– Не зіпсувалися ж усі яйця! – прикро сказав Камо. Він був найбільш запальний і нетерплячий.
Мати Асмік, що сиділа на стільці біля одного з інкубаторів із в’язанням у руках, стала заспокоювати дітей.
– Коли кажуть, що курка двадцять один день на яйцях сидить, це не значить, що в усіх однаково, день у день вилупляться пташенята. Привезла я з радгоспу яйця племінних курей- з них курчата вилупились на двадцять третій день. І птахівник говорив, що в племінних курей курчата вилуплюються пізніше, ніж у звичайних.
– Ну, а водяні кури – хіба не племінні? Клянусь їхніми лисими головами – племінні! – втрутився Грикор, довбаючи колоду.
– Може, квочки погано сидять і яйця охолонули? – запитала Асмік.
– Таке буває, – підтвердила Анаїд. – Якщо квочка часто залишає гніздо, щоб поїсти, яйця можуть охолонути.
– А ми їх дуже часто годуємо – от у цьому і вся справа! – захвилювалась Асмік. – Звичайно, яйця охололи, і всі пташенята загинули…
– Заспокойся, – сказав їй Армен. – У книзі «Птахівництво» сказано, що, коли квочка навіть надовго кине гніздо і яйця охолонуть, курчата не гинуть – лише уповільнюється їхній розвиток. В книзі говориться, що шкідливе лише тепло, якщо воно вище за нормальне.
– Ні, температура у нас тридцяти дев’яти не перевищувала, за це я ручаюсь, – відповів Армен.
– Ну, завели! – підвівши голову від своєї «ванни», зупинив їх Грикор. – Ось пташенята в своїх шкаралупках прислухаються до мого стукоту і одне з одним перешіптуються. Говорять: «Ще не готова ванна, куди ж нам поспішати? Адже купатися нема в чому».
– Та й справді, – опам’ятався Камо, – де ж купатимуться наші пташенята в перші дні?… Марш усі по хатах: тягніть усе, що в кого є, – ночви, тази…
– Вірно, Камо, дорогий! Гусенята і качата, як вилупляться з яєць, то відразу ж до води заквапляться, – підтримала його Анаїд. – Ідіть несіть ночви.
Незабаром у сараї було повно ночов, старих тазів, навіть великих і глибоких казанів. Грикор закінчував майструвати свою «ванну».
– Тепер вони можуть залишати свої шкаралупки і виходити, – сказав він. – Ну, ласкаво просимо!
Протовпившись, зайшов до сарая дід Асатур, який щойно повернувся з Севану.
Асмік у цей час відкрила інкубатор. Там, в м’якому, нагрітому акумуляторами гнізді, копошилися десятки крихітних темно-сірих пташенят.
– Це ж чиї, доню? – спитав дід.
– Водяної курочки-лиски, дідусю, – ледве стримуючи радість, відповіла Асмік. – Поглянь, скільки ще яєць пробито! Так одне за одним і лупляться…
– Що ж нам тепер робити? – заметушився дід.
– Годувати їх треба.
– Зваріть чаїні яєчка, – запропонував Армен.
– Зваримо, звичайно, але яєць мало, однак не вистачить, – сказала Асмік.
– Не хвилюйся, онуко, – заспокоїв її дід Асатур. – Зваріть ті, що є, а я щось придумаю.
І дід Асатур поспішив до правління колгоспу.
– Баграте, рідненький, дай нам із комори яєць, штук сто, не більше, – пташенята вилупились, їсти хочуть! – ще з порога закричав дід.
– Легко сказати – сто яєць! Що ж, накажеш у дитячого садка забрати і віддати вашим пташенятам, щоб виросли і розлетілися?
Дід розсердився:
– Ну й черствий же ти чоловік… Діти ось уже місяць спокою не мають, а тобі байдуже! Пиши, швидше пиши дозвіл, а то, клянусь бородою, кинджал витягну! – удавано серйозно погрожував дід.
– Це що ж? До кинджала вже дійшло? – входячи в кімнату, запитав Арам Михайлович.
– Та ось, – сказав Баграт, підморгнувши вчителеві, – зв’язався старий з дітьми і вимагає, щоб яєць для пташенят дав. Та поки не побачу пташат на власні очі, діла не буде.
– Пташенят повний сарай, іди подивись! – запропонував дід Асатур.
– Гаразд, підемо.
Назустріч їм із сарая вибігла Асмік:
– Дядьку Баграт, ну, коли ж ви нашу ферму визнаєте?
Суворе обличчя Баграта посвітлішало, очі потепліли. Щоразу, коли він зустрічав цю дівчинку, його серце лагіднішало, суворий погляд добрішав. Батько Асмік – Ованес, прямодушна і чесна людина, рука в руку з Багратом воював проти фашистів, з одного казанка з ним їв, а якось у штиковому бою врятував йому життя. На руках у Баграта Ованес і помер, віддавши своє життя за Радянську Вітчизну в битві на берегах Одеру.
Баграт мовчки погладив шовкове темно-каштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.
Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.
– І справді вилупились! – сказав голова колгоспу. – Тепер рахівник може оформити цю витівку. А поки що йдіть і отримайте для ваших годованців обід.
Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив до колгоспної комори.
– Отепер, Баграте, ти житимеш, – засміявся дід Асатур.
Дружньо розмовляючи, Баграт і Арам Михайлович вийшли з сарая. Школярі відчували, що говорять вони про їхні справи, і на обличчях у них з’явились посмішки.
Колгоспний комірник, буркочучи, відпустив яєчка. Він не вірив в успіх цієї справи.
Незабаром пташенята лиски, стукаючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєць, а дід Асатур дивився на них і самовдоволено гладив бороду. Він, здавалося, років на двадцять помолодшав.
– Доню, а коли ж вилупляться гусенята?
– Скоро, скоро… У них ще є час.
– А качки? – запитував дід.
– Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра. А в цьому інкубаторі є ще яйця і сірих качок.
У наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай наповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром і крутими, дрібно накришеними яйцями.
Якось, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена купка яєць. Поруч навпочіпки сидів Грикор і лічив їх.
– Звідки? – запитала Асмік.
– Пам’ятаєш, миші у нас позичали – тепер повернули, з поваги до мене… Вам би вони не віддали.
– Грикоре, скажи правду: де ти взяв?
– Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і віддали назад…
Так діти і не довідались, звідки дістав Грикор яйця. Може й справді знайшов мишачий склад…
– Ану, полічи Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для їхніх дітей: шкода мені їх стало, – сказав Грикор.
– Так значить жодного й не з’їли? – здивувався Камо.
– Уяви собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щиросерді батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця!
– Тьху! Ти знову?… Ох, як миші ненавидять зараз Грикора! – весело засміялася Асмік. – Вночі прийдуть і сонному відкусять носа.
– То я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частку? Ну й прощавайте!
– Ні, Грикоре, гусячим яйцям ще час не вийшов, їм ще день полежати треба. Ще дві-три ночі побудь, – благав його Камо.
– Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!
ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
Настав двадцять восьмий день.
В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм жовтеньким, але вже міцним дзьобом, Армен, який сидів біля інкубатора і не спускав очей з термометра, враз злякано скочив з місця.
– Асмік, температура падає! – ледь переводячи подих, сказав він.
– Як? В обох?
– Ні, лише в цьому.
– Чого б це?
– Енергія в акумуляторах виснажилась.
– Що ж тепер буде?
– Охолонуть яйця. Треба швидше знайти нові акумулятори!
Асмік побігла кликати на допомогу Камо.
Він одразу ж прибіг у сарай. Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатура і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли.
Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. У маленького Арто у руках були лук і стріли.
– Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. З десяток яєць розіб’ю, – запропонував Сето. – Нехай Асмік поплаче.
– Шкода, адже в яєчках пташенята, – завагався Арто.
– Шкода? А мене тобі не жалко?… За що вони мене кожного дня в школі допікають? Що поганого в тому, що я по горах блукаю? Мені це подобається. А на уроки мене силою не затягнеш – нецікаво мені. А у тебе, Арто, не вистачає мужності і помститися за брата. Ех, ти!…
Натягнувши лук, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.
Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік, але братів уже не було й сліду.
– Невже у вас не вистачає сили спинити цього хулігана? Погляньте-но, що він наробив своїми стрілами! – поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які саме в цей час підійшли до сарая. – Курку поранив, кілька гусячих яєць розбив…
Повернулися і дід з Грикором. Вислухавши Асмік, дід незадоволено похитав головою.
– Заявимо в сільраду, – запропонував Грикор.
– Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, – сказав дід Асатур. – Мужчині не личить скаржитись.
Армен замислено похитав головою:
– На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.
Камо посміхнувся.
– Вплинути? Ласкою, може?…
– Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, – сказала Асмік.
– По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружити з нами, його виправити можна, – наполягав Армен.
– Ех, Армене! – безнадійно махнув рукою Камо.
Вони зайшли в сарай.
– Температура спала, серце не б’ється, – сказав Грикор, помацавши інкубатор. – Він, бідний, і справді здихає.
Асмік мало не пирснула зо сміху, але, глянувши на Камо, стрималась, – таке в нього було суворе обличчя.
– Як же ти рахував? – запитав Камо в Армена. В голосі його звучав докір. – Ти ж запевняв, що енергії вистачить?
– Помилився, мабуть.
– Якщо акумулятори поставити в автомобіль, багато сили вони втратять? – несподівано запитав Грикор, ніби щось пригадавши.
– Звичайно.
– Оце-то так! – вигукнув Грикор. – Чому ж я вам не сказав?… Адже цей акумулятор, що ти останнього разу приніс, завідувач складу раніше давав шоферові.
– Як?! – скочив з місця Камо.
– Дуже просто. Шофер просив дати йому акумулятори, а завскладом відмовив. Шофер почав вимагати: «Вся справа зірветься, якщо не піде машина». Ну, тоді завідувач поступився. «Бери, – каже, – тільки поверни швидше».
– Ну, тепер зрозуміло… – похмуро мовив Камо.
– А ти Армена обвинувачуєш, що він помилився в розрахунках, – дорікнула йому Асмік.
– Адже ж він учений, хіба він може помилитися? А якщо помилиться – позбавимо звання. Хіба він може порахувати невірно? – образився за Армена і Грикор.
Камо накинувся на Грикора:
– Чому ж ти не сказав нам вчасно?
– Досить обвинувачувати один одного, треба швидше придумати, що робити, – втрутився Армен. – Коли б тут була колгоспна машина – зняли б акумулятори.
– Чому ти впадаєш в розпач? Привеземо з міста, – хотів підбадьорити його Камо.
– З міста?… Поки поїдете, знайдете, привезете, – охолонуть яйця… І це, що проклюнулось, скоро помре.
– Помре? – захвилювалася Асмік. Вона схопила яйце і почала гріти його своїм диханням. – Я не дам померти жодному пташенятку. Ну, швидше придумайте що-небудь! – говорила вона, ледь стримуючи сльози.
– Дідусю, – сказав Камо, – ми тебе запитували, – ти нічого не відповів. Невже й ти не придумаєш, як врятувати гусенят?
– Не все в книжках знайдеш, не завжди і дідівський досвід помагає… Я більше щодо ведмедів майстер. Яйце – справа жіноча. Ходімо до моєї старої – її запитаємо: вона багато квочок за своє життя підсипала…
Бабуся Наргіз зустріла дітей ласкаво і, вислухавши їх, запитала:
– А скільки днів залишилося?
– Один.
– Лише один?…
Але перш ніж відповісти дітям на їхнє запитання, бабуся одразу ж, за мисливським звичаєм свого чоловіка, накрила на стіл і почастувала дітей усім, що було в хаті.
– Бабусю, нам не до їжі: вона в горлі застряне. Ти нам допоможи, скажи, як пташенят врятувати? – упрошував стару Наргіз Камо.
– Їжте, дітки, їжте. Все скажу. І цьому зарадити можна, не лякайтеся, – спокійно говорила стара, підсовуючи дітям тарілки з сиром.
– Їж, рідненький, – повторила вона, цілуючи Камо. – Ти зовсім забув про бабусю через цих твоїх курчат.
– Не хочу я їсти, бабусю! Ти мені скажи, як врятувати пташенят, – нетерпляче повторював Камо.
Стара Наргіз усміхнулась. її добре, маленьке і худеньке обличчя вкрилося тонкою сіткою зморщок.
– Ну, – сказала вона, – є такий спосіб. Якщо трохи подержати яйця за пазухою чи під пахвами – вилупляться. Буває і таке: виведе курка кілька курчаток, ходить біля них, а решту яєць кидає – не хоче досиджувати. Кілька разів я такі яєчка у себе за пазухою доношувала.
– Ну, вчений брате, що ти скажеш на це? – запитав Камо у Армена.
– По-моєму, це не суперечить науці. Для виведення курчат потрібне лише рівномірне тепло і нічого більше. Але в книжках пишеться, що температура повинна досягати тридцяти дев’яти градусів, а нормальна температура у людини не вище тридцяти семи… Як же це, бабусю?
– У ваших градусах я нічого не розумію, любий мій, – спокійно відповіла Наргіз. – В останній день курча вже готове, йому вже дихати повітрям треба, бігати, їсти. Тепла людини для нього досить. А градусів я не знаю… Знаю лише, що зігрієш на грудях – неодмінно вилупляться, виживуть.
– Вірно, вірно! – підтримав бабусю Армен.
– Отже, так і зробимо. Асмік, збирай школярів! – наказав Камо.
***
Побачивши заклопотаних Камо і його товаришів, школярі відчули, що трапилося щось погане. Та й Грикор був похмурий.
– Що сталося? – тривожно запитували вони.
Камо коротко повідомив про те, що трапилося на фермі.