Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…
— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.
Вони оточили товариша.
— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…
— Розумієш, тут така справа…
— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…
— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.
— Встигнеш.
— Та я ж обіцяв…
— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.
— І взагалі…
— Та зрозумійте!..
— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!
— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.
— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…
— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.
Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!
— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…
Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.
Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один!
Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.
Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.
Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий.
Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча.
Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели.
Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру.
— Якби не він, — кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, — ви б нізащо не виграли. — І переконано додав: — Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря…
— Альошко! — покликав Сахно. — Іди умиватись. Молодця ти! — плеснув по плечу. — З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!..
— Авжеж, — згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, — я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати…
— Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, — сказав Вітя.
НЕПРИЄМНЕ ЗНАЙОМСТВО
Віденко був у страшенно кепському настрої. Сердито сопучи, він розшукував свою сорочку. Та не просто було знайти її в навалі одягу. До його рук потрапили чиїсь сірі штани. Коля підняв їх, щоб відкласти убік, і з кишені вислизнув на траву невеличкий конверт. Коля взяв його, щоб засунути назад, та не встиг. Почувся дзвінкий від обурення голос Барабаша.
— Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!
Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.
— Я… я… не брав… Лист сам…
Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.
— Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?
Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?
Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті — задушевного друга Альоші.
— Даремно на нього напустились, — заступився Сахно. — Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.
— Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.
— Візьмемо інший. Записка ціла?
— Ну, ціла.
— Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.
Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:
— Не переживай. Візьмеш у нас ліки.
— Чого за Кольку заступився? — не повертаючи голови, дорікнув Альоша.
— І не думав. Сказав, як було.
— А точно в бабусі є ліки?
— Можеш не сумніватись, — запевнив Вітя.
Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.
Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.
— Саме на обід. Знаєте, коли приходити, — пожартувала вона. — Мерщій мийте руки.
— Спасибі… Мені нема коли, — почав було Альоша.
— І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!
За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:
— Слово честі, я не голодний.
— Не відмовляйся, — прошепотів Вітя. — Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…
Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.
— Молодці! — похвалила бабуся. — Ось вам нагорода. — І поставила велику миску вареників з вишнями.
Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.
— Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? — підвівшись з-за столу, спитав Вітя.
Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.
— Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?
— Не мені, а йому.
— Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… — скоромовкою почав Альоша.
— Ми три години їздили по аптеках, — перебив Вітя, — та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.
— Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка — і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…
— Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? — розгублено спитав Вітя.
— Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.
Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.
— Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.
Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:
— Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.
— Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…
— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?
— Звичайно.
А конверт? — спохватився Альоша.
А-а… Почекай хвилинку.
Він зник у будинку.
— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.
— Давай ручку… Перепишу адресу.
— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…
— Давай ручку…
Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:
«Почуваємо себе поганенько. Чи є в тебе «ЯА»? Коли є, привозь його. Сергій.
PS. Чекаємо на нашому місці».
— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.
— Що? Що? — підвів голову Альоша.
— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.
Альоша взяв записку.
— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.
— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».
— Може, раніш так вчили…
— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?
— Ім'я є таке.
— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?
— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.
— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?
— Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.
— Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.
Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.
— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.
— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.
— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.
— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!
Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:
— У нас лист до Макогона!
— Який там іще лист? — підозріло спитала вона.
— Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.
— Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!
Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.
— Я Макогон. Ну й що далі?
— Вам лист.
Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.
— Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…
— Ліки самі привезете? — спитав Альоша.
— Ліки?
— Ось ті, що в записці.. — пояснив Вітя.
Ви її читали? — стривожився Макогон.
— Ні… не читали, — почервонів Альоша і, побачивши, що Макогон усе ще сумнівається, поспіхом додав: — Матвійович сказав, у вас радикуліт і ви дасте ліки…
— Почекай, приятелю, не торохти! Щось я нічого не второпаю. Які ліки? Який Матвійович?
— Звісно який! — сказав Вітя. — Карпо Матвійович!
— Хе-хе-хе! Ну й здорово я вас розіграв. Пожартували й досить. Матвійовича я, звичайно, знаю. Хлопчаками разом до школи бігали. За однією партою сиділи, в паці грали… Ліки сам привезу. Через півгодини буду.
ПОМИЛКА
Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:
— … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…
Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.
— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?
— Начебто все.
— У мене до вас кілька запитань.
— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.
«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»
— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.
— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…
— Де працюєте?
— В таксопарку.
— Якої марки ваша автомашина?
— «Победа».
Андрій Остапович щось швидко написав.
— Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. — І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.
— Як прізвище вашого товариша?
— Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.
— Ви виходили з квартири Козиря?
— Ні. Весь час штудіювали конспекти.
— Хто може підтвердити?
— Перш за все сам Льоня. Хто ще? — замислився Пасько. — Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.
— Якого кольору ваша машина?
— Раніш була сіра, а…
— Як це «була»! — перебив Олійник, що повернувся.
— Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.
— Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?
Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.
— Бував. Коли? Дайте подумати… Останній раз… якщо не помиляюсь, взимку.
— Не можете пригадати, чого саме?
— Гальма відмовили. Якраз біля гаража. Я зайшов подзвонити, щоб вислали буксир.
— На якій вулиці живе Козир?
— На Донецькій, сімдесят два, квартира двадцять п'ять.
— Як ви од нього поверталися додому? — запаливши, спитав підполковник і простягнув Паськові коробку «Казбека».
— Дякую, не палю. Спочатку я йшов Донецькою… А біля цементного звернув на Кузнечну… Ближче, звичайно, Михайлівською, та її всю перекопали — прокладають теплоцентраль. А після такої зливи, як учора, там не пройдеш. І штани в мене білі. Потім не відпереш.
— Ви кого-небудь зустрічали по дорозі додому?
— Кого ж у такий час можна зустріти?
— А сторожа цементного заводу?
— Хто його зна… Може, бачив, а може, й ні. Повірте, просто не пам'ятаю… Скажу невлад, а ви мене в чомусь запідозрите… Пробачте, навіть гаряче стало… Дозвольте, я скину піджак. — Лишившись у тенісці, він обтер обличчя і шию хусточкою.
Увійшов майор Кульбич.
— Ваше завдання виконано. — Він передав Луговому червону папку і відразу вийшов. Андрій Остапович заглибився в папери. Настала тиша, і лиш крізь відчинене вікно долинав різноголосий вуличний шум.