Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуса і погладив бороду:
– Гм… – буркнув він. – Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає? Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батьків… А от бджола так не робить. Якщо вона випустить з вулика своїх кволих і недосвідчених діток – не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якогось сонного зайця, схопить його за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво треба розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте-но вулик, погляньте – місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну, тепер я вас і запитаю: кому – старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?
– Звичайно, старим, – в один голос відповіли діти.
– Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.
– І нічого з собою не беруть? – здивувалась Асмік.
– Нічогісінько!
– А дику бджолу можна приручити? – запитав Камо.
– Ого, ще й як! Дістань стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду – побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів у погоні за куницею бродив по горах, по лісах, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, правда, знаходив – куниця шлях показувала. Вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і – прокинутися не встигне! – приб’ю. Шкуру до пояса причеплю, мед складу у відро, бджіл – в папаху, і додому. І які ще бджоли!
– А яка бджола краща – дика чи домашня? – зацікавився Грикор.
– Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! – за мисливською звичкою перебільшував дід – Дика бджола хороша тим, що волохата, – значить, легше переносить холод, – пояснював дід по-своєму, невченому. Ніжки в неї довші, крильця довші – отже, може літати довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нема кому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!
У Грикора заблищали очі.
– Невже ж я гірший за куницю! – скочив він з місця. – Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу – і в колгосп… Ви тільки роти роззявите. Вставайте, ходімо!
Дід лише рукою махнув:
– Та це ж поруч з воротами в пекло…
– Ну й нехай поруч, а нам що?
– Дідусю, рідненький, дідусю! – стала благати Асмік. – Ходімо, покажи нам хоч здалеку…
Старого мисливця нарешті умовили.
– Гаразд, ходімо. Тільки умова така: здалеку подивитесь і все, – сказав дід.
Він підвівся і дбайливо уклав бороду за пазуху. Підвелися й діти.
Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Ще з весни Анаїд доглядала за птицею від колгоспного правління, і тепер вона була штатним працівником «дослідної птахівницької ферми».
– Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? – запитав Камо.
– І що-небудь поїсти, – тут же вихопився Грикор і поспішив додому.
– Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! – гукнув навздогін йому Камо.
– Заодно нам треба буде оглянути гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду… – замріяно сказав Армен.
– Вода?… Вода – мрія. Наші діди помирали із словом «вода»… Легко сказати – «знайти воду». Піди знайди! – безнадійно махнув рукою дід Асатур.
– Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори, чи знайдемо ми там джерела, що дають воду озеру Гіллі? – запитав Армен. – Як ти гадаєш, дідусю?
– Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? – розсердився старий мисливець. – Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне – водяну жилу знайти, перехопити… А от – нема!
– Все «нема» та «нема»… Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.
Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.
– А вірьовки? – запитав Камо.
– Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Вилаяли та й усе. Та найважливіше я приніс – тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! – і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: – Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.
– От молодець! – засміялась Асмік. – Здогадався.
– А кирку ти навіщо приніс? – запитав Грикора дід Асатур.
– Вчені без кирок по горах не лазять, – відповів той серйозно. – Не бачив хіба?
– Ну, годі, – скомандував Камо. – Ходімо!
Так почався їхній перший підйом на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару – Бджолиної скелі.
«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»
Здавалося, всі кольори райдуги відбивалися в цьому величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.
Діти зупинились і, мов зачаровані, милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленій траві. Жовті, з довгими пелюстками-віями, нарциси опустили, наче соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. Жовта квітка видихала п’янкі пахощі, які в горах називають «ладановими». Поряд з нею росла квітка «масляна», з блискучими, наче маслом вимащеними пелюстками. Забобонні старенькі бабусі кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кущами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.
Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями. Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.
– Бачите ці звичайні листочки? – запитав дід. – Ми називаємо їх «бичачий язик». На яку б рану ви їх не поклали – зразу ж загоїться. Було якось зі мною – зі скелі впав, руку розбив. Оцими листочками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву – визріє, прорветься. Звариш, даси хворому – ядуха мине, як рукою зніме. Он як!
Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.
– Багатьом людям врятували життя ці квіти! – розповідав дід Асатур. – Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу, – не хотів кидати убитого оленя. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка – померла б людина.
– А як же йому квітка допомогла? – запитала Асмік.
– А просто: заварили, як чай, дали випити гарячим, – спотів, врятувався.
– Як добре тут! – вигукнула Асмік. – Давайте роззуємось та побігаємо!
І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.
Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.
– Чи це не «кров семи братів», дідусю? – запитав Камо і побіг до квітки.
Кинувся до квітки і Армен. Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік, зупинився.
– Я зірву її, я! – І Асмік обережно з корінням висмикнула квітку з землі. – Я посаджу її дома. Яка чудова!… Це справді кров семи братів, дідусю?
– Аякже! – поважно відповів дід. – Звичайно, це кров семи хоробрих людей. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки двічі знаходив її. Вперше – коли ще молодий був. Сподобалась мені тоді Наргіз, старенька моя. їй подарував… Вдруге – в японську війну. Так, доню люба, квітка ця дома не живе – їй чисте, гірське, повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.
Вона й справді була чудова, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв!
Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.
– Дідусю, ти знаєш, що розповідають люди про цю квітку? – запитала вона. – Розкажи нам.
– Ну що ж, розповім, доню…
Дід сів на камінь і почав набивати люльку тютюном. Діти посідали навколо нього і затихли.
– Так ось… Кажуть, колись тут, у наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була у тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Нащо мені сходити, коли ти за мене світло і тепло людям даєш?» А місяць так її краси соромився, що й зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре – кров з молоком. В очах – доброта, любов, вогонь. Брови – крила ластівки. А струнка була, як чинара…
Дід затягнувся, випустив кілька клубків диму і вів далі:
– Ось так і росла вона безтурботно, як джейран
[5]
, як метелик серед квітів. Усім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, і підійти до неї не наважувався… Сусіднім плем’ям правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Якось прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовиськ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину. Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося. Думали, гадали – вирішили віддати сестру за Авдал-бека. Велика сила була у нього, міг біди Заробити, якби відмовили… Дівчина, коли дізналася про це, сказала: «Я піду за Авдал-бека. Я його не люблю, не можу любити того, хто кров мого народу проливає, але я піду, якщо мої брати так вирішили, якщо це потрібно моєму племені».
Молодший брат, найзапальніший, почувши це, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, – закричав він, – свою сестру в жертву не дам! Одна у світі сестра в мене, що ж – ворогу її віддати?…» Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, хотів умовити, заспокоїти молодшого, та де там!… За молодшим – і середній. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, – сказав Авдал-бек, – коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Задумався старший брат – людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося… А тут ще сталося таке: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…
І раптом дід заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.
– Ви цієї пісні, звичайно, не зрозуміли, – промовив дід, – а перекласти дослівно мені її важко, та я вам скажу, про що в ній співається. «Якщо у мене нема старшого брата, – співала дівчина, – я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь». Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…
– Так от, – сказав дід, – проспівала вона, потім підняла лук і братові стріли і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала дівчина ще пасмо волосся, поклала на братове тіло і знову заспівала…
Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гинули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…
Схвильовано співав дід, і тихо плакала, слухаючи його, Асмік.
– Коли був убитий останній, молодший, брат, – говорив дід Асатур, – Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти… Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед… Яка вона була в ту хвилину красива, горда, гнівна! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку – червону, як кров.
Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв у рот свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти. Асмік витерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:
– Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається, що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.
– Сестри у мене немає. Але, якщо тебе скривдять, зумію захистити! – відповів Камо схвильовано.
– Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! – пожартував Грикор, хоча і в нього очі були вологі.
Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум. Вони підвелися і, зриваючи квітки, підстрибуючи і сміючись, продовжували свій шлях до підніжжя Чанчакару.
Дід прислухався до веселого гомону молоді, до їхніх жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні схили. Але вони швидше були схожі на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.
Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилося монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.
Аромат квітів і трав п’янив і настроював на мрійний гумор.
Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів «водяник», і зникали з дитячих облич веселі усмішки.
– Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? – запитала Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.
– Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави, і квіти запашніші, – пояснив дід. – Це, дочко, і тварини знають. Он там, у рівнині, повно трави, а вони так і лізуть, сюди, де її мало. А квіти тутешні? Мисливець Каро – земля йому пухом! – говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш – відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! – пожартував дід. – Тут усе від сонця.
Все вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був наповнений квітами і метеликами.
А внизу, увесь срібний, і блискучий, лежав Севан.
ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА
Шлях був важкий, морила спека. Однак діти подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже наближалися до підніжжя Чорних скель.
Похмурі стрімчаки тераса за терасою здіймалися в небо, гострими вершинами підпираючи хмари.
Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.
– Ось вони, «Ворота в пекло», – показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темніла на одній із скель.
Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, бурхливими на Далі-Дагу бурями він широко, на всі боки, розкинув своє міцне, вузлувате коріння.
Дід Асатур підійшов до дерева, зупинився і промовив урочисто:
– Ось ми й досягли межі, якої наші предки не переступали.