— Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…
— Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…
— Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.
Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.
«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»
— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.
Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:
— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.
Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:
— Що таке? Що трапилось?
— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…
— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.
— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…
— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.
— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.
— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.
— За рогом. Поряд з аптекою…
— Давай, Жоро! Тільки гляди…
— Не вчіть, не маленький. Не вперше…
— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.
— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.
Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.
— А коли номер зіб'ється або не той наберу?
— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…
Чистяков лише рукою махнув і вийшов.
БУРАТІНО
Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.
— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.
— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.
Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.
— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.
— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…
— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?
— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?
— Щойно змінилась.
… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.
— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…
Він провів гостей до виходу і тут згадав:
— Хворий марить і часто повторює одне слово — Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..
— Андрію, — звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, — коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…
— Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, — пожартував він. — Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!
— Все це так, — усміхнулася Марина Тихонівна. — Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.
— Ти розумієш, я…
— Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування — цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.
— Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, — обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. — Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є — Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?
— Ваш товариш на станкобудівному працює? — спитав Луговий.
— Еге ж.
— А ви, Андрію Остаповичу, звідки знаєте? — здивувався Єлізаров.
— На станкобудівному учнем токаря починав. Все, що пишуть в газетах про мій завод, читаю.
— Так ось у минулому році, — вів далі сержант, — Гриша одержав окрему двокімнатну квартиру в новому будинку на Індустріальній вулиці. Як заведено, вирішив улаштувати новосілля. Прибіг, спитав, коли я вільний від чергування: дуже хотілося йому, щоб я теж був. Купили ми з Галею подарунок, одягнулись святково. Вийшли за ворота, а тут мене кличуть. Обертаюсь — парубійко на мотоциклі з нашої автобази. Зупинився, чекаю на нього. Під'їжджає він і говорить: «Негайно в гараж. Твій напарник захворів…» Моя Галя як накинеться на нього. «Ні вдень, ні вночі спокою не даєте! В гості н то не сходиш по-людськи!» Він, бідолаха, навіть розгубився: «Я, — каже, — не винний, мене начальник послав». А вона не відступає, за мене взялась. Та я не став слухати, сів у коляску і — бувай здорова…
— А зараз як? — поцікавився Луговий.
— Тепер зовсім інша справа. Перевиховалась, зрозуміла, що таке міліцейська служба… Ну ж який непутящий хлопчина! — розгнівано вигукнув сержант, різко повертаючи руль. — Перед самісіньким носом перебігає. Був би час, зловив би отакого та й в школу.
Комісар втомлено заплющив очі. Здавалося, що він задрімав.
— Андрію Остаповичу, — раптом обернувся він, — як вам здається — чого Щербина згадує про Буратіно?
— У нього синок шести років, Олешко. Втішний такий карапуз. Очі чорні-чорні, як у батька.
Андрій Остапович зітхнув.
— Шкода товариша Щербину, — зітхнув і сержант. — Хороша людина… Скромна, ввічлива… Я разом з ним в секції боксу тренувався.
НОМЕРИ ВКРАДЕНО
Швидко піднявшись сходами, Луговий увійшов до себе в кабінет. На столі лежав великий жовтий конверт з державтоінспекції. З наявних у ньому облікових карток було видно, що одна з автомашин — ГАЗ-69 ПА 54–21 належала телевізійній студії. «Москвич» ГІВ 54–21 — автодорожному інститутові, «Волга» ГІБ 54–21 — поліклініці Московського району… Але в жодній з семи карток, що лежали перед Луговим, не значилося «Победи» номер 54–21. З'ясувавши, що останнім часом у місті або в сусідніх областях випадків крадіжки автомашин не зареєстровано, Андрій Остапович запросив майора Кульбича.
Вони вирішили, що перш за все треба знайти автомашину. Перевірку призначили на дванадцяту годину дня одночасно у всіх семи гаражах. Луговий підкреслив, що під час огляду особливу увагу треба звернути на багажники, бо в них могли залишитися важливі речові докази: клапті рогожі, в яку був запакований тюк ратину, фабричні ярлики.
Коли план першорядних заходів був складений, Кульбич сказав:
— В мене, товаришу підполковник, виникають сумніви… Чи не помилився дружинник в номері і марці машини?.. Адже на підставі карток «Победи» під цим номером в місті і нашій області нема.
— Не думаю. Дружинники в один голос заявляють, що бачили «Победу».
— А чи не здається вам, — замислено мовив Кульбич, — що злочинці дістали десь номер і поставили на свою машину? Пам'ятаєте, в минулому році…
— Не поспішатимемо з висновками. Почекаємо результатів експертизи…
Увійшов Ткачов.
— Ось, готово.
Підполковник уважно прочитав результати експертизи і задоволено зауважив:
— Отже, дружинники не помилились.
— Так, — відповів Ткачов, — відбитки протекторів і розміри шин свідчать, що злочинці були на «Победі».
— Попрошу виділити експертів на допомогу нашим працівникам для перевірки гаражів. Хай зайдуть у кабінет товариша Кульбича на інструктаж.
— Як бачите, Олегу Гарасимовичу, — потер щоку Луговий, — злочинці досвідчені, сподіваються збити нас з пантелику. Але чи мають вони взагалі якусь причетність до тих гаражів, які ми перевіряємо? Чи працюють вони в цих гаражах, чи там їхні посібники?
Кульбич підвівся.
— Перед проведенням інструктажу хочу уточнити: на тілі і одязі Щербини є сліди наїзду автомобіля?
— На щастя, наїзду не було. Так що якихось пошкоджень і слідів крові на машині не повинно бути.
* * *
… Андрій Остапович увімкнув радіоприймач. Передавали концерт вальсів Чайковського. У хвилини роздумів Луговий любив слухати музику. Вона допомагала йому орієнтуватись у лабіринті подій, знаходити правильне вирішення. От і зараз, глибоко і зручно влаштувавшись у кріслі, підполковник замислився.
Рипнули двері:
— Ху-у… Начадив… — замахав рукою Єлізаров. — Самого не видно: дим кужелем. Себе не жалієш, то хоч свого начальника пожалій. Адже знаєш, що не терплю тютюнового диму.
— А чи давно? — посміхнувся Луговий.
— Давно чи недавно, а минула десята доба. І, скажу тобі відверто, почуваю себе чудово. Начебто мені тридцять років. Пам'ятаєш Маяковського?
… Я порозовел
и пополнел в лице, забыл и гриппы
и кровать.
Граждане,
вас
интересует рецепт?
Открыть?
или…
не открывать?
Граждане,
вы
утомились от жданья, Готовы корить
и крыть.
Не волнуйтесь,
сообщаю:
граждане, я
Сегодня
бросил курить.
— Не посміхайся, не посміхайся… Кінець кінцем теж кинеш палити. Ну, гаразд, досить агітації проти нікотину. Доповідай про справи, що нового. І в першу чергу про групу Олійника. Є відомості?
— Поки що нічого, — відповів Луговий і вимкнув приймача.
— Без чверті дев'ята, — насупився комісар, — а ми досі…
Дзвінок урвав його. Андрій Остапович поспішив до телефону.
— Так, Луговий… Що у вас?.. Ясно… Ясно… Добре…
— Кириле Романовичу, черговий одержав радіограму. Олійник затримав одного із злочинців і ось-ось буде в Управлінні.
Знову задеренчав телефон.
— Слухаю вас… Вірно зробили. Негайно привозьте… Так… так… Буду в себе. — Луговий поклав трубку. — Цього разу Шилов. Вчора в гаражі автошляхового інституту хтось зняв з «Москвича» номер ГІВ 54–21.
До кабінету увійшов лейтенант Шилов і щуплий дідок.
— Проходьте, товариші, сідайте, — запросив комісар. — Розповідайте, як усе сталося. Ваше прізвище?
— Балашов, Кузьма Якович, охоронник, — мнучи чорного кашкета в руках, відповів дідусь. — Та про що тут, власне кажучи, товаришу начальник, розповідати? Я йому уже все розповів, — кивнув він головою на Шилова. — Поплутав мене лукавий… Винний… На все життя наукою буде. На сьомий десяток перевалило, а все… Недарма люди кажуть: вік живи, вік учись… Зустрів би зараз цього негідника, незважаючи на те, що я в літах, а нам'яв би йому боки, до нових віників пам'ятав би…
— Це ви про кого?
— Та про нього ж, про того пройдисвіта. Обвів навколо пальця! От і потрапив у міліцію. І потрібна мені така історія на старості літ? Ще, негідник, гроші тицяв. «На, каже, дідусю, на тютюнець». Онук знайшовся! Тьху!.. Так от, сиджу у себе в прохідній, слухаю останні вісті…
— Коли це було? — попросив уточнити Луговий.
— Увечері, годині о сьомій, хвилин десять на восьму… Чую: хтось дудить біля воріт. Кого це, думаю, лиха година принесла? Адже всі машини уже на місці. Радіо послухати і то не дають. Виходжу. Стоїть «Победа», а в ній сидить парубок. «Дідусю, — каже, — можна машину помити? За місто їздив. Закурилась». Чого ж це ти, питаю, повинен у нас машину мити? «Я, — каже, — ваш заочник». Ну, коли заочник, то інша справа. Води не шкода, кажу йому. Мий. А він, виявляється, обдурив мене. Номер йому потрібен був, а машину він лише для годиться помив… Мене, старого дурня, як хлопчиська… Що тепер синові скажу? Він у мене майор, прикордонник… А людям, людям як в очі дивитимусь? Ех, Кузьмо Яковичу, Кузьмо Яковичу… — похнюпив він голову.
Минула хвилина, друга, а Балашов все так само сидів, низько схиливши голову. Комісар підвівся і з сифона налив склянку води.
— Заспокойтесь, випийте…
Балашов не промовив ні слова, тільки важко зітхнув.
Кирило Романович торкнувся його плеча.
— Може, вам погано? Викликати швидку допомогу?
— Зараз минеться… Це в мене буває… Ну, от і пройшло.
— То як, Кузьмо Яковичу, зможете з нами розмовляти чи відкласти на завтра? Не хвилюйтесь, ми ж розуміємо — ви, й гадки не маючи, вскочили в таку неприємну історію і ніякого відношення до злочинців не маєте.
— Відповідатиму… Питайте.
— Давно гараж охороняєте?
— Третій рік… Пішов на пенсію, посидів місяць удома… Нудно без людей, без роботи… От і влаштувався.
— А до цього де працювали?
— На меблевій фабриці. Був майстром… Червонодеревником.
Комісар поглянув на годинник.
— На жаль, мені час. Сьогодні мій звіт на сесії міськвиконкому. До побачення! — І він вийшов з кабінету.
— Чому ви вважаєте, — продовжував розмову Луговий, — що саме цей хлопець украв номер? Може, його знято раніш або загублено?
— А хто ж іще? — аж підскочив на стільці Балашов. — По-перше, — загнув він вказівний палець, — Іван Бутенко, він працює на цьому «Москвичі», з усіх наших хлопців заїхав останнім. Поставив машину під навіс і кличе мене. В багажнику, значить, у нього нові снасті були. Ми з Ванею завзяті рибалки. Роздивилися блешні, забрав він їх і пішов… Обходжу гараж і бачу: Іван залишив багажник відкритим. От ще, думаю, роззява. Взяв і зачинив… Номер був на місці… По-друге, — загнув він середній палець, — після Івана вже ніхто не заїжджав, тільки цей негідник… А вранці диспетчер не випускає Івана — номерів немає. Тут мені й стукнуло, і я про все розповів начальникові нашого гаража. Потім ваш лейтенант приїхав…
— Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?
— Блакитна.
— Як у вас із зором?
— Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…
— Кольори добре розрізняєте?
— Начебто розрізняю… — і він повів очима по кімнаті. — Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори — кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті — блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…
— Досить, досить, — мимоволі усміхнувся Луговий. — З ним хто-небудь був?
— Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.
— Впізнати його зможете?
— Хе, поставте серед сотні — враз тицьну пальцем.
— Раніш вам доводилося його бачити?