Балашов стиснув губи і заперечно похитав головою.
— Зможете описати його зовнішній вигляд?
Старий на хвилину задумався.
— Років йому, значить, під тридцять, — пригадував він. — Русявий, здоровий, чортисько, на руках ці, як їх… Ну, забув… От крутиться на язиці… Матроси ще…
— Татуїровка? — підказав Шилов.
— Еге ж, еге ж, вона самісінька, татуїровка. А що він саме понавиколював, вже, пробачте старому, не запримітив. Коли б знаття, то роздивився б, напам'ять вивчив би ці кляті татуїровки… Ну що в ньому ще такого?.. Ага! Сорочка строката, як хвіст у півня. Штанці вузенькі, зелені, оксамитні… Словом, стиляга… Увесь час спльовує крізь зуби… Вже пробачте мені, більше нічого не можу пригадати…
— А номер машини? — з надією запитав Андрій Остапович.
— Номер?.. Не помітив… — розгублено мовив Балашов.
— У мене запитань більше немає, — підвівся Луговий. — Наші працівники затримали одну людину. Можливо, той, який зняв номери. Ми його покажемо вам. А зараз, Кузьмо Яковичу, товариш Шилов оформить протоколом все те, про що ми говорили.
— Як треба, то треба… Я розумію, слова до справи не підшиєш, — згодився Балашов.
Швидко зайшов змарнілий після безсонної ночі лейтенант Олійник і відрапортував:
— Товаришу підполковник, затриманого доставлено.
Є ТУТ ОДИН ХЛОПЧИСЬКО
Чистяков спустився вниз. Прочинивши двері, обережно висунув голову, оглянув двір. Переконавшись, що нікого немає, він заклав руки в кишені і з незалежним виглядом підійшов до автомашини. Скісне проміння сонця, що підбилося над парканом, пестило блакитну «Победу».
Сторожко оглянув вікна будинку, дістав ключ і подався до багажника.
«Як пити дати могли влипнути… — бурмотів собі під носа, орудуючи ключем. — Цілу добу повторював собі: замінити, замінити номери… Так на ж тобі, вискочило з головешки! Спасибі Чернушкіну — підказав… Головатий негідник, нічого не скажеш… А загайся я годину-другу, вилізуть із своїх щілин жильці… Ху! Слава аллахові, упорався… Тепер, хе-хе-хе, хай пошукають машину ПВ 54–21… Жора не дурний, не на такого напали»… — З насолодою сплюнувши крізь зуби, він стиха зареготав.
Та сміх ураз наче застряг у нього в горлі. Він рвучко відчинив кришку багажника і схопив загорнуті в ганчірку номери. «Сам себе у в'язницю штовхаю… Не зметикував, що нас з чужими бляшками злапати можуть… Зупинився не там, зробив не той поворот або поїхав на червоне світло — дурниці, дрібне порушення, а нарвешся на причепливого міліціонера і почне присікуватись. Права вимагатиме, документи на машину. В багажник полізе… А там крадені номери. І влип! Була людина й немає».
Знайшовши вузьку щілину між цегляним муром і приземкуватим дерев'яним сараєм, Жора сунув туди номери і, попихкуючи сигаретою, вийшов на вулицю.
За рогом, поряд з аптекою, як і говорив Півень, стояла будка телефону-автомата. Чистяков попросив до телефону Бабченка.
— Слухаю, — почувся схвильований жіночий голос.
— Хто це? — незадоволено сказав Чистяков, — мені потрібен Яків Архипович.
— Це його дружина… Його самого вдома немає… Як учора зранку пішов, то більше і не з'являвся… — почулося схлипування. — Хочу заявити в міліцію… Передчуває моя душа… щось недобре…
«В міліцію рветься! — розлютився Чистяков. — Гармидер зчинить, дурепа!»
Насилу стримуючи обурення і силкуючись надати своєму голосові солідності, Чистяков почав переконувати, що нема чого передчасно турбуватися. Він, мовляв, працює разом з її чоловіком і негайно сам сходить туди…
— Триматиму вас у курсі… Через годину заскочу… Тільки сидіть удома. Не бійтесь, не рюмсайте, я про все довідаюсь… Бувайте.
За давно виробленою звичкою Чистяков озирнувся і отетерів: біля будки стояв старший сержант в блакитній сорочці.
«Видав Яшка… мерзотник! — промайнуло у голові. — Вистежили… Мені б зараз пушку Тетері… або фінку… Нащо її під сидінням залишив…»
Міліціонер нетерпляче затарабанив об скло кабіни і виразно показав на свій годинник.
«Ху, осел! — потихцем вилаяв себе Жора. — Йому до мене ніякого діла немає…»
Проте, вискочивши з будки і вибачившись, він про всяк випадок пройшов два квартали зайвих. Зупинившись біля кіоску, жадібно випив два кухлі холодного квасу і, переконавшись, що сержант за ним не стежить, подався до спільників.
Його розповідь про розмову з дружиною Бабченка остаточно доконала Тетерю. Зануривши пальці у вогненно-руду копицю волосся, він хитався на рипучому ослоні, повторюючи одне і те ж:
— Боже мій, боже мій, що буде? Що зі мною буде?..
Півень машинально качав тремтячими пальцями хлібну кульку. Чернушкін нічим не виказував занепокоєння. Заклавши ногу за ногу, він маленькою пилочкою неквапно полірував нігті. На його обличчі застигла бридлива гримаса. «Нікчемні пігмеї, — обурювався він, — вже розкисли. Ладні розбігтися, як пацюки з тонучого корабля… Щоб врятувати свої шкури, не вагаючись, утоплять мене… Ех, до чого я докотився… З ким довелося зв'язати долю?»
— Тетеря, перестань скиглити! — врешті не витримав Чернушкін. — Завчасно себе ховаєш. І, будь ласка, встань з того клятого ослона!..
Сердитий окрик вплинув. Тетеря замовк на півслові і пересів до Чистякова на тахту.
— Друзі-голубчики, досить рюмсати… Наші козирі ще не биті, — бадьоро почав Чернушкін. — Слухайте уважно. Я бачив — Яшко побіг у напрямі до будинку Макогона. Треба сподіватись, що в його старій довбешці збереглися рештки розуму і він догадався сховатись у Макогона, а не встановлювати світові рекорди з бігу…
Чистяков захихикав, та ватажок так глянув на нього, що він втягнув голову в плечі.
— Так от, якщо в Яшка вистачило здорового глузду не влаштовувати з міліціонером крос нічними вулицями, тоді все гаразд.
— Ми голови собі сушимо, а він, певно, спокійнісінько задає хропака в Макогона, — докинув Жора.
— Отже, не будемо гаяти часу. В нього Яків — добре, немає — тоді справа гірша, але як там не є, треба негайно попередити Макогона, щоб він повідомив усіх наших. Хай сидять нишком-тишком і чекають команди. Доведеться тобі, Жорко, піти.
— Знову я?! Все я та я! Наче нікого більше немає! А це що за цяця! — стусонув під бік Тетерю. — Чим він кращий за мене? На дивані відсиджуватиметься, а інші нехай життям ризикують? А якщо Макогона злапали і там засідка? Та я взагалі не знаю цього вашого Макогона.
— Я… я не можу, — схопився Тетеря, притискуючи руки до грудей. — У мене серце… Я хворий…
— Сядь! Про тебе й мови немає, — гидливо відмахнувся Чернушкін. — А ти, Жоро, маєш рацію. У тому районі, напевне, до біса міліції.
— Тихше, тихше! Та не зчиняйте галасу, — хрипко заблагав хазяїн. — Навіщо йти до цього… як його? Макогоном ти його, Серього, назвав, чи як? Підіть до нього на роботу.
— Та в тому ж і справа, Матвійовичу, що він у відпустці. Тільки завтра вийде на роботу.
— Тоді можу дати ще одну пораду. Але перш за все вам треба машину сховати. До нас у двір ніколи машини не заїжджають. От і почнуть людці думати й гадати: звідки машина, та хто на ній приїхав, та чия вона, та чого, та до кого… Та й вам самим сидіти в мене небезпечно…
— Ти, діду, видно, не дуже-то хоробрий… — в'їдливо кинув Чистяков, забувши про попередження ватажка.
— Не боягуз я, бараняча твоя голова, а обережний, — повчально підніс Півень скарлючений палець. — Недарма говорять: береженого бог береже.
— Маєш рацію, Матвійовичу, — згодився Чернушкін. — Нам треба від тебе забиратись…
— А третя моя порада отака: живе в нашому будинку один хлопчина. Завжди чіпляється: «Дідусю, дідусю, хочете, я вам підлогу замету, хочете, в магазин збігаю»… Ні, кажу, не треба, а сам думаю: «Чого це ти, голубе, до мене в помічники напрошуєшся? Пусти тебе в квартиру, а хто ручиться? Поцупиш що-небудь, тільки тебе й бачили…»
— Зараз у школах так заведено, — хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. — Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…
— Не знаю, — урвав хазяїн, — як у них там заведено, це мене не стосується… — І, наїжившись, замовк.
— Що ж ти радиш? — поквапив його Чериушкін. — Кажи. Часу в обріз.
— Потрібні вам мої поради! — забуркотів старий. — Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…
— Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили — пробач.
— Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… — ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.
— Про хлопчика, — нагадав Тетеря.
— Підказувачі, добродію, мені не потрібні! — огризнувся старий. — Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…
НЕСПОДІВАНЕ ДОРУЧЕННЯ
Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»
Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…
Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку.
— Їж, Тишко, їж, — присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша.
Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар.
— Знову спізнився! — підхопився Альоша. — Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся — вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять…
Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня.
Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи…
«Начебто я нічого такого вчора не зробив?» — не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик.
— Батько й мати вдома?
— Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі.
— Та-ак… — втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. — Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема?
— Нема.
— Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, — схопився за груди.
— Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша.
Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.
— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.
Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…
Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:
— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.
Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»
На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.
— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…
Альоша не стримався.
— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…
— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…
Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.
— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…
Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло…
— Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… — Півень замовк, захлинувшись в кашлі.
«Куди він хилить? — насторожився хлопчик. — Усе це неспроста. Щось затіває…»
Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.
— З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав.
Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.
— Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю.
Пожувавши губами, Півень замислився.
— Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?
— Ні.
— Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…
— В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші.
— Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.
— Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.
— От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже.
— Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.
— Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека.
— Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.
Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.
— Злотий?
— Який злотий?
— Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.
— Не треба. Я велосипедом…
— Лисапетом довго.
Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.
— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.
… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.
— Дома?
— Чекав тебе, чекав та й пішов.
— Куди?
— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…
Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…
На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.
— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики.
— Гол! Гол!