– Інкубатори? Аякже! Неодмінно висидять, дідусю. Для того вони й збудовані. Ти так говориш, ніби вперше чуєш, що в нашому селі в інкубаторах курчат виводять. Хіба ти не бачив?
– Ну, я, знаєш, весь час на полях та в горах або ночами село охороняю – ніколи й подивитися було. А чути – чув, – виправдувався старий мисливець.
ЖИВА ОГОРОЖА
Школярі села Лчаван все більше цікавились організованою юними натуралістами фермою.
За рішенням бюро комсомольської організації піонерські загони школи на своїх зборах обговорили одне дуже важливе питання: чим і як можна допомогти в організації ферми диких птахів.
На зборах двох піонерських загонів вирішено вирити на березі струмка глибоке водоймище. Піонери другого загону визвались чергувати в сараї і допомагати юним натуралістам у їхній повсякденній праці.
В одному із загонів постало таке питання: «Чим же годувати квочок і їхніх майбутніх пташенят?»
Хтось сказав:
– Колгосп дасть корм.
Йому заперечили:
– Колгосп, звичайно, дасть корм, але ферму організували ми, школярі, і ми можемо теж дещо дістати. Навіщо все з колгоспу вимагати? На полях сила-силенна коників, на острівках Гіллі – черв’яків, моху, – чому б не скористатися з цього?
– Знаєте що, – сказав один з піонерів: – Дикі качки дуже люблять очеретяне коріння і молоду порость. Можемо сходити по них після уроків.
– А хіба кури не люблять мурашиних яєчок? – втрутився інший.
– Ого! Ти що ж, хочеш, щоб ми заради курей руйнували чудові мурашині міста?
– «Чудові міста»?… – засміявся перший. – Вони тільки псують колгоспні поля. Ці «чудові міста» треба знищувати: вони попадають в зубці жаток і псують їх. Ходімо! І луки колгоспні очистимо від мурашиних гнізд, і яєчок наберемо. Знаєте, яка це буде пожива для птахів!
На одних таких зборах піонервожата Аракс, виблискуючи своїми чорними очима, запитувала піонерок:
– Ну, скажіть, яка ж може бути ферма без огорожі? Сарай з усіх чотирьох боків відкритий. Хіба можна в такому приміщенні птахів розводити? Вилупляться пташенята – що ж, ви їх у сараї триматимете? Вийдуть, а тут їх худоба затопче ногами…
– Кішки тягатимуть! – пролунав чийсь тоненький голосок.
– Хіба тільки кішки? Якщо огорожі не буде, то й лисиці занадяться!
– Так, але з чого ж ми зробимо огорожу? – запитала одна піонерка. – Лісу у нас немає, а хто нам дасть залізо?… – Помовчавши хвилинку, вона додала: – Самий очерет у нас. Може, з очерету?…
– Ні, корови поламають, – заперечила Аракс. – Давайте краще живу огорожу зробимо. Ростиме, густішатиме… високою стане!
– Живу? Яку це – живу? – загули піонерки.
– Звичайну… З тернику. Викопаємо навколо сарая рівчак і посадимо.
– А де ж ми терник візьмемо?…
– Грикор знає, він нам покаже… Грикоре, – запитала Аракс у хлопчика, який саме зайшов, – де терник росте? Багато тернику?…
Грикор одразу догадався, навіщо потрібен терник, і відповів їм неквапливо і серйозно:
– Терник? Скільки хочете! Багато. Але нелегко його вирити і знову посадити.
– А ти що думаєш – у піонерок мого загону сил не вистачить? – розсердилася Аракс. – Ти нам тільки місце покажи і скажи, як треба викопувати, щоб коріння не попсувати.
– Ого! Все їй покажи та розкажи! Може, хочеш всю роботу на мене покласти?
– Ні, доставити ми самі зможемо Обв’яжемо вірьовками й дотягнемо, як хмиз. Ти нас тільки поведи на Далі-Даг, покажи, де росте.
Грикор люб’язно вклонився.
– Радий допомогти, – з жартівливою шанобливістю сказав він. – Тільки нехай кожна з вас візьме по кирці і по вірьовці. Ходімо!
***
Надвечір, вийшовши з сарая, дід Асатур зупинився біля дверей і зірким оком окинув колгоспні поля: чи не забрела куди худоба?
На схилі гори, біля верхнього краю села, знялась хмара куряви Вона росла і наближалась.
Старий приклав долоню дашком до лоба.
«Що це? – здивувався він. – Чого це сьогодні так рано овець додому женуть?»
Курява наближалася, але її підняли не вівці. Кілька десятків школярів з Аракс і Грикором на чолі тягли за собою колючі кущі тернику.
Струсивши з себе пилюку, школярі, не відпочиваючи, взялися до роботи: одні рили рівчак, інші обережно опускали в нього корені тернику і дбайливо засипали їх землею. Потроху навколо сарая виростала густа жива огорожа.
В розпалі роботи до дітей підійшли Баграт і Арам Михайлович. За ними йшов Камо.
– А знаєш, – сказав голова колгоспу вчителеві, – в них дещо виходить. Але ферму я оформлю лише тоді, як з’являться пташенята.
– А до того часу? – занепокоївся Камо.
– До того часу тільки корм видам… авансом. Більше нічого.
– А трудодні працівникам? – жартома запитав Арам Михайлович.
– Що? Трудодні? Поки пташенят на власні очі не побачу, ніяких трудоднів! – удавано серйозно відповів Баграт.
У КОЛГОСПНОМУ САРАЇ
«Коли ж вилупляться пташенята? Чи не захолонуть яйця?…» – тільки ці думки і хвилювали Асмік.
До другої години дня в сараї чергував і стежив за поведінкою квочок Грикор, який учився на другій зміні. Після уроків одразу ж заступала Асмік, приходячи в сарай просто з школи. Тут вона залишалася до вечора, тут і уроки готувала. Але Асмік доглядала квочок не сама. Піонерська організація школи щодня присилала їй на допомогу дівчат.
За Асмік в сарай прибігала мати.
– Ох, осліпла б я, доню! Адже ж ти сидиш тут голодна… Чому не приходиш обідати? – хвилювалась вона.
Однак, зрозумівши, що дочку так чи інакше від інкубатора не одірвати, хоч-не-хоч бігла додому, щоб принести їй обід.
Якось, принісши в сарай обід для Асмік в казанку, загорнутому, щоб не вихолов, у кілька рушників, Анаїд побачила таку картину: дочка з подивом розглядає квочку, яка залишила гніздо і дзьобом та крилами ворушить в ньому яйця.
– Оце так курка! – дивувалась дівчинка. – Усі яйця поб’є!… Заспокойся, заспокойся, сядь! – умовляла вона квочку.
– Не хвилюйся, доню, – з усмішкою сказала мати, – так вони всі роблять. Вони ж матері, і на шкоду своїм пташенятам нічого не зроблять. Зажди трохи – і побачиш, що кожна квочка по кілька разів на добу перевертає яйця в гнізді.
– А навіщо?… Не можна дозволяти! Я так добре укладаю яєчка, а вони їх перевертають… Укладу, піду до школи, а прийду назад – усе шкереберть!… – говорила Асмік.
– Та хіба ж вилупляться курчата, якщо ти заборониш квочкам яйця перевертати? – посміхнулась мати.
Асмік здивовано підвела брови.
– Ох і нетямуща в мене дочка! Квочки для того це роблять, щоб яйце нагрівалося з усіх боків однаково. Не можна ж, щоб воно нагрівалося тільки зверху, а знизу залишалося холодним!
– Ага, збагнула… – промовила Асмік. – Ну й розумні ж ці кури, правда, мамо? Значить, мати піклується про курча тоді, коли воно ще в яєчку?… А як же яйця в інкубаторі? Чи треба їх перевертати?…
– В інкубаторі? Н-не знаю… – розгубилася мати.
– Ну, про це я запитаю в Армена, він, звичайно, знає.
І Асмік, не дочекавшись, поки прийде Армен, побігла до нього додому.
– Що у тебе в книжках сказано – треба в інкубаторі яйця перевертати чи пі?
– А навіщо їх перевертати? – здивувався Армен.
– Як «навіщо»?… Чого ти втупився в мене? Квочки що роблять? Перевертають! Глянь, що в книжках сказано про інкубатор. Швидше! Яйця можуть охолонути…
Армен, здивований, взяв посібник з птахівництва. Перегорнувши кілька сторінок, він скочив з місця і вибіг на вулицю.
– Так, квочки твої мають рацію: яйця треба і в інкубаторі перевертати, – на ходу пояснив він Асмік. – От голова, як це я проморгав!…
Відтоді чергові піонери двічі на добу перевертали яйця в інкубаторі. Тепер усі вони нагрівалися рівномірно.
ХТО КРАДЕ ЯЙЦЯ?
Якось дід Асатур прийшов у сарай і заявив, що він кілька днів не зможе чергувати, бо іде на Севан з рибалками.
Увечері Грикор з’явився в сараї із стареньким матрацом у руках.
– Отут я спатиму, поки дід не повернеться, – сказав він Асмік і почав збивати сіно, готуючи собі постіль в кутку сарая.
– А може, й не треба? Це ж недовго… – намагалась відмовити його Асмік.
– Ні, – твердо сказав Грикор. – Ти ж сама жалілася, що зникають яйця гагар і чайок. Хто їх краде? Треба нам про це довідатись? Чим же ми пташенят годуватимем?
– Нічого, Грикоре… Я не думаю, що яйця краде в нас людина, – відповіла Асмік. – Злодій узяв би багато, а пропадають дрібниці – по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть собі ящик біля стіни… Відкрила якось – здалося, що яєць менше стало. Кому, думаю, потрібні погані яйця?
– Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яйця їстиме?»
– Ти таки й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?… А іншим разом, – вела далі Асмік, – дивлюсь, ще менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?
– Пам’ятаю: сто шістдесят три.
– Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто сорок одно. І найбільше чаїних яєць не вистачає… Хто ж їх краде, як ти думаєш?
– Я довідаюсь… Я ж сплю, як заєць, з розплющеними очима.
***
В наступні дні Грикор розповідав своїм товаришам до того смішні пригоди, що вони ніяк не могли зрозуміти, де в них правда, а де кумедна вигадка.
– Ну, як тобі спалося? – спитав його якось Камо.
Перед школою він з Арменом і Асмік забігли взнати, як ідуть справи на фермі.
– У мене постіль м’яка, – весело відповів Грикор, – але цієї ночі я не спав. Одна з наших залізних квочок так стогнала, так рипіла цілу ніч, що у мене серце стискалося. Хвора, мабуть, бідна… Армене, поглянь, чи не підскочила у неї температура?… А кури! – Прислухався до їхнього квоктання – і що ж чую? «Давайте, – кажуть, – придушимо цих залізних квочок! Якщо вони будуть сотню за сотнею курчат виводити, що ж нам, бідним, тоді робити?… Загинемо… Ніхто нас більше не підсипатиме, позбавлять нас материнства». Що вдієш, просто звичайні материнські ревнощі.
Товариші засміялися.
– Еге, – вів далі уже серйозно Грикор, – повірите ви мені, – коли скажу, що цієї ночі я піймав злодіїв?
– Піймав злодіїв?… Хто ці злодії?
– Миші.
– Вигадуєш! Як можуть миші красти яйця! – махнула рукою Асмік. – Я б ще повірила, коли б ти сказав, що миша прогризла в яєчку дірочку і виссала. А ціле? Як може миша украсти яйце.
– Ото ж то й є, що ціле! Так цілим і тягнуть до себе в нірку: яєчню роблять для своїх мишенят. І вони ж матері, і в них серця материнські… Але слухайте, що я вам розповім. Погляньте-но на ящик, бачите, яку вони в ньому дірку прогризли? Через оцю саме дірку вони і тягають яйця. Чую вночі – шкребуться… Прокинувся, прислухався. Залізна квочка важко стогне, а перед ящиком пацюки метушаться. В стіні – щілини, крізь них промені місяця пробиваються, добре видно. Дивлюся, миші навкруги яєчка танцюють. Вони всі темні, а яйце біле, так і світиться. Затамував подих: що далі буде? А вони – що б ви думали? – котять яйце. Потім одна з них лягла на спину і задерла догори лапки, а інші оточили яйце, потім лапками, боком, голівкою підштовхують, піднімають його… Так і викотили тій миші на живіт, а вона обхопила яйце міцно лапками та ще й притиснула довгим хвостиком: ну просто як людина, коли її повалити на спину, а на груди діжечку покласти…
– Вигадуєш, Грикоре!
– От диваки! їм правду говориш – не вірять, брешеш – знову не вірять, – пробурмотів Грикор. – Ну, коли я що-небудь вигадував? – щиро обурився він. – Не треба, не розповідатиму, якщо не вірите…
– Ні, ні, Грикоре, говори далі! – вигукнула Асмік. – Тільки це вже дуже незвичайне.
– Я б так само не повірив, – признався Грикор, – але ж на власні очі бачив…
– Ну, ну, що ж далі було?
– А далі ось що. Решта мишей впряглася в цю мишу, що яйце тримала, вчепилися їй у вуха, схопили за голову і потягли, як санчата… Правда, їй, мабуть, не солодко було – спинка ж терлася об землю, – та що поробиш: треба ж про діток думати! Так от, на її животику і в’їхала яєчня для мишенят прямісінько в їхнє гніздечко… Хотів я було підвестися, налякати злодійок, та роздумав. «Нехай собі, – думаю, – мишенята їдять на здоров’я». І прикинувся, ніби міцно сплю, щоб не заважати їм…
Діти посміялися з Грикорового оповідання, але так і не зрозуміли, вигадав він все де чи насправді миші крадуть яйця.
ХВИЛЮВАННЯ
– Завтра чекатимемо лисух. Завтра – двадцять перший день, – сказав Камо.
– А можуть і не вилупитися, – заперечив Армен. – Вони відрізняються від свійських курей.
– Чим відрізняються? – запитав Камо – Асмік. ти раніше не виводила лисух?
– Ні, – похитала головою Асмік.
– Чим відрізняються? – перепитав Армен. – А тим, що лисухи зовсім не курячого роду. Вони належать, за прийнятою в науці класифікацією птахів, до ряду журавлиних, родини пастушків. А кури до родини справжніх курячих.
– Ого, яка вченість! Та ти став справжнім птахівником, – засміявся Камо.
– Аякже! Якщо ми вже влаштовуємо птахівницьку ферму, треба й літературу відповідну читати… Значить, я й говорю: важко сказати, коли вилупляться лиски. Про це я нічого не знайшов навіть у Брема,
***
Цілу ніч діти хвилювались. Камо ліг, але не міг заснути. Серед ночі він одягнувся і прийшов до сарая. Грикор ще не спав.
– Ну як, ще не вилуплюються? – запитав Камо.
– Ні, щойно перевіряв.
Рано-вранці Асмік, Камо і Армен уже були в сараї.
– Ні, ще жодне яйце не проклюнуте!
– Вночі, – сказав Грикор, – я знову підслухав, як кури розмовляли. Солоденькими голосочками своїх курчат кликали: «Виходьте, курчатка, двадцять перший день настав… Час, виходьте, дітки!» А курчата з яєць відповідають: «Хто ви такі, що нас кличете? Ми голос своїх матерів знаємо, ви не наші мами…»
Але дітям було не до сміху.
– Досить жартувати! – сказав Камо. – Якби нам довідатись точно, на який день виходять з яєць лисухи?
Подзвонили районному агрономові – здивувався; районному птахівникові – і той не знає…
Так, в тривозі, прожили діти ще один день. Пташенят все нема та й нема!
Грикор навіть жартувати перестав.
– Казав я вам, – докоряв він товаришам, – що бовтунів наробимо! Треба було, як я радив зварити та з’їсти. Даремно яйця зіпсували!
Грикор вийняв яйце з-під квочки, підніс до вуха і потрусив.
– Убив курчатко! – з криком повисла на руці у нього Асмік. – Хіба можна так сильно трусити?… Дай мені!
Асмік відняла яєчко у Грикора і почала роздивлятися його на світло:
– Погляньте, в ньому курча… Бачите, яке воно темне? Це від курчати темне.
– Ану, послухай, дихає воно? – запитав Грикор.
– Швидше покладіть яйце назад – охолоне! – занепокоївся Армен.
Минула ще одна ніч, тривожна і довга. Здавалося, і ранок не надійде.
На зорі вся група юних натуралістів уже була в сараї. Вони обережно підняли квочок і оглянули яйця. Та жодне не було пробите. А вже двадцять другий день.
Всі були так засмучені і розчаровані, що цього дня ледве чи розуміли, про що розповідали вчителі в школі. «Чому ж так запізнюються водяні курочки?» – ця думка тільки й турбувала дітей.
Увечері вони знову зібралися в сараї. Там уже були мати Асмік і Грикор.
Грикор обстругував долотом якусь колоду, видовбуючи в ній ямку.
– Що це ти робиш? – здивувався Камо, але, не чекаючи відповіді, запитав про інше: – Курчата не вилупились?
– Що роблю?… Для курчат ванну готую. Ви все: «вилупились, вилупились!» Куди поспішаєте? Напевне вилупляться. Їм поспішати нема куди. Підождуть, поки ванну зроблю, а то де ж їм купатися?