Румцайс зміряв затичку очеретинкою і задоволено сказав:
— Ну, наче хто навмисне для Волшовечека зробив.
А з вікна на нього дивився офіцер.
— Ти чого там шукаєш? — гукнув він Румцайсові.
— Затичку для Волшовечека, — відповів Румцайс, видовбуючи затичку: сиділа вона глибоко, і не було за що її вхопити.
— Відійди геть, гармата заряджена! — знову крикнув офіцер.
— Якщо вона заряджена, то в який бік стрельнуть, щоб поцілити в озеро у Ржаголецькому лісі? — запитав Румцайс офіцера в вікні.
Той лише махнув рукою, Румцайс повернув гармату в той бік і смикнув за шнур. Гармата стрельнула, і затичка засвистіла в повітрі.
Румцайс подивився, чи правильно вона летить, а сам вискочив із казарми і подався навпростець додому.
Дійшовши туди, побачив, що озеро було так само порожнє, Волшовечек тихенько зітхав у мисці, а Манка вже здалеку гукала:
— Тебе тільки по смерть посилати, Румцайсе! Чи ти вже несеш ту затичку?
— Я її послав сюди найшвидшим шляхом. Вона вже давно мусить тут бути, — виправдувався Румцайс.
А Манка знову:
— Якщо вона має тут бути, то чого ж її нема?
— Туди до дідька, невже мені офіцер неправильно показав! — злякався Румцайс. — Манко, я, мабуть, вистрелив оту затичку в інший бік.
— Отже, мені квит! — зітхнув водяник Волшовечек і зменшився, мов риб'ячий міхурець.
Та в цю ж мить затичка була тут. Тільки прилетіла вона з боку Турнова, а не Їчина.
— Видно, той офіцер добряче наплутав, — сказав Румцайс. — Ось чого вона так довго літала.
Затичка вцілила просто у дірку на дні озерця і заткнула її. В озеро відразу почала набігати вода. Коли воно наповнилося, вилив у нього Румцайс із миски водяника Волшовечека.
Водяник проплив чистим плесом, визирнув із очерету і кинув Румцайсові порожню черепашку.
— За те, що ти нікчемний рибалка, дарую таку нецінну річ. Але за те, що ти моторний хлопець і добре справив, що зіпсував, тримай для Манки іще щось!
І Волшовечек подав Румцайсові гарного трифунтового коропа.
Засмажили його на дровах, які нарубала блискавка.
20. Як Румцайс запріг сома
Наступного дня сидів Румцайс перед печерою і розчісував собі бороду дерев'яним гребенем, яким жінки збирають у лісі ягоди-чорниці. Лісові бджоли тихо кружляли над його головою. Румцайс міркував, що б його зробити приємне Волшовечеку за його вчорашні страждання.
Манка у цей час годувала з плисковатого кошика зграю голубів.
— Хоч ви нам у лісі ні до чого, — говорила вона, — та вже їжте.
В цей час поміж деревами побіг тоненький струмочок води, більшаючи з кожною миттю. Манка відскочила вбік, злякані голуби розлетілися, а Румцайс промовив:
— Як би там нагорі не прорвало греблі на озері. Ото була б пригода! Вчора Волшовечек трохи не пересох, а сьогодні його ще занесе дика вода хтозна-куди!
І Румцайс кинувся назустріч потоку до лісового озера.
Гребля була ціла, але на вербі сидів водяник Волшовечек і ридав. Так гірко він ридав, що сльози текли потоком.
— Та годі вже, а то затопиш мені печеру! — вигукнув Румцайс.
Волшовечек сумно шморгнув носом.
— Добре тобі казати: «Не плач!» А ти поглянь, що у мене робиться в озері!
Румцайс глянув і зблід. В озері лежав сом Хольдегрон. Такий велетенський сом був тільки один на всю Чехію. Він зайняв усе озеро від верхнього краю аж до заставки внизу. Пащу Хольдегрон мав широку, як шлюз, а очі — наче млинові жорна.
— Ну, ти ж і красень! — мовив Румцайс і взявся міцніше за вербу. І відразу напав на Волшовечека: — Якби я був водяник, як ти, то вже зумів би впоратися з будь-якою рибиною. Вижени цього сома і лізь в озеро замість нього.
— А може, ти сам спробуєш це зробити? — в'їдливо запитав Волшовечек.
Румцайс міцніше вперся ногами у греблю і суворо промовив до сома:
— Гей, Хольдегроне, я не хочу тебе бачити тут. Ану лясни своїм хвостом і вертай, звідки приплив!
Сом блимнув оком на Румцайса, ліниво ворухнув хвостом і зняв таку хвилю, що вона підхопила Румцайса та Волшовечека й принесла їх аж до печери.
— Привіт, — сказала Манка, — бачу, ви все владнали.
— Із Хольдегроном так просто не домовишся, — відповів Румцайс.
— Ех ви, не можете з рибою домовитись, — сказала Манка.
Румцайсові стало соромно, що сом їх наче подолав. Поставив він Волшовечеку відро під полу, щоб не накапало в печері, а сам глибоко замислився.
За хвилину клацнув пальцями і витяг із прискринка клубок тонкої мотузки.
— Можемо йти!
Відвів він Манку і Волшовечека до озера, подав Манці клубок і запитав:
— Ти б могла із цього сплести міцну сітку?
Манка натягла мотузку між двома вербами, потім ще раз, дала маленькому, наче трісочка, Волшовечеку другий кінець мотузки, і водяник почав снувати поміж тією основою, ніби ткацький човник. За кілька хвилин сітка була готова.
Сом Хольдегрон ліниво позирав на це то одним, то другим оком. Тільки тоді, коли сітку розіслали на греблі, він усміхнувся своєю величезною пащею:
— Ану спіймайте мене в ту сітку!
— Де вже там, його ніщо не візьме! — зітхнув Волшовечек.
Та в цей час Манка заплескала в долоні, і до неї прилетіла зграйка голубів. Голуби вхопили в дзьоби по одній мотузочці, гайнули разом на озеро й опустили сітку прямо на Хольдегрона.
Сом Хольдегрон неспокійно ворухнувся під сіткою і знову промовив:
— Марно ви собі ламали голови й пальці. Спершу знайдіть когось, хто б мене зрушив з місця!
Тільки він це сказав, як водяник Волшовечек торкнувся долонею води — і з усіх кінців озера попливла до нього риба. Припливли неквапливі силаки-коропи, примчали щуки, статечно приплескали лини, а за ними збіглася і всяка риб'яча дрібнота. Риби була сила-силена, і кожна рибина взяла у писок одну мотузочку від сітки. Та хоч як тягли вони сітку в різні боки, не могли зрушити велетенського сома.
Хольдегрона це розвеселило.
— Для цієї збруї треба було спершу знайти погонича! — глухо зареготав він.
— Він тут, цей погонич! — вигукнув Румцайс, вирвав у верболозі замашну лозину і скочив з греблі просто на спину Хольдегронові. — Вйо, мої коні!
Риб'яча запряжка враз напружилась, рвонула і поволі поїхала ровом проти води. Румцайс стояв на спині у сома і правив.
Коли дісталися так до річки Ельби, спинив Румцайс риб'ячу запряжку і сказав до сома:
— Пливи собі, куди хочеш, Хольдегроне, тут уже місця доволі.
Через два тижні припливла від озера до джерельця біля Румцайсової печери поштова рибка. Кашалоти і кити через неї переказували, що Хольдегрон біля міста Гамбурга добрався до моря. Але якщо в лісовому озері виглядав він велетнем, то в морі його зовсім не видно.
21. Як Румцайс покарав зажерливого мельника
За тиждень чи трохи пізніше після повернення з річки Ельби обідав якось Румцайс і замислено бовтав ложкою в мисці. Раптом ударив він себе кулаком по лобі, аж загуло, і промовив до Манки:
— Через клопоти з водяником Волшовечеком я мало не забув про бідолах, які ходять молоти у гірському млині!
Не доївши другої миски семикратної юшки, Румцайс ту ж мить вирушив у дорогу.
Йшов він понад потоком до гірського млина і все думав, як краще підступитися до мельника, що відсипає у помольців із кожного мішка щонайменше половину зерна. Але не міг вигадати нічого розумного.
Сонце пекло, і Румцайсові схотілося пити. Скинув він капелюх, набрав у нього води й відкрив уже рота, щоб напитися, як раптом почув голосок:
— Поглянь добре, що ти п'єш.
Подивився Румцайс у капелюх — аж там плаває малесенька зелена жабка. Виловив він її, жабка перекинулася через голову, і став із неї водяник Волшовечек.
— Куди тільки ступлю, так через тебе й спіткнуся, — сказав Румцайс.
А Волшовечек на те:
— Спасибі тобі, Румцайсе, що не поховав ти мене у своєму розбійницькому животі!
Сказавши це, махнув двома схрещеними пальчиками собі за плече і показав проти води. За хвилинку звідти по хвилях припливла стара катеринка.
— Оце тобі, Румцайсе, моя подяка, — промовив Волшовечек, скочив на глибину та й зник з очей.
Румцайс катеринку виловив, оглянув з усіх боків і покрутив головою:
— Ну й потішив мене Волшовечек! Хіба ж це подарунок для розбійника?
За хвилину Румцайса наздогнала Манка із смаженим курчам на глиняній тарілці.
— Ти ж і юшки як слід не попоїв, — бідкалася вона. — Я за тобою ганяюсь із такою смакотою, а ти граєшся цяцьками!
Та коли Манка краще роздивилась катеринку, подарунок їй сподобався.
— Знаєш що, Румцайсе, я на ній заграю, щоб тобі курча іще більше смакувало.
Румцайс одломив смажене крильце і почав полуднувати, а Манка покрутила ручку катеринки. Всередині щось зарипіло, але музика не заграла.
— Мабуть, треба крутити ручку в інший бік, — сказала Манка і закрутила знов.
У катеринці щось зітхнуло, а потім заграла музика і почали діятися дивні речі: смажене курча перед Румцайсом блідло та й блідло і врешті-решт стало не печене! На ньому наросло пір'я, курча дзьобнуло Румцайса в палець і втекло в гущавину.
— Волшовечек з нами пожартував, — засміявся Румцайс. — Заховай, Манко, цю штуку до нас у печеру, вона нам знадобиться.
Манка понесла катеринку додому, а Румцайс сказав, що піде далі — до гірського млина. Аж тут він побачив, що назустріч іде понад річкою бідний селянин Команек із села Подулшя. На плечі несе порожній мішок і зітхає.
— Чого ти крекчеш під тим мішком, коли він порожній? — запитав Румцайс.
— Тим-то й зітхаю, що він порожній, — відповів Команек. — Ще недавно був він повний пшениці, яку я ніс молоти до гірського млина, а мельник забрав її в мене.
Румцайс так спохмурнів, що аж смеркло навколо.
— Присядь-но, Команеку, отут на бережку, — сказав він. — Я саме йду туди. Що в тебе мельник узяв, те він і поверне.
Перекинув він порожній мішок собі через плече і легким розбійницьким кроком рушив проти води далі до млина.
Млин був гарний, справний, як годинник. Млинове колесо крутилося легко, вода так і грала, спадаючи вниз. Скрізь навколо млина стояли лантухи з борошном, мов солдати на параді.
На балкончику палив собі люлечку мельник — увесь білий від борошна. Румцайс подав йому порожній мішок.
— Ти із цього мішка забрав пшеницю у Команека з Подулшя. Так ти насип її назад.
Мельник оглянув себе, наче голуб, який милується сам собою.
— Таке кожен може сказати.
— Ану поглянь! — мовив Румцайс. Вхопився він за лопать млинового колеса і могутньою румцайсівською силою одразу ж зупинив млин. — Отак… І поки ти не повернеш Команекові пшеницю, доти не змелеш жоднісінької зернини.
Мельник пихато промовив:
— Все одно ти це колесо пустиш.
— Ні, не пущу!
— Ба пустиш, — сказав мельник, гукнув у млин, і на балкончик вийшла його дочка.
Це була справжня красуня, викохана на білих булках і червоних яблучках. Сперлася вона на стовпець і почала до Румцайса усміхатися. Всміхається і всміхається. Румцайс спробував одвести погляд, але очі не слухались його, і він прикипів ними до вродливої мельниківни. Млинове колесо випручилося у нього з руки, і Румцайс зітхнув:
— Я програв.
У цю пору сиділа Манка біля струмка перед печерою і натирала клоччям бронзові гвіздочки на подарованій катеринці. Раптом із струмка вистрибнула зелена жабка і промовила:
— Мерщій біжи з катеринкою до гірського млина!
— А чого?
— Біжи!
Манка вхопила катеринку і подалася. Прибігла до млина і побачила, що там робиться.
— То це ви удвох напали на мого Румцайса! — вигукнула Манка, вхопилася за ручку катеринки і покрутила її у зворотний бік.
І знову почали діятись дивні речі. Все раптом пішло навпаки: борошно посипалось із мішків і перетворилося на зерно, зерно вкладалося назад у колоски, колоски молоділи на очах, аж поки стали з них зелені вруна, а тоді й вони вросли назад у землю. Так воно й ішло мішок за мішком. Коли ж біля млина залишився один-однісінький мішок борошна, Румцайс гукнув:
— Годі, Манко!
Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя.
Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів:
— Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе!
Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження.
22. Як Румцайс допоміг машиністові
Ржаголецьким лісом щоранку літала поштова сойка і кожному, хто хотів чути, повідомляла, де і що сталося нового. У той день сойка була така схвильована, що мало не вдарилася об Румцайсів капелюх. Мчала вона, як стріла, і весь час кричала:
— Ой, людоньки, скоро із Їчина до Садської поїде парова машина!
— Я такого ще ніколи не бачила, — сказала Манка. Вона пригорнулась до Румцайса і любенько йому всміхнулася: — Ти мені вже давно обіцяв показати залізницю.
Румцайс порахував собі на пальцях.
— Я, Манічко, зовсім про це забув. Але сьогодні ми підемо туди.
Манка заплела собі в косу стрічку, а на палець одягла сонячний перстень. Румцайс узяв її за руку і повів на узлісся, повз яке проходила колія. Сіли вони на траву, і Румцайс сказав:
— Зачекаймо тут на те диво.
Незабаром до них причвалав із хащів вогневик того лісу. Обійшов обережно Румцайса і Манку, щоб не обпалити їх, і витріщив свої палючі очі.
— Кажуть, із тої штуки іскри летять?
— Я не знаю, — відповіла Манка. — Ми її ще не бачили.
Вогневик вигріб собі ямку в землі, вмостився в ній, щоб нічого від нього не зайнялося, і теж став чекати поїзда.
Минуло чимало часу, і от у рейках ніби задзвеніли маленькі молоточки. Вдалині біля Їчина заклубилася хмарка диму і почала швидко наближатись. Поряд знову пролетіла поштова сойка, репетуючи:
— Ой боже ж мій, уже воно суне!
Відразу за сойкою примчав паровоз з тендером, повним вугілля. Паровоз гуркотів на рейках, колеса крутилися, кривошипи кривошипились, і тяги тягли. З труби бурхала пара і вилітав вогонь. Із будки на паровозі визирав машиніст Гнотик, пильно оглядав колію аж до станції Садської.
З брязкотом і сичанням, розсипаючи іскри, пролетів паровоз повз узлісся.
— Сто чортів! — тільки й промовив Румцайс.
Манка перевела подих аж за хвилину.
А з вогневиком сталася дивна річ. Коли його обвіяло жаром і парою, вселилось у нього якесь шаленство. Він вискочив із ямки, подмухав на всі боки, розжарився аж до червоного, та й ну гасати понад лісом, промовляючи:
— Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!
— Заспокойся, — сказав йому трохи згодом Румцайс, — і не розкидай іскор, бо ліс сухий, як порох.
Вогневик не послухав розумного слова і розжарився ще дужче — так, що почало з нього шугати полум'я і зрештою зайнялася трава. Далі спалахнув чагарник, і вогонь побіг у глибину лісу.
Румцайс зірвав капелюх і кинувся збивати ним вогонь, Манка гасила його спідницею. А вогневик бив себе по розпеченій голові і все повторював:
— Ой, що це я наробив!
Вогонь захоплював більше й більше лісу. Коли стало видно, що самим пожежу не погасити, витяг Румцайс пістоль і промовив:
— Треба стріляти, щоб прислали з Їчина поміч.
Вистрелив він, і всі троє стали чекати на допомогу.
Та тільки того дня пожежники в Їчині самі стріляли на честь відкриття залізниці, і на Румцайсів постріл ніхто не звернув уваги.
Полум'я буяло серед дерев. І вже можна було сказати Ржаголецькому лісові: «Прощай назавжди!»