і знову кинули в ставок, ще й нагримали на хлопців:
— Навіщо ви підняли цього Хоткевича, він за кріпацтва людей на базарах, як худобу, продавав!
Юрко глянув у другий бік. Там між липами стояли чорні фургони та приземкуваті танкетки. В кінці галявини виднілась водозливна труба, про яку згадував в своєму щоденнику аптекар Сиволап.
— Мій юний друг замислився, — піднесено сказав Маєр, — поринув у приємні спогади. Прошу, Юрген, взяти чеки на три тисячі доларів. Досить тобі прибути в Женеву, прийти в банк — і ти багата людина. Це тільки початок. Я познайомився з Хоткевичем ще в 1918 році, коли наш полк стояв у вашому селі, а я мешкав у Зоряній кімнаті. На чужині люди дуже сумують за батьківщиною. Потім і пан Хоткевич часто згадував свій маєток, якось обмовився, що мав грошову майстерню, казав, що його скарби оберігає чарівна Червона Красуня. І це ще не все. Дуже часто він згадував свого лакея, який під час відходу з села білої армії захопив його майно і сховався в лісі. Серед того майна було багато фунтів стерлінгів. — Маєр пройшовся по кабінету, наблизився до вікна. — Чудовий парк! Які могутні дуби! І які привабливі липи! Я пам'ятаю дуб, що росте біля гроту Привидів. Він майже не змінився, а вік людини дуже короткий, тому й треба поспішати жити! Треба знайти лакея, який пограбував пана Хоткевича, і дізнатись, куди він подів гроші. Селяни ніколи не викинуть їх на смітник, навіть тоді, коли з них немає ніякої користі. Розмовляючи з людьми, можеш обдаровувати їх сіллю, борошном.
Юрко заперечливо похитав головою:
— Пане Маєр, у нас нема ні солі, ні борошна.
— Чому ж ти не сказав мені про це? Я накажу своєму водію привезти вам продукти. Ти фольксдойч і маєш право на відповідний пайок. Починай пошуки Червоної Красуні, хоча б якихось згадок про неї. До речі,— Маєр зупинився, заклав руки за спину, — недавно пан староста розповів мені цікаву історію про існування панського тайника на… — фашист замовк, дістав з кишені записник, перегорнув кілька сторінок, прочитав: — Шляхетському болоті. Там нібито знаходяться срібні самовари, тарілки, виделки, ложки. Це теж цікаво. І пан Хоткевич казав про цей тайник. Основна увага на Червону Красуню! Я певен, що вона знала чи, якщо вона жива, знає, як проникнути під Білу вежу, знає ходи до скарбниць пана Хоткевича. Мені відомо, що він мав чудову бібліотеку, цінні картини, коштовні вироби мистецтва. Все це лишилося тут. — Маєр сів на стіл, пильно глянув на Юрка, притишив голос: — Тепер, Юрген, я мушу сказати тобі надзвичайно важливу річ: від твоєї поведінки буде залежати життя твоєї родини. Ти нікому не скажеш про наші пошуки. Якщо тебе навіть розпитуватимуть високопоставлені німецькі офіцери, ти повинен мовчати. Інакше нас чекатимуть жахливі неприємності.
— Які високопоставлені офіцери? — розгублено запитав Юрко.
— Бачиш, Юрген, — не кваплячись вів Маєр, — в мене є друзі і є вороги. Друзі допомогли здати фальшиві гроші в банк і знову прийдуть мені на поміч, а вороги роблять все можливе, щоб знищити штандартенфюрера Маєра. Досить їм дізнатися про нашу знахідку — і мені розстріл. І всій вашій родині теж. Пам'ятай: ти, твоя родина, біженці — під моїм захистом. Пан Зіферт наказав знайти йому гарненьку покоївку, і старший поліцай Скрипаль порадив взяти Лесю, вашу дівчинку, але той Скрипаль не заїкнеться про ваших, звісно, поки пан Маєр буде паном Маєром. Таке життя, Юрген!
— Пане Маєр, — вихопився Юрко, — у нас є велика медаль до трьохсотріччя дому Романових, чомусь у нас її залишив колишній панський лакей. Можливо, це був той чоловік, який обікрав пана Хоткевича.
— Цікаво. Ти принеси її мені.
Люди квапливо обробляли городи. Почала протряхати земля й на низинах. Треба було поспішати, щоб своєчасно посадити картоплю та іншу городину. Важко копати сиру землю. Як не стараєшся, а багато за день не осилиш. Юрко встав рано і пішов на город. Невдовзі на підмогу вийшли Галя та Леся. Комендант наказав орати лише в громадському господарстві, посадити картоплю, сіяти буряки, просо, гречку, підготувати плантації для тютюну. У село приїхав підстаркуватий німець Карл Бройхле, представник фірми «Краузен і К°» — і люди повинні вирощувати турецький тютюн.
Важко людям обробляти свої городи, бо голодному ніяка робота не під силу. Але треба працювати; може, хоч якась картоплина буде. Набивали мозолі до полудня.
Не встигли пообідати, як до хати ввійшов староста, звично перехрестився і наказав:
— На завтра двоє відер риби! Потелефонував комендант. Вимагає побільше судаків привезти. Постарайся, Юрку, щоб на мене Штарк зайвий раз не сичав!
Юрко запросив старосту до столу, поставив на стіл карафку з горілкою:
— І чарку вип'ю, бо в горлі зовсім пересохло. Гавкаєш на людей, як той пес, а вони все одно своє гнуть, працюють, як мокре горить. Нема до мене, як до власті, ніякої пошани. Ні од німця, ні од людей.
Староста випив, глянув на Юрка:
— Чого це ти, хлопче, як та в'ялена риба? Може, закохався, переживаєш?
— Стомився. Зранку город копав.
— Тю на тебе, — Щупак здивовано стенув плечима, — чого це ти задумав заступом землю колупати? Тепер наше право настало, ми власть на селі, а він город заступом шкрябає. Ще й хвалиться!
— А що ж робити?
— На те в тебе, хлопче, на плечах «макітра», щоб думала та міркувала. Прийди до мене, скажи — і я тобі коней виділю. Це діло в моїй власті.