– Це вплив людини, – сказав Арам Михайлович. – Створюючи нове оточення для птахів, людина поступово заглушає в них дикі інстинкти, змінює їх на свою користь… І ось Анаїд якраз і зачепила одне принципове питання: змінюються чи ні спадкові властивості?
Присутні з цікавістю слухали Арама Михайловича. Анаїд опустила голову, зніяковіла. А вчитель, який в той же час був одним із сільських агітаторів, скориставшись із слушного моменту, заговорив про мічурінську науку.
– Так, це питання принципове, – повторив він. – Що говорять наші радянські вчені? Мічурін і його послідовники? Вони говорять, що успадковані властивості можна змінити. Створи нове оточення для рослин і тварин, впливай на них, і ти можеш змінити їх властивості так, як тобі буде потрібно. І нові, корисні для людини властивості рослин, тварин стануть спадковими і передадуться, зміцнівши, наступним поколінням. У радгоспі «Караваєво», Костромської області, радянські вчені разом з колгоспниками-тваринниками протягом десяти-дванадцяти років вивели по мічурінському методу найпродуктивнішу в світі породу рогатої худоби. Корови радгоспу, що дають по тридцять – сорок пудів масла на рік, залишили давно далеко позаду пресловутих американських чемпіонок.
– Сорок пудів масла? Ого! – здивувався Грикор.
Учитель зробив паузу і поглянув на своїх слухачів. У їхніх очах він немовби прочитав думку, яка схвилювала всіх: «Чи будуть коли-небудь у колгоспі Лчаван такі корови?»
– Люди за десять років таку породу вивели! А хіба ми не можемо організувати ферму і вивести пташенят? – розгарячився Камо.
– Маючи в своїх руках зброю мічурінської науки, ви, звичайно, можете здійснити свій намір. Розповідь Анаїд переконала мене, що такого роду задачу ми зможемо вирішити тут, у себе, власними силами. Тільки ви мусите добре вивчити літературу по птахівництву – вона в нас є – і діяти за вказівками районного птахівника. – Що ж, починайте! – і, помовчавши трохи, Арам Михайлович додав: – Тільки з однією умовою: частину пташенят восени ви випускаєте на волю. Треба повністю відшкодувати збитки, яких ми нанесли природі, збираючи яйця диких птахів.
– Неодмінно, Араме Михайловичу, обіцяємо! – хором відповіли діти.
– І щоб більше гнізда не руйнували – хай це буде вперше і востаннє.
Люди потроху розходились. Залишились юні натуралісти та дід Асатур.
Камо ледь стримував свою радість.
– Тепер нам треба зібрати квочок і дістати в колгоспі інкубатори, – сказав він. – Та готова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!
– Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори. Треба щоб хтось із вас поїхав до районного центру і купив там акумуляторні батареї. Ось вам на витрати. Учитель вийняв із шухляди стола гроші і дав їх хлопчикові.
Камо густо почервонів.
– Ми самі, Араме Михайловичу… – пробубонів він.
– Нічого, нічого, бери. Чи ви не хочете мене в компаньйони по фермі прийняти? – засміявся вчитель.
– Акумуляторні батареї дають мало тепла, ні до чого вони. Хіба не краще зігрівати інкубатори звичайною гасовою лампою? – несміливо висловив свою думку Армен.
– Лампою буде важкувато… Температура повинна бути рівномірною, а лампа то яскравіше розгориться, то погасне. Якщо треба, дістанемо кілька акумуляторів, з’єднаємо їх у батарею і енергії буде більше. Коли інкубатор невеликий, його можна зігріти акумулятором.
– Так, але енергії акумуляторів вистачить всього на кілька днів, – заперечив Армен.
– Це вірно. Тому нам треба мати напоготові кілька акумуляторних батарей. Почне в інкубаторі спадати температура – зразу ж можна буде підключити заряджену батарею. А вже використані нам і трактористи зарядять.
– Араме Михайловичу, а вішап? – запитав Армен.
– Надішлемо листа і знімок до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, пришлють геолога. Поки що в години вільні від навчання влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що це вам удасться.
Діти погодилися з учителем. Але і в ці, і з наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» – думав він.
Діти розійшлися у веселому настрої. Та не встигли вони вийти за браму, як Арам Михайлович гукнув їм:
– Я забув запитати вас про головне: де ж плаватимуть ваші качки і гуси? Адже ж їм вода потрібна!
– Так, – задумливо відповів Камо, – це вірно, їм потрібна вода. В селі у нас з водою погано. Нам це й на думку не спало. Може, вирити невеличкий ставок і наповнити його водою з нашої річки?
– Це можна зробити. Організуємо комсомольсько-піонерський суботник, – згодився вчитель.
– Ой, як же добре буде! – зрадів Грикор. – Ми туди й риби напустимо… І рибу розведемо!… – шепнув Асмік на вухо, – а коли підростуть, вловимо і з’їмо.
Вчитель почув і усміхнувся.
– Розвести – розведете, а виловити і з’їсти не встигнете. Адже поки рибки ваші підростуть, вода в річці висохне і ставок обміліє.
– Так, ставок наш недовго житиме, – з сумом промовив Камо, – в спеку висохне. Але ми його все-таки вириємо!
ГОЛОВА КОЛГОСПУ
Увечері Камо зайшов до правління колгоспу.
Голова колгоспу Баграт і вчитель Арам Михайлович, сидячи за столом, пошепки про щось розмовляли.
Камо нерішуче зупинився на порозі.
Побачивши хлопчика, Баграт і Арам Михайлович обмінялися багатозначними поглядами.
– Ти вже прийшов, Камо? Це добре. Викладай свої думки голові. Я своє слово вже сказав. – І, потиснувши руку голові колгоспу, вчитель вийшов.
Баграт був кремезний, міцний, завжди серйозний і стриманий. Широка колодка орденських стрічок, яка прикрашала йому груди, свідчила про те, що Баграт непогано боровся за Батьківщину. З-під густих брів на Камо глянули чорні суворі очі.
Вислухавши спокійне і серйозне пояснення Камо, голова колгоспу довго тарабанив по столі пальцями.
– Гм… – сказав він нарешті. – А якщо твої птахи розлетяться, витрати ти оплатиш?
– Не розлетяться. Ми їм крила підріжемо. Це велика справа, товаришу Баграт. Арам Михайлович говорить, що ми вирішуємо принципове питання і наносимо нищівний удар по «теоріях» буржуазних вчених…
Баграт посміхнувся в вуса.
Коли б Камо більше знав людей, він одразу б догадався, що його пропозиція сподобалась голові колгоспу.
– Гаразд, – сказав Баграт. – Ви свою справу робіть. – Він подивився на нього, як здалося Камо, трохи насмішкувато, але вже серйозно запитав: – Так що ж ви тепер хочете?
– У вас є інкубатори – дайте нам хоч зо два маленьких. Арам Михайлович радив нам два просити.
– Згода. Якщо Арам Михайлович ручається за вас, можете взяти. Тільки про все, що робитимете, розповідайте нам. Запитуйте у нас. Тут є влада. Село не без хазяїна.
Камо обернувся і хотів було вже йти, та Баграт зупинив його:
– А в шкільній комсомольській організації ти ставив на обговорення питання про ферму?
– Коли ж я міг це зробити, дядьку Баграте? – намагався виправдатись Камо.
– Ну, хоча б поінформував, – перебив його голова.
– Гаразд, сьогодні зберу товаришів. Спасибі, дядьку Баграте, за інкубатори!…
Того ж вечора, скликавши збори, Камо з великим натхненням розповів комсомольцям про влаштування птахівницької ферми. Потім виступив Армен.
– Так само, як Мічурін, що виводив гібриди від плодових дерев і вирощував нові види плодів, можемо і ми завдяки гібридизації і вихованню пташенят одержати нові види птахів, – захоплено говорив він.
Комсомольці гаряче підтримали пропозицію юних натуралістів. Лише Артуш, однокласник Камо, залишився незадоволений.
Він не наважився виступити на зборах і висловлював своє обурення потім, коли збори закінчились.
– Хіба серед нас нема нікого з головою? Чому нас має вчити якийсь хлопчисько з Єревана? – обурювався він.
Камо справді приїхав з Єревана. Його мати, дочка діда Асатура, одружилася з єреванцем і жила в місті. Коли почалася війна, батько Камо пішов на фронт, мати разом з сином повернулися в рідне село Лчаван. Тут її прийняли як свою, і вона працювала в тютюнницькій колгоспній бригаді, а Камо продовжував учитися в сільській школі. В 1946 році демобілізувався з армії і приїхав у село батько Камо, Самсон.
Самсону в селі сподобалось. Баграт умовив його, хорошого майстра-механіка, залишитися в селі хоча б на той час, поки Камо закінчить школу, – впорядкувати кузню і відремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар.
Самсон згодився.
– Ну що ж, – сказав він, – залишусь і працюватиму з вами. А закінчить Камо школу – повезу його в Єреван, в університет.
Камо вчився добре, подобався товаришам, його обрали секретарем комсомольської організації. Але успіхи Камо в школі і популярність серед товаришів дратували Артуша. Він був певний, що коли б не вчився у них Камо, секретарем обрали б його, Артуша. І його точила недобра заздрість.
Напоумити Артуша і встановити з ним добрі стосунки поки що Камо не вдавалося.
[3]
, – сказав він ніжним голосом, – я тобі цілий полк пташенят приведу разом із куркою. Дай, не бійся!
– І-і, навіжений. чи будеш ти коли-небудь таким, як Армен? – засміялась вона і відчинила двері курника.
– Професором?
– Путнім, розумним…
– Буду, буду! Ще є час – тихіше їдеш, далі будеш. Куди ти поспішаєш! – І, вихопивши курку з рук матері, Грикор побіг.
Великий галас зняла тітка Сона, мати Сето. До неї діти за квочкою і не звертались, але Сона вважала за необхідне втрутитися. Стоячи на пласкому даху свого будинку, вона розмахувала руками і кричала:
– Я таким шибеникам, як ви, курки не дам, не дам!…
Грикор, намагаючись втихомирити її, гукнув:
– Ми, тітко Сона, ферму влаштовуємо. Розумієш, ферму! Від гусей і качок відбою не буде… Тітко Ашхен, – звернувся він до однієї з жінок, – дай нам квочку днів на двадцять п’ять. Половину виводку подаруємо тобі.
– Ти дурний, чекатимуть дикі птахи, поки ти зберешся їх подарувати! – втрутився Се-то, який почув галас і вийшов на вулицю.
Справа ускладнювалась. Але несподівано загримів бас діда Асатура.
– Гей, Ашхен, Астхік!… Гей, баби, дівчата, несіть-но всі, у кого є, по квочці, дайте цим дітям! Назад одержите від мене. Хутенько, хутенько! Чого роти пороззявляли? – по-хазяйськи командував він.
В селі старого мисливця поважали, у тяжкі хвилини він завжди сусідові допоможе, завжди добрий, гостинний. Не було в селі людини, яка не покуштувала б його мисливської здобичі.
– Ну, коли дід Асатур каже, значить, є якийсь сенс у цій справі, – сказала Ашхен і пішла за куркою.
Лише Сона і далі галасувала на своєму даху:
– Про бороду свою забув, здитинився!
– Агей, дочко Ат! – погрозив їй старий. – Не чую я, що ти там мелеш, та по обличчю бачу – недобре. Поганого ти роду… Подивись-но, які матері у цих дітей, не те, що ти… їхні діти в школі перші, і ферму ось влаштовують. Ти б краще не бубоніла, а сина довела до пуття, людиною зробила, а то лише по горах він у тебе і лазить…
Діти знову пішли по дворах колгоспників. Асмік докладно розповідала усім план організації птахівницької ферми, що здавався фантастичним. Грикор розважав колгоспниць своїми жартами, а дід Асатур авторитетно підтримував клопотання дітей:
– Давайте, давайте, хорошу справу діти почали!
На другий день, як тільки закінчилися уроки, юні натуралісти поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів побігла слідом за ними.
«Де квочок підсипають? Яких квочок?» – чулося з усіх боків. І в цьому безладному хорі можна було почути і голос Артуша.
– Камо хоче своє секретарство обезсмертити незвичайною справою, – в’їдливо говорив він.
– А що ж! – обізвався один з його товаришів. – Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!
Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:
– Камо, пусти нас, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками.
– Шефи?… Над нашими квочками?… Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, – засміявся Камо. – Прошу!
Аракс обернулась до своїх піонерок:
– Товариші, сюди!
Дівчатка вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися поратися біля квочок.
Піонерки зробили з соломи гнізда, поклали в них по десять – дванадцять яєць, посадили квочок і прив’язали їх за йоги до кілочків. Але сполохані галасом квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.
– Що тут, мавпу водять, чи що? – сердито бурчав дід Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. – Курей не бачили.
– А що нам з цими яєчками робити, дідусю? – запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів – чайок, чапель.
– Ці?… Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.
– А може, зберегти їх? – запитав Армен. – Ми годуватимемо ними наших пташенят, як тільки вони вилупляться.
– Армен розумніший за всіх, – визнав Камо. – Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.
Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підтримував у інкубаторах рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і рушницею за плечима стеріг колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:
– Ти у мене не крутись тут, лис, а то шкуру спущу!
Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щоразу, заходячи в сарай, старий дивився на квочок, що сиділи рядами, на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:
– Скажи, Армене, а ці штуки який учений вигадав?
– Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.
– Та-ак… – глибокодумно промовив дід. – І ти гадаєш, вони пташенят висидять?