– Для врятування життя гусенят ви повинні по кілька годин тримати під пахвами яєчка, – сказав він.
Ця незвичайна пропозиція спочатку всіх вкрай здивувала. її ладні були сприйняти за жарт.
– Це як? Стати квочками? – запитала одна маленька насмішниця і пирснула.
Всі засміялись.
Але тут схвильовано заговорила Асмік:
– Треба поспішати, треба поспішати! Не можна запізнюватись – адже там умирають маленькі, безпорадні пташенята! Благаю вас… Голос у Асмік затремтів.
Неспокій, що охопив Асмік, передався всім. Школярі, які хвилину тому весело жартували, посерйознішали.
– Ну, чого ж ми чекаємо? – пролунав дзвінкий голос Аракс. – Ходімо, ходімо рятувати гусенят!
Діти кинулися до колгоспного сарая.
– Будьте обережні, не роздавіть яєчка у себе під пахвами, – попереджала всіх Асмік. – Якщо не вилупляться – не втрачайте надії: можуть трохи запізнитися.
– Горе тому, хто розчавить яєчко з пташеням! – грізно супив брови Грикор.
– Ця залізна квочка нас знеславила перед селом… – бубонів дід Асатур.
Але й він, сховавши на грудях кілька яєць, поніс їх своїй старій.
– Бери, Наргіз, бери… Нічого не зробиш: коли помилились, треба виправляти помилку, – сказав дід дружині. – Та ти б пішла до дітей, показала, як треба робити, а то вони всіх гусенят передушать.
…Асмік і сама не спала цілу ніч і матері не давала заснути.
– Мамо, пташеня знову стукнуло… Але чому ж не вилуплюється? – безперестану говорила вона матері.
Щоб не заснути, Асмік почала читати, але незабаром книжка вислизнула з її рук і впала на підлогу. Асмік скочила, охоплена жахом. Першою думкою її було: чи не задушила вона пташенятко?
Ніби у відповідь на запитання дівчинки, під пахвою у неї щось заворушилося.
Асмік засунула руку за пазуху, намацала і витягла уламки шкаралупи, а потім крихітну істоту: жовтеньку, кругленьку, з плоским, ще м’яким дзьобиком, з пушком, що ледь-ледь пробивався. Ця безпорадна істота до сліз схвилювала дівчинку.
– Яке славненьке, яке гарненьке! – повторювала Асмік, розглядаючи новонароджене гусеня, що сиділо у неї на долоні.
– Доню, що… вилупилося? – прокинулася і мати.
– Поглянь, мамо… воно ще мокреньке… може змерзнути!
І Асмік обережно поклала гусеня під теплу ковдру.
РАДІСТЬ
Так було тієї ночі і в багатьох інших будинках села Лчаван. У дітей під пахвами починали ворушитися пташенята, чувся легкий тріск шкаралупи, тоненьке попискування. Легенькі, пухнасті, теплі істоти виглядали на світ із своїх темниць.
Ну і радість була в цей день у селі! Дітям не хотілось розлучатися із своїми вихованцями. Вони пестили гусенят, годували крутим жовтком і дуже неохоче відносили на ферму.
На фермі панувала метушня. Почали вилуплюватися гусенята і в квочок. Квочки сердито квоктали, не знаючи, що їм робити – чи то доглядати новонароджених, чи то сидіти на яєчках, чекаючи появи інших. їх, мабуть, дивував неприродний вигляд курчат: таких незграбних зроду у них не було!
Почали тріскатися яйця і в другому, справному, інкубаторі. Дід Асатур поглядав на маленьких кругленьких пташат, що копошилися в «печі», і тільки хитав головою.
І такі великі були радість і здивування діда Асатура, що він поспішив одразу ж додому поділитися думками з своєю дружиною.
– Кажу тобі, Наргіз, з цієї залізної печі пташата сотнями лупляться, – розповідав дід Асатур, за своєю звичкою все перебільшуючи. – Ти лише подумай, яку розумну штуку вигадали! Подумай лише, скільки курей звільняється від своїх обов’язків: не треба їм цілий місяць на яйцях сидіти, не треба курчат доглядати… Нехай собі залізна квочка курчат висиджує. Бачиш, чого наука досягла!
– Щоб мені осліпнути! Та хіба без матері курчат виводять? Хіба без серця може жива душа народитися? – обурилась стара.
– Що тут серцю робити? Курчата лупляться, Анаїд годує, доглядає їх – якої тобі ще треба матері, якого серця? – розсердився дід.
– Як же можна без матері? Хіба без матері обійдешся? – не заспокоювалася Наргіз, що, як і всі матері, провела немало безсонних ночей біля колиски своїх дітей. І дивно було їй чути, що якась жива істота може народитися і жити без материнської ласки і піклування.
Дід заквапився назад, у сарай.
***
Якось ферму відвідав голова колгоспу Баграт. Побачив гусенят, і очі його заіскрилися веселими вогниками. Але він і взнаки не дав, що радий. Навпаки, він почав суворо вичитувати комсомольцям:
– Ану, хазяї, відповідайте! Ферму ви влаштовували, а про корм для птиці на зиму подбали?
– Ми корм з дому принесемо, – відповів Камо.
– З дому? Ну й хвалько! Плов із слів не зробиш. Там, у долині, я наказав зорати півгектара землі. Візьміть її. Підіть до комірника, вам дадуть насіннєвого ячменю. Посійте. Ось вам і корм. Ну, чого розгубилися? Кажу, підіть до завскладом, ордер уже виписаний.
Баграт обернувся, зробив кілька кроків, але знову зупинився.
– Землю обробите самі. Агроном допоможе вам це зробити за всіма правилами агрономічної науки, – суворо додав він. – Інакше – заберу!
Голова колгоспу пішов. Діти поглянули одне на одного і мало не почали танцювати.
– Ну, Армене, – весело сказав Камо, – тобі доручається організувати «посівну кампанію» і зібрати такий урожай, щоб на кожне пташеня по п’ять кілограмів ячменю було!
– Армен не залишить голодними моїх пташенят, – втрутилась Асмік. Вона сказала це так ласкаво, що Армен почервонів.
– Звичайно, – погодився той одразу, – голодними не будуть.
Надвечір дід Асатур зайшов на ферму. Там нікого не було. Раптом він помітив Сето, що ховався за огорожею:
– Ану, забирайся подалі від ферми, бо, клянусь бородою, я з тебе шкуру зніму! – закричав мисливець.
– Яка там ферма! – засміявся Сето. – Он ваша ферма у річці плаває!
Дід кинувся до річки.
І справді, крихітні гусенята, каченята, лиски, опинившись у своїй стихії, плавали, пірнали, пищали…
Стурбовані квочки метушились на березі і, голосно сокочучи, кликали на допомогу. Таких дивних курчат вони ще ніколи не бачили.
Весело сміялися діти, що збіглися на берег. Жартівник Грикор на візку з гуркотом провіз повз них інкубатор.
– Дорогу, дорогу! – кричав він. – Залізна квочка поспішає на допомогу своїм пташенятам!
ЧАСТИНА ДРУГА
СЕВАН СЬОГОДНІ І ЗАВТРА
Читачу, проїжджаючи в червні через Семенівський перевал, ти не зможеш стримати свого захоплення, побачивши озеро Севан. Як би ти не квапився – зупинишся, щоб помилуватися незрівнянною красою водної лазурі, що лежить у спокійних обіймах гір.
Прекрасний Севан о цій порі року! Завжди оголені і похмурі гори навколо озера в червні одягаються в пишне зелене вбрання, прикрашаються безліччю квітів. І, коли дивишся на Севан, два різко відмінні у своєму забарвленні відтінки тішать око: безкраїй блакитний простір водяної гладіні і смарагдова зелень гір, що починається від озера і тягнеться вгору, до самого неба.
Одного такого червневого ранку на схилі гори, яка нависла над селом Лчаван, сиділи наші герої і милувалися чудовою мирною картиною, що розкинулася перед ними.
Колгоспний сторож Асатур, постійний їхній супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців нової птахівницької ферми.
Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.
Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим серпанком. Здавалося, мати-природа одягала ніжне покривало на свою улюблену дочку – казкову сплячу красуню.
Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!…»
– Ну, чи не насмішка це, Армене? – запитав Камо.
– Що?
– А те, що наше село гине без води, а там, унизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!
Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані і сумні: почалися засушливі дні.
– Що не кажіть, – промовив після короткого роздуму Армен, – а вода в озеро Гіллі звідкись та поступає. Ти сам подумай, Камо: звідки біля Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, саме під нашими полями є якісь підземні води? Розкопати б їх і вивести нагору!
– Ну й вигадали – воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її взяти, – втрутився дід.
– Що ж, і візьмемо! – спалахнув Камо. – Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже ж піднімають воду озера Айгерліч і Зангу вище від села Канакер!
– Це так одразу не робиться, а вода нам потрібна зараз, – сказав Армен.
– А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, – додав Грикор.
– Правда, і вже досить-таки далеко втекло, – підтвердив Камо. – На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?
– На три метри.
– Усього? І так багато землі звільнилося з-під води?
– Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану
[4]
найбільше – п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.
– Шкода… – зітхнув Камо. – Така краса зникне!
– Нема чого шкодувати, бо тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами, виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях, поміститься сто сіл.
– Ух, сто сіл!… – вигукнув Грикор. – Як же це?
– Дуже просто. Для того, щоб побудувати електростанцію і зросити Араратську долину, рівень озера буде знижений на п’ятдесят метрів…
– Ого!
– З-під води буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі, на якій і уміститься сто сіл із стома тисячами населення.
Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь у їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати – знову їх йому доручили. А ці нікчеми весь час намагалися втекти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи на одній нозі, бігав, кидаючи камінням у телят, які порушували заборонену межу:
– Ого-го, капосні! І як це вони розуміють, що пшениця смачніша за звичайну траву?
– Та й гарна ж земля виходить з-під озера! Ну просто справжнє золото! – захоплено говорив старий мисливець, дивлячись на молоді парости, що зеленіли на полях, недавно залитих водою. – Там пшениці вже на ваш зріст, діти.
– Так, не земля, а золото! – підтвердив Камо. – А торішній урожай картоплі у нас, на тому березі Севану, кажуть, був незвичайний. Вірно, Армене?
– Аякже, мало не світовий рекорд побили – вісім тисяч пудів картоплі з гектара зібрали!
– Я бачив картоплю! Кожна картоплина, як порося! – підхопив Грикор.
– Такі врожаї будуть щороку на тому березі, – сказав Камо. – Дощі змили з Далі-Дагу всю землю в озеро, і утворився масний мул. Шкода тільки, що й цій землі теж не вистачатиме води…
– А їх зрошуватиме озеро Гіллі, бо воно лежить вище від Севану, – додав Армен.
– Так. А ті землі, що вище Гіллі, наші землі? – запитав Камо. І сумно вів далі: – Тільки наша земля і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…
Хлопці замовкли. Як добути воду? Це питання протягом віків турбувало жителів села Лчаван. І протягом віків люди жили і вмирали з мріями про воду.
Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби діти не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром…
Дідусь довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл. Ця пісня й наштовхнула його на думку розповісти дітям про диких бджіл.
ПО ДИКИЙ МЕД
– Скільки меду гине марно! – зітхнувши, промовив мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.
Камо зрозумів, чому зітхає дід, і сказав:
– А чи не узятися нам і за бджільництво? – У Камо заграли очі. – Скажемо товаришу Баграту, щоб він дав нам з колгоспної пасіки один вулик. Встановимо його на нашій ділянці і почнемо вчитися бджільництву.
– Скрізь повно бджіл, а ви хочете у Баграта вулик просити? – здивувався дід Асатур.
– А де у нас бджоли?
– Он там, на Чанчакарі – на Бджолиній скелі. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там – запашного, соковитого, жовтого, як янтар, але дістати його – руки короткі, не дотягнешся!… Мабуть, чули дідівські балачки, наче бджільник цей деви побудували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.
– Невже туди не можна добратися? – запитала Асмік. Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.
– Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, – захвилювався Камо.
– Та ходити там… – знітився дід.
– А ще вихваляєшся: «Мисливець я»! – вирішив подратувати діда Грикор.
– Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на глум береш?… Та я самих вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя – рушницю кину, з самим кинджалом на нього піду! Тут справа залежить од відваги, а там – деви… Розумієш, чортеня: деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш.
Як не намагалися хлопчики переконати дідуся, що ніяких девів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму.
– Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, – торочив одне дід. – Ось мисливець Каро – земля йому пухом! – спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!
– Звідки ж він знав, що там так багато меду? – запитав Камо.
– Як це – звідки знав! Каро був справжній мисливець. Лише по тому, як бджоли дзижчать, він узнавав, скільки в них меду. Серце лева було у Каро. «Які деви? Це вигадка!» – казав він, як оце і ви зараз. Ну, і піднявся на вершину Чанчакару. Піднявся, прив’язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг – вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?… Порохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб з печери меду… – Саме-таки вигріб, лопатою!… Чотирнадцять пудів!
– Чотирнадцять пудів? – здивувався Грикор.
– Звичайно, чотирнадцять. Навантажив медом ослів і привіз його у село. Всі від здивування роти пороззявляли. Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але на цей раз йому не пощастило: деви були вдома. Розсердилися і скинули Каро в провалля – помстилися… З того часу, як загинув Каро, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед – держак стирчить назовні.
Кілька хвилин усі мовчали.
– Еге, – порушуючи паузу, повторив дід, – з меду стирчить. Чанчакар – повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…
– Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? – наївно запитала Асмік.
Дід посміхнувся:
– Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода.
– Як це? – здивувався Армен. – Чому ж кажуть, коли бджоли рояться – «відрійок одсівається»? Що – молоді бджоли відділилися од старих і зі своєю новою маткою шукають притулок?