Іще далі берегом почувся голос:
— Що? В мене також непоганий улов. Нестор, а в тебе?
— Вдалий ранок, із вчорашнім не порівняти!
Один за одним з очерету з’являлися хлопці.
Погляд за поглядом. Німа сцена. В Аріяни серце провалилося. Вона судорожно стиснула пальці Іллі, відзначивши, що його долоня залишилася незмінною. Здавалося, для нього нічого не сталося, сам спокій.
— Погляньте, що тут у нас...
Нестор, повільно поставив свою пастку додолу, вийшов вперед.
— Ти, видно, зовсім пришелепкуватий, якщо походжаєш так спокійно серед людей після вчорашнього.
— А в чому, власне, проблема?
— В чому проблема? Ти сам — проблема, чаклун дідьків! Що ти собі дозволяєш! Які чари кинув на неї? Хто тобі два право розпоряджатися долями інших?
— Уяви не маю, про що взагалі мова.
Аріяна, бліда, притиснулася до Ілліного плеча. Сили були нерівними, ситуація — безнадійною. Хотілося вигукнути, що він тут ні до чого, але її все одно не зрозуміють, і взагалі невідомо, як відреагують. Все, що змогла, — заперечливо помотала головою, з благанням подивившись на Нестора. Обличчя хлопця палало гнівом. Лице Іллі ж було непроникним.
— Що ти з нею зробив, що вона так дивиться на тебе? Якою поганню обпоїв? Зовсім страх втратив?
Слова Нестора випалювалися в Аріяниному мозку гарячим залізом. Вона відчувала, як Ілля збирається щось відповісти, і розуміла: ще трішечки — та тонка грань розсудливості зламається. «Якою поганню обпоїв?» — луною відображалося в думках. Ось воно! Дівчина випустила віночок з руки і схвильовано запустила руку в кишеню. Тільки б не загубила! Є! Аріяна витягнула флакончик, котрий вручила вчора на ярмарку їй Дарія, і, з викликом вказавши на себе, а потім на Іллю, простягнула його на долоні. Нестор з нерозумінням дивився на неї, втім, як і Ілля. Ну ж, Ілля, міркуй!
— Ти... Не розумію... Це ти дала йому приворотне зілля?! — вираз здивування на обличчі Нестора неможливо було описати.
Спрацювало!
— Це ти?! Ти його причарувала? Власне це зілля ти купувала у відьми на базарі??? Ти хоча б знаєш, хто він такий? Він же чаклун!
Аріяна згідно покивала головою. В довершення всього вона ступила ближче і обійняла Іллю, немов ненавмисне відкривши і упустивши флакончик за його спиною. Не вистарчало тільки експертизи — раптом приворотне зілля якось особливо пахне абощо. Ілля трохи скуто обійняв її у відповідь.
— Та ти божевільна! — Нестор, немов бачачи її вперше, повільно зробив крок назад. — Ти і на мене якісь чари кинула?
Він виглядав таким здивованим і розчарованим, що Аріяні навіть стало жаль його.
— Навіжена! — хлопець зовсім розгубився, потім різко схопив свою пастку і скомандував — Йдемо звідсіля!
Вже майже йдучи, він ще раз обернувся і додав:
— Не знаю, якої сили зілля, але щиро бажаю тобі, чаклун, якнайшвидше позбутися тієї омани. Хто тільки придумав ту гидоту! Напоять, потім сам не знаєш, що відчуваєш...
Він з неприязню поглянув на Аріяну, плюнув і остаточно пішов.
Ще деякий час вони стояли не рухаючись, а коли стало зрозуміло, що компанія достатньо далеко, Ілля підхопив Аріяну і закружляв в повітрі.
— Ти просто молодець! Дякую!
Опинившись на землі, Аріяна вимушено оперлася об Ілліне плече, голова паморочилася. Раптове тепло та спокій огорнули її.
— Як спритно все провернула! Ти розумієш, що так просто виправила всю ту кашу, що я заварив?!
— Більше за все винна в ній була я.
— Винним був тільки я. Сам не знаю, як тобі віддячити!
— Відправити мене додому, — вона посміхнулася. — І тепер ти можеш продовжити свою справу.
— Кілька днів доведеться зачекати. Поки нова чутка пробіжить, поки ніби то дія зілля пройде. До речі, де ти його взяла?
— Це просто вода. По дорозі розповім.
Розділ 9
Давно Аріяна не почувала себе так легко та радісно. І так невимушено з Іллею. Вона розповідала про свої походеньки на ярмарку, ділилася спостереження і враженнями. Він уважно слухав, іноді щось коментував або пояснював. Без вже звичного підсміювання. Дещо невловиме змінилося в їх стосунках. Чи тільки так здавалося? Дорогою зайшли забрати її речі, котрі в цілості дочекалися власниці. Сміялися і жартували. Як хороші друзі. Дівчина навіть засмутилася, побачивши, що вже прибули на місце.
— Хатинко-хатинко, повернися до лісу задом, до мене передом!
Спочатку подумалося, що Ілля її розігрує, але коли вже звично хатинка почала вивертатися із землі, вона так і пирснула.
— Ти чого?
— Хто це придумав?
— Що саме?
— Всяке чула, але ТАКЕ...
— А... Магічна фраза, — Ілля розплився в усмішці.
— До такого точно ніхто не додумається, — Аріяна також посміхалася. — А якщо би хтось підслухав? Адже ти голосно її вимовляєш.
— Одних слів не достатньо, ще і тембр голосу важливий.
— І якщо її скажу я...
— Рівно нічого не відбудеться.
Всередині панувало приємне тепло і домашній затишок. Аріяна не очікувала, що їй буде так приємно повернутися сюди. Тут все надавало почуття впевненості, захищеності. Чому? Не змогла би сказати.
Насамперед смикнула драбинку і швидко піднялася на горище.
— Бідненький, вибач, я тебе залишила одного, надовго. Йдемо...
Спустилася вона вже з дракончиком на руках. Він бурхливо проявляв свою радість, попискуючи і намагаючись лизнути пальці.
— Зголоднів? Сіно — не твоя улюблена їжа, правда? Зараз свіжої травички пошукаєш...
— Сама господарка що-небудь бажає перекусити?
Ілля розпалював піч і діставав їстівні припаси на стіл.
— А що в нас сьогодні в меню?
— В чому?
— Що їсти дають?
— Якщо негайно — хліб із сиром, якщо трохи пізніше...
— Хліб із сиром, — перебила його Аріяна. Їсти хотілося не на жарт. — Малюка винесу назовні і повернуся.
— Поїмо на вулиці, зараз прийду.
Присівши на траві і приглядаючи за дракончиком, Аріяна подумала, що жахливо втомилася за декілька останніх днів. Так багато подій, так багато переживань. І це вже п’ятий день... Навіть не вірилося. П’ятий безрезультатний день. Як же вона стомилася. Накопичені емоції довго не давали їй заснути тієї ночі. Вона здригалася від тихих шерехів, лоскотало сіно і надто яскраво світив місяць крізь шпаринки в стінах. Ілля також не спав. Вона знала це. Він старався не шуміти, але вона знала, що йому також спиться. Якщо б він заговорив, напевно, вони б пробалакали всю ніч, та він мовчав. Аріяна також мовчала. Просто присунулася поближче, коли почала замерзати. А потім нарешті прийшов тривожний сон. Ранкові події трохи розрядили обстановку, та тільки ближче до дому вона не стала.
— Їсти подано, приступайте...
Ілля простягнув два бутерброда, сів поряд і, жуючи, також став поглядати на Малюка.
— А він милий...
— От бачиш, а ти мені не вірив. У драконів дуже спокійна вдача. Насправді їх доволі важко розізлити, спровокувати. Просто одна малюсінька особливість луски породила негативне ставлення до них...
— Думаю, в мене є шанс подружитися з ним?
— Ще питаєш! Звичайно! Адже ти сам його не підпускаєш до себе, а то давно б вже з рук не злазив.
Як смачно! І добре. Ось так от сидіти і мовчати. Або мимоходом перекидатися нічого не значущими фразами. Про щось, що не нагадувало про проблеми. Можна заплющити очі і уявити собі, ніби сидиш на березі Синього, недалеко від дому. Її місце для задушевної бесіди з друзями. І будь поряд Ілля, вона б запросила його повечеряти в них, разом з мамою, татом, Світланою...
— Думаєш про дім?
Аріяна сумно зітхнула. Чари розбилися, ілюзія щезла.
— Сім днів... Тебе, мабуть, вже обшукалися...
— П’ять... — машинально ледь чутно прошепотіла Аріяна і, підібравши під себе коліна, сперлася об них підборіддям.
— П’ять? Що п’ять?
— П’ять днів.
— Чому п’ять? Сім.
— Чому сім? П’ять.
— Ти прибула в день, коли ми зустрілися?
Аріяна кивнула, погоджуючись.
— Тоді сім. День, коли ми зустрілися, — один, потім два дні в печері, на четвертий — потасовка у лісі...
— Яких два дні в печері?
— Коли витяг тебе з озера. Ти захворіла, була сильна гарячка...
— Що?!
— Довелося доглядати за тобою дві доби. Добре, що там є деякий запас лікарських трав. До того ж ти сильна, вже на другу ніч жар минув.
— Чому ти нічого мені про це не казав?!
Несподівана правда поступово відкривалася Аріяні. Тепер все зрозуміло. І сухий одяг, і чудом видужала нога. Все гранично ясно. Вона навіть згадала, як почувала себе з ранку. Ці жахливі сновидіння... Вони були видіннями в маренні...
— Та, власне, не було приводу. Ти не запитувалася, а я не надавав такого значення, щоб спеціально казати.
Аріяна на деякий час втратила дар мови.
— Чому? Чому ти нічого не сказав мені?! Я стільки часу втратила... Вчора...
— Ти нічого не можеш зробити зараз.
— Звідкіля ти знаєш?!
— Перехід закритий.
— Що?!
Аріяна вухам своїм не вірила.
— Є певна впорядкованість у «спалахах». За графіком наступний повинен відбутися через чотири дні. Але бувають хаотичні. Вони небезпечні для переходів, дуже короткі. Буває також, що плановий не відбувається...
— ТИ ВСЕ ЗНАВ?!
— Підозрював. Після того, що почув від тебе в маренні... Власне після цього я почав вірити тобі, в такому стані навряд чи збрешеш...
— ЯК ТИ МІГ!
— Послухай, тебе тут не повинно бути. Ніхто звідти не повинен потрапляти сюди, і навпаки. Перехід абсолютно секретний... В мене не було доказів, що все так, як я думав. Я тобі вірив, але не міг ризикувати більше, ніж необхідно... Я не міг просто так відправити тебе назад, потрібно, щоб...
— Ти все знав...
— Аріяна...
— Відведи мене туди!
— Прохід закритий!
— Негайно відведи мене туди, або я сама піду!
Аріяна схопилася на ноги.
— Заспокойся.
Ілля схопив її за руку і спробував втримати, але дівчина сильно смикнула і вивільнилася. Як він міг так вчинити! Він все знав! Він знав, як їй повернутися!
Відчуваючи себе нещасною і зрадженою, Аріяна кинулася до хатинки.
— Ти заблукаєш у лісі! Та стій же!
Але вона нічого не хотіла слухати. Сльози стояли в очах, груди зводили ридання. Гримнули вхідні двері, і дівчина знесилена оперлася об стіл. Зрадник! А вона йому повірила!
Наповнюючись злістю як порожній глечик, Аріяна стиснула кулаки. Вона сама знайде те місце! Тоді йшла на захід, значить, тепер — на схід. Власне так і вчинить.
Вже зробила крок назад до дверей, як подумала, що треба переодягнутися. Безглуздий наряд захотілося зняти, він став душити і дратувати. І ці безглузді сережки. Їй нічого від нього не треба! Нервово не потрапляючи в рукава своєї сорочки, дівчина ковтала сльози. А Ілля не приходив. Не те щоб вона чекала, але чому він її не спиняє? На секунду присіла, намагаючись заспокоїтися. Як же вона помилялася... Нарешті, витерши сльози рукавом і зробивши незворушне обличчя, відчинила двері.
Звичайно, він її не зупиняв! Хатинка була повернута до лісу, їй не вийти.
— Негайно розверни хатинку!
У відповідь тиша. Який же негідник... Он, лежить, навіть голову не підвів.
— Розвер...
Аріяна замовкла на півслові, на мить завмерла, але тут же тривожно кинулася донизу. Послизнувшись на повному ходу, приземлилася на колінах у головах хлопця.
— Ілля?
Він лежав із заплющеними очима, лице з нездоровим рум’янцем, на чолі виступили крапельки поту.
— Що за жарти?
Трусонула його плече, погляд впав на долоню. На лівій руці на пальцях виднілися тонкі червоні порізи.
— Ні...
Як уві сні окинула поглядом галявину. Малюк злякано притискався до стінки колодязя.
— Ні...
Драконяча отрута... Смертельна... Вже хвилин за двадцять порятунок стане неможливим...
— Ілля...
Тремтячими руками Аріяна відкинула волосся з чола хлопця. Він був без свідомості, дихання ледве вловлювалося.
— Що я наробила...
Вся вага скоєного прибила дівчину до землі. Вона не могла рухатися, не могла думати. Вона розуміла, що нічого не може зробити, та повірити в це... Хіба в таке можна повірити?! Уривками спливали спогади. Клініка. Світлана, що пояснює їй властивості луски драконів. Аріяні роблять ін’єкцію. Всім співробітникам на Драконячому острові виробляють імунітет до отрути. На всяк випадок... Там є медпункт...
Ліки, котрі передала сестра!
Моментально зірвавшись на ноги, дівчина кинулася до хатинки. Від хвилювання довго не могла знайти сумку, потім копошилася у кишенях. Ось воно! Дороги назад навіть не пам’ятала. Опинившись коло Іллі, тремтячими руками розкрила пакет. Що тут у нас... Знервовано переглянула весь вміст. Зробила глибокий вдих, переглянула ще раз, цього разу повільніше та уважніше. Та вже розуміла, що протиотрути немає. НЕМАЄ.
Смутно розуміючи, що робить, взяла джгут і перетягнула руку Іллі коло ліктя. Навмання ввела загальнозміцнюючий розчин. Знала — користі від цього мало, але потребувала діяти. Щоб не думати...
— Аріяна? Що сталося?
Схвильований знайомий голос. Голос, котрого тут не може бути. Невже галюцинація? Повільно підняла обличчя... Така реальна...
— Аріяна! Відповідай!
— Це ви?
Аріяна секунду мовчала, а потім немов прийшла до себе.
— Ядвіга Гордіївна! Отрута дракона! Він порізався об луску!
— Дракона?
Археолог напружено озирнулася навколо, помітила Малюка.
— Скільки часу минуло?
— Я... не знаю... хвилин п’ять, може, більше...
Кажучи це, Аріяна немов промовляла вирок.
— Тут немає протиотрути... — ледь чутно вимовила жінка, але дівчина її відмінно почула. — Імунітет... У тебе є імунітет до отрути? Тобі довірили дракона, в тебе повинен бути імунітет!
— Так.
— Закатай рукав!
Археолог схопила пакет, що валявся поряд, і знайшла ін’єктор. Пробу крові взяла миттєво.
— Залишайся коло нього, я зараз.
Аріяна розгублено поглянула їй услід, потім знову на Іллю.
— Тримайся, ти тільки тримайся...
Вона неусвідомлено почала гладити хлопця по неслухняному волоссю, відчайдушно намагаючись запевнити себе, що тепер все буде добре. А час біг немилосердно... Час нікого не шкодує... Якщо б вона знала, до чого приведуть події того дня...
— Ну ж бо, посміхнися, небезпека минулася. Він одужає.
— Це все через мене...
— Через тебе?
— Я все хотіла йому розповісти, ну, як поводитися із драконами... Але мені постійно щось заважало договорити... — Аріяна схлипнула і витерла сльозинку, що скотилася, рукавом. — Я була зобов’язана... Я дійсно намагалася...
Дівчина говорила так, немов хотіла впевнити саму себе, але одночасно не допускала прощення. Свого прощення.
— Я тебе знаю, тому впевнена, що тому виною об’єктивні причини.
Ядвіга Гордіївна налила в горнятко трав’яний чай і простягнула Аріяні.
— Випий, нерви в тебе зовсім не годяться.
Дівчина зробивши ковток, крадькома поглянула в кут коло печі. Там вони влаштували місце для Іллі. Після ін’єкції спорудили імпровізовані ноші і переправили його до хатинки. Він лежав трохи блідий, але рівне дихання вказувало на те, що йому краще.
— Як ви добули ліки?
— Зараз ти не зрозумієш, я потім тобі скажу, добре?
Аріяна допила залишок чаю і трохи заспокоїлася.
— Адже ви — бабуся Іллі, вірно?
Ядвіга Гордіївна, збираючи горнятка зі столу, зупинилася і присіла.
— Ти здогадалася?
— Не бачу іншого шляху, як ви змогли потрапити всередину. Та й ваша одежа...
Літня відьма поправила красивий вишитий наряд і посміхнулася.
— Насправді є ще інші ходи. Але так, я частина цієї великої містифікації.
— І, звичайно ж, нічого не можете мені розповісти...
— Я розповім. Дещо. Не все, це неможливо. Але навіть те, що ти дізнаєшся, тобі доведеться забути. Ти зрозумієш чому, коли почуєш.
— Перед цим... Скажіть, як там вдома? Як мама? Я...