– Водяний стовп вирвався з озера…
Вони розмовляли пошепки, наче боялися, що хтось їх почує.
А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламінго на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.
Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, вода відкрилася печерою Разом і цікавість, і жах охопили їх. Нестерпно довго тяглися хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.
– Візьми апарат, Армене, і приготуйся.
Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:
– Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.
Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, «водяник» затих і причаївся. Грикор не витримав:
– Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, – сказав він. – Ходімо!
– Вона хоробріша за тебе, – вколов його Камо. – Тебе самого, мабуть, страх бере, от і хочеш піти.
Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи й вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.
І раптом знову стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загриміло, і жахливий голос «водяника» сколихнув повітря.
Грикор бігом кинувся в очерет. Армен зблід. Камо стискав у руках фотоапарат, затвор якого він усе ж таки встиг натиснути. А Чамбар шаленим гавкотом викликав на бій невидимого ворога…
Хлопці мовчки попрямували до човна, де на них чекала бліда, стурбована Асмік.
– Що бачили? Чому Грикор без сорочки?… Ти що, Камо, упав у воду? – закидала вона хлопчиків запитаннями.
Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулась. Проте захвилювалась, побачивши кров на руках у Камо.
– Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно? Тому такий мокрий?… Так, я по вас бачу, що в біду потрапили, – сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.
– Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся, відповідь тут! – Камо постукав пальцем по фотоапарату. – Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєць. Чому ж ти розхвилювалась? – І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.
Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.
Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір – ставало то золотисто-оранжевим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав, і по ньому пробігали яскраві вогняні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.
Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яйця в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.
***
Арменова мати, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:
– Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, тебе чекаючи.
– Нічого не ївши? – втрутився Грикор. – Та хіба наші приятельки, дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?
– Качки?… Чим же вас качки нагодували?
– Та своїм м’якеньким м’ясцем і великими-превеликими яйцями.
Арменова мати лише похитала головою.
– Ну сідайте, сідайте, поїжте що-небудь. – запросила вона дітей до столу.
– Зараз не час, мамо. Нам треба швидше проявити знімки, – нетерпляче сказав Армен. – Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.
– Спочатку повечеряйте, а потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?
– Водяника сфотографували, того, що в озері живе, – підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.
– Ой синку, ти що, жартуєш зі мною?
– Єй-же-єй, водяника… Ось Армен покаже – повірите. Почули б ви, як водяник загорлав від страху, коли мене побачив!
– Ну, я гашу лампу, – оголосив Армен, приготувавши у своїй «лабораторії» все необхідне.
Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, що слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Одне за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водоймищ і очеретяних острівців озера Гіллі.
Проявивши плівки, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.
Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.
На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю «водяника».
– Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, – показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.
– Ой, це і є озеро, де живе водяник? – вигукнула Асмік. – Дайте-но мені як слід роздивитися. – Вона нахилилась над знімком. – Скільки тут птахів!… А це що? Гнізда? Скільки ж тут гнізд!… А це очерет… Він росте навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!
– Спокійне?… Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, – сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. – Ні, це не той знімок, – пробубонів він. – Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?
– А ви що думали, заради чого я там своє життя наражав на небезпеку? Знаєш, який скарб цей знімок?
Діти з цікавістю розглядали плавуче качине гніздо.
– До чого ж цікаво! Неодмінно опиши все, що ти бачив, Камо, і разом з цими знімками надішли в «Пионерскую правду».
– Неодмінно, завтра ж.
– А ось і воно – чудовисько! – урочисто сказав Армен, виймаючи з ванночки нове зображення.
– Це і є той ревун, що не дає нам спокою? – запитала Арменова мати, обережно нахиляючись над фотографією.
– Він самий… його портрет.
– Дай-но поглянути… Оце так портрет! – розчарувалась Асмік. Вона сподівалась побачити щось надзвичайне, принаймні не менше за слона чи носорога. – Всього-на-всього вода здулася, і більше нічого! – знизала вона плечима.
– Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, – підтримав дівчинку Грикор. – А це пухир на озері… Хороший водяник!
Фотографію виривали одне в одного з рук.
– А ревіння?… А хвилі на озері? – запитав Камо. – Що це по-твоєму?
– Ревіння?… Ну, це було справжнє ревіння вішапа, – відповів йому Грикор. – Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати – не на такого наскочив!
– І ти справді не злякався? – простодушно запитала Асмік.
– Коли я скажу «злякався», хіба ти мені повіриш?
– Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав. Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися, – усміхаючись, сказав Камо.
– Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчинка від страху померла.
– Оце так вішап! – розчаровано протягнув Армен. – Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!
– Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Михайлович скаже, а з нас на сьогодні досить, – сказав Камо. – Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Виберемо місце в кабінеті краєзнавства, розвісимо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо. А зараз усі по домівках. Спати!
ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН
Вранці Камо і Армен взяли знімки і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя природознавства Арама Михайловича Акопяна. який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.
Хлопчики розповіли вчителеві про все, що бачили: про дивовижний басейн, плавучий острів, витівки «водяника».
Розмовляли на веранді, що виходила на подвір’я. Почали підходити і з цікавістю прислухатися до того, про що розповідали діти, сусіди вчителя.
Камо витяг з кишені наспіх намальовану ним нову карту озера Гіллі і розгорнув її на столі.
– А ось в цьому басейні реве наш вішап, – сказав Армен, показуючи знімок, на якому було видно фламінго, пелікана, що підкидав дзьобом рибу, і плавуче гніздо.
– Ну, а що ж викликає ревіння, ви довідалися? – запитав учитель, розглядаючи карту.
– Ось те, що ми бачили, – відповів Камо і дістав збільшений знімок з «портретом вішапа».
– На власні очі бачили, як вода стовпом піднялася, – втрутився Грикор. – Чи не так, Камо?
– Так, – кивнув головою Камо.
На знімку не було нічого схожого на той високий водяний стовп, який діти бачили на озері. Чи то в своїх розповідях вони перебільшували, чи то на них це справило таке сильне враження. Може й Камо на якусь частку секунди пізніше натиснув затвор апарата. На знімку, що лежав на столі, було видно лише світлу невисоку опуклість.
Учитель уважно вивчав знімок.
– Ви переконані, – запитав він, – що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням водяника?
– Я стояв з апаратом в руках, – сказав Камо – коли вода враз вирвалася нагору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме і почулося ревіння і вода захвилювалась і почала розходитись колами.
– Наче подув хто знизу? – запитав один дід. – Ну, значить, правда, коли говорять – вішап. Сидить на дні і дме.
– А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підніметься? – промовив інший дід.
– Та що там білий буйвол! – заперечив перший. – Де йому так воду підкинути! Йому не під силу Звичайно, це вішап.
– Спробуй-но влізь під воду і дми. Хіба вода не забулькає, бульбашок не пустить?
Наївні зауваження старих викликали у всіх посмішки. Наче з глибини віків долинали ці голоси – такі вони були чужі нам.
В самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.
Витягуючи руків’я кинджала, що заплуталось у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:
– Так ось він який, наш вішап!… Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?
– А чому у нього повинні бути роги? – здивувався Армен.
– Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… А мені звідки знати, – невпевнено говорив дід. – Серце лева у мого внука! – просяявши, додав він і поправна на грудях медалі. – Хто, крім мого внука, наважився б з дева знімок зробити? Чий він внук? – І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх поглядом.
Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалось, нічого не чув.
– Це все дурниці, – сказав він нарешті, – ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається на озері, звичайно, дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?
– Ні, ніякого запаху ми не відчули, – відповів Камо. – Тільки нас наче вітром обдало.
– Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати до Академії наук. Знімок надішлемо і попросимо спорядити експедицію – дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєць зібрали? – звернувся вчитель до Камо. – Навіщо ж ви руйнуєте гнізда водяних птиць?
– Ми не руйнуємо гнізд, – відповів ображено Камо. – Ми ферму влаштовуємо.
– Яку ферму? Навіщо?
Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен:
– Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.
– Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? – допитувався Арам Михайлович Акопян.
– Та чого це ти присікався до дітей? – втрутився дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал. – Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску: дика птиця, а більша за свійську. Змішай із свійською – і вся порода стане крупніша, і холод витримає, і поживу легше знаходитиме.
– Так що ж ти пропонуєш? – поглядаючи на Камо, запитав учитель.
Камо благально подивився на Армена. «Допоможи умовити», – здавалося, говорив його погляд.
– Знаєте що, Араме Михайловичу, – несміливо почав Армен, – я прочитав у одній книзі, що на світі є сімдесят вісім видів диких качок. Скільки ж з них приручено? Здається, лише крижні. А от дідусь говорить, що серед диких качок багато дуже хороших порід. Вірно, дідусю?
Дід Асатур ствердно кивнув головою. Армен, підбадьорившись, вів далі:
– Ось, наприклад, червона качка – вона і гарна, і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?
– Арам-джан, хлопці хорошу справу почали, – поспішив хлопцям на допомогу старий мисливець. – Ось вони яйця чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?… У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати – і в плов…
Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:
– А хіба з чорною водяною куркою плов гірший? Минулої осені я вбив одну палицею. І сама підсмажилася на своєму жиру, і на картоплю вистачило та ще й залишилося з добру склянку: така жирнюща була птиця! А не гірша за свійську курку.
Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості.
Арам Михайлович Акопян, як викладач природознавства, звичайно, знав, що людина домоглася великих успіхів протягом віків у справі розведення свійської птиці. Але знав він також і те, що в жорстокій боротьбі за існування дикі птахи виробили в собі багато цінних властивостей, наприклад, здатність вдовольнятися в тяжкі часи незначною кількістю корму, стійкістю до холоду…
– Гаразд, – погодився він нарешті, – з деяких властивостей диких птахів, звичайно, слід скористатися. Пух дикої гуски, наприклад, чудовий – м’який і ніжний. Навіть пір’я дикої гуски цінується дорожче, ніж пір’я свійської.
– Ну, стає на наш бік! – прошепотів Камо на вухо Арменові.
– Приручення диких птахів і виведення нового виду – справа велика, серйозна. Але цим займаються наукові станції, – поволі вів учитель далі. – А вам це не під силу…
Відповідь учителя вразила дітей.
Відчуваючи, що початій справі загрожує провал, Асмік схвильовано смикнула за рукав свою матір, яка щойно прийшла і уважно прислухалася до розмови.
– Мамо, ти ж говорила, що у бабусиному селі багато диких качок вдома виводять. Скоріше скажи про це, мамо!… Швидше скажи!
Мати Асмік, Анаїд, жінка скромна і несмілива, почала:
– Та це ж звичайна справа… Тут можна і без уміння обійтися.
– Ану, вийди наперед, Анаїд! – сказав дід Асатур. – Розкажи нам, як ти диких птахів приручаєш. Розкажи, послухаємо.
– Що ж вам розповісти? – зашарілась Анаїд. – Підсипаємо квочок яйцями диких птахів і виводимо… Самі знаєте, мене у Лчаван віддали заміж з того села, що за озером, з Гомадзора. Там – недалеко з озера витікає Зангу. Біля нашого села річка виходила з берегів і розливалась. В роки мого дитинства там було велике болото. А тепер все по-іншому: Зангу забрали в тунель, болото висохло, очерети вигоріли…
– Ти, Анаїд, нам про птахів розкажи, – перебив її дід Асатур, – про Зангу ми все знаємо.
– Так от, – вела далі Анаїд, – я ж і кажу, що коли я була дівчинкою, у нас тоді був великий очерет. Щовесни до нас зграями прилітали і гніздилися в очеретах перед нашим будинком різні птахи. А ми збирали яйця і дома у себе квочок підсипали, пташенят виводили. Бувало, що й пташенят ловили, і вони зростали у нас дома. На кожному подвір’ї у нас бігали дикі качки і гуси.
– Виходить, що приручати диких птахів можна? Це не вигадка? – запитав Арам Михайлович.
– Та яка ж це вигадка!… Ми просто підсипемо квочку – вона і виведе пташенят. Вилупляться, розплющать очі, курей побачать, людей… Бачать, що курчата не бояться людини, то пташенята і самі не втікають, ходять за квочкою, їдять прямо з рук, отак і стають свійськими.